Дівчинка на кулі

– Вони ще малі, не розуміють!

Тато навіть намагався врятувати мою улюблену іграшку: гадав, що відкушені ніжки приклеяться, якщо пластмасу нагріти полум’ям від сірника, – але натомість каченя спалахнуло, а поки гасили, йому вигоріло ціле черевце. Я сховала понівечене платтячко й покалічену іграшку у стодолі в закутку, зав’язавши свої нехитрі скарби в подаровану мені ще у Львові цьоцею Дозею квітчасту нейлонову (або, як вона казала, «газову») хустку. Було дуже образливо, боляче й гірко. Коли цьоця з дядьком приїжджали в гості, то старалися якось мене втішити: «Ще трошки потерпи: скоро ти виростеш, приїдеш до Львова учитися в університеті й будеш знову жити в нас!». Але минали дні за днями – а нічогісінько не мінялося. Та й тітка гостювала в нас усе рідше, а нашій бабусі зі сльозами на очах признавалася, що рано чи пізно після таких відвідин потрапить у лікарню з інфарктом.

Коли вже у зрілому віці я натрапила у Григора Тютюнника на слова: «А я скажу: хай ніколи не вернеться ні дитинство, ні юність моя! Ніколи! Так було мені нестерпно! Не хочу нізащо!» – то несподівано зловила себе на думці, що з чистим сумлінням теж могла би підписатися під цими рядками. Я теж не хочу назад у своє дитинство! І в ранню юність теж! Там мені було так погано!.. А може, я сама винна в тому, що мені так жилося? Бо ж ні Андрій, ні Ліля не отримали в дитинстві жодних психологічних травм. Тому, що вони були маминими улюбленцями? А може, тому, що просто були іншими і сприймали все простіше?…

Із дітьми завжди непросто. Для них доводиться з неймовірними труднощами викроювати убогі хвилини на спілкування, спільні ігри, виховання; адже в батьків завжди купа-купезна справ і клопотів, – а малі впевнені, що світ повинен крутитися навколо них, як планети довкруг Сонця! Але дітей не буває «найгірших у світі». Тож якщо вам скажуть, що ваша дитина погана, – знайте: вам у вічі нахабно тичуть, що ви – поганий батько чи мати. Любіть свою дитину такою, якою вона є! Дитину, котра створює вам проблеми на кожному кроці, любіть устократ більше, аніж дитину покірну і слухняну. Тільки у світлі й теплі вашої любові навіть найгірше за характером і поведінкою дитя здатне перерости з чортеняти якщо й не в янгола, то вже однозначно – в достойну людину.

Велике благо, що дитина живе більше теперішнім, аніж минулим і майбутнім – у дорослому віці вже все навпаки; що вона не пам’ятає зла – його стає дуже тяжко, з кров’ю і м’ясом, видирати з пам’яті вже потім; що радіє життю і сміється, хоча ще хвилину тому її били й кривдили; що любить тільки тому, що любить; що поступається своїми інтересами безкорисливо і всяку кривду прощає легко й щиросердно.

* * *

Була осінь, бо копали картоплю. Моїм завданням було збирати найбільші картоплини у відерце, носити на край городу й пересипати в окремий кошик, але водночас я мусила ще й наглядати за меншими. Встежити за кожним їхнім рухом було просто неможливо й без жодної роботи, а тут я на якусь хвилину відволіклася на картоплю – і Ліля наїлася глини. Можливо, її дитячий організм потребував якихось мінералів, а може, вона не стільки й наїлася, як просто вимастила рота й носа, – але мама мене за недогляд так віддухопелила, аж їй долоня почервоніла. Хресна, яка допомагала нам збирати врожай, теж докинула своїх п’ять копійок: назвала мене клятим дівчинищем і найгіршою дитиною в Селі. Та ще й брат – може, й ненавмисно, але все ж! – поцілив бузиновою стрілою із саморобного лука просто мені у щоку. За вістря у стрілі служив іржавий цвях, тому моя глибока рана пекла вогнем, але поскаржитися було нікому: тато ще не повернувся з роботи. Натомість мал'i вистрибували довкола мене, тицяли пальцями й відверто глумилися: «Ага, дістала, психічна! Тепер будеш знати, яка ти пані!». А мама з нанашкою, орудуючи сапками, затягли впівголоса батярську [31] пісеньку:

31

Батярський – непристойний, соромітний: від «батяр» – розпусник, безсоромник (діал.).

Йой, що я по Львові находився,Йой, що я у Львові надивився!Сидить пані на балконі,Виставила стегна голі:Йой, видно! Йой, встидно! —Як холєра!

Ота насмішкувата пісенька, котру, як я чудово розуміла, співали на зло мені, аби поглузувати зі «львівської пані» (бо ж в оригінальному варіанті на балконі сиділа зовсім не пані, а просто баба!), й стала останньою краплею в чаші мого дитячого терпіння. Я кинула відерко, розсипавши зібрану картоплю, й побігла у сльозах із городу на подвір’я. Услід за мною – заспокоїти, втихомирити, пожаліти! – не рушився ніхто. З горя я забилася у свій закуток у стодолі, витягла заповітний клуночок, де зберігала понівечене платтячко й напівзгоріле каченя, і вирішила йти з дому хоч би й на край світу – який, звісно, в моєму уявленні починався відразу ж за Селом. Того дня там якраз стояли табором цигани. Іржали коні, горів вогонь під великим казаном, поміж критими бричками бігала, весело граючись, кучерява боса дітлашня. Ті діряві й латані, бо старим брезентом і мішковиною криті, сірі халаб'yди на колесах чомусь мені зараз асоціюються із подібним на вигляд возом міняйла, який два-три рази на рік приїжджав у Село за лахміттям, зупинявся на роздоріжжі й гукав: «Міняй, міняй, катр'aння давай! Несіть лахміття з курячк'aми – беріть мисочки з квіточками!». Утім, привозив міняйло не лише посуд. Були в нього для обміну й свистунці-пищики, дитячі гармошки, довгі, як олівці, цукерки в барвистих обгортках, зошити, хустки. Але мама каже, що міняйли не мали нічого спільного з циганами.

Коли я наблизилася до гурту циганок у рясних спідницях, їхні дітлахи оточили мене тісним колом і стали сіпати за одяг, відбирати вузлик. Я боронила свої скарби, аж раптом один старий циган – мабуть, головний у них, – владним голосом кишнув на циганят, і ті кинулися врозтіч, а мене строго запитав, чого мені тут треба. Я відповіла, що колись давно випала з останнього циганського воза коло он тієї хвіртки, де хата під бляхою й біла криниця, – тому мене там не люблять, б’ють, усе відбирають і дражнять циганським вилупком. Більше терпіти я не можу, тому прийшла проситися до них: якщо я циганка, й вони теж цигани – то мені з ними буде добре. Така несподівана новина вразила усіх присутніх, як грім з ясного неба. Вони так голосно зареготали, що я вже готова була від сорому в землю запастися, – але раптом із гурту, взявшись руками в боки, вийшла огрядна молодиця з чорним, як вороняче крило, довгим волоссям, у накинутій на плечі великій червоній хустці, щось крикнула незрозумілою мовою старому циганові, а тоді вхопила мене під пахву, як котеня, й висадила на віз. Усередині циганської кибитки [32] було затишно й незвично. Зараз я би сказала – екзотично: всюди валялися килими, ковдри, подушки та яскравий різнобарвний одяг. Молодиця кудись метнулася і принесла в облупленій мисці велику варену курячу ногу.

32

Кибитка – циганський критий віз, що служить житлом для всієї сім’ї.

– Чим ти годуєш своїх курей, що вони такі великі ростуть? – запитала я здивовано.

– Це індик! – засміялася циганка. – Їж, бо ти, мабуть, голодна!

М’ясо було тверде: або той індик дожив до глибокої старості, або його просто недоварили. Але все одно я до голих кісточок обгризла цілу ніжку, адже вдома така страва вважалася неабияким делікатесом. Кури несли яйця, а тому сільська мораль дозволяла їх різати або як хтось у хаті вже лежав при смерті, або як котрась курка заслабла й ось-ось мала ноги відкинути. Тож у нас, як хвалилася мама сусідкам, була квочка, що мала вісімнадцять (!) років, а шестеро гусей жили років зо п’ять, якщо не більше. Щодо квочки, то ще якесь виправдання її довголіттю можна було знайти, адже курчат вона виводила й оберігала справно, вступаючи безстрашно у двобій навіть із Чаляпковим здоровенним псом. Але гусей усе-таки варто було різати щороку, адже що молода зріла гуска, що стара багаторічна – один хосен: більшими вони не виростуть – навпаки, із віком схуднуть, та й м’ясо втратить свій смак. Мама ж кожної весни спродувала малі гусенята на третій-четвертий день, як вони вилуплювалися з яєць, а от старих гусок і гусака забороняла татові різати навіть на Різдво.

Коли мене ще тільки-тільки забрали додому зі Львова, то від нападу розлюченого птаха, предки якого нібито врятували древній Рим, я мало не загинула. Поки самки сиділи на гніздах і висиджували яйця, наш здоровенний гусак-лебідь із «біноклем» на чолі не знаходив собі місця на подвір’ї: бився з півнем, котом, собакою і навіть нападав на людей, які приходили до нас у гості. Був кінець березня – початок квітня, надворі в маленьких калюжках ще сріблився льодок. Уранці того трагічного дня приїхала цьоця Дозя і привезла мені в подарунок у міру довге, «нижче к'oлян», червоно-вишневе плаття з панбархату і з цієї ж тканини величезний бант на голову. Відразу ж одягла мене в обновку, аби переконати маму, що вже в цій сукенці я точно нічим не буду світити. Я почула звук автомобіля, який сповіщав, що приїхав на обід тато зі своїм Генералом, і вибігла з хати, щоб похизуватися перед ними гарною річчю. Проте ворота були зачинені, й татове авто гуркотіло ще десь на дорозі. Я кинулася через подвір’я до воріт, та послизнулася на льоду і впала, – а може, мене просто штовхнув на землю той самий гусак. Підвестися вже не могла, бо величезний птах топтався по моїй спині, завдаючи немилосердних ударів своїми могутніми крильми. Уже в лікарні, стогнучи від болю, я жалілася лікареві, що гусак бив мене «кулаками по плечах». Та найстрашнішим було аж ніяк не це! Роз’ярений від червоного кольору, гусак ухопив мене дзьобом за бант, щосили шарпнув догори мою туго заплетену косу – і зняв скальп від шиї аж до тім’я! Коли тато відібрав мене від оскаженілої птиці, шкіра з волоссям і косою вже були задерті аж на чоло. Гусак, звісно ж, відразу позбувся голови. У лікарні мені пришили назад відірвану шкіру та ввели чималу дозу снотворного і знеболюючого, бо найтяжчі три дні я проспала безпробудним сном, а на четвертий тато вже привіз мене додому. Тітці за її подарунок добряче перепало від мами, яка звалила на львівську родичку всю провину за скоєне; скривавлену сукенку й бант спалили в печі – й життя в нашій хаті поволі вернулося у звичну колію.

У бабусиному господарстві гуси були тільки до одного прикрого й водночас кумедного випадку. Надалі вона вважала за краще годувати свиню. А сталося ось що. Наш сусід гнав самогонку на доньчине весілля. У хід пішли всі хатні запаси цукру, а також старі варення й повидла, яким уже виповнилося по кілька років. Закваска набрала міцності, сусідка її процідила, а ягоди висипала біля гноївки. Бабусині ж гуси наїлися зброджених вишень, вернулися на рідне обійстя й попадали покотом на землю. Коли ввечері із колгоспної ланки повернулася додому господиня, то лиш руками сплеснула: від невідомої пошесті згинуло майже тридцятеро гусей! А що бабуся була дуже гидлива – «кошерна», як про неї казала мама, – то ні про яке використання в їжу чи на продаж м’яса мертвої птиці не могло бути й мови. Проте старенька вирішила врятувати бодай пух і пір’я, тож до темної ночі у повітці зі сльозами на очах скубла своїх пернатих, які навіть при цій, дуже болючій, екзекуції жодного разу не подали ані найменших ознак життя. Завершивши справу, бабуся на краю саду викопала яму, притягнула до повітки тачку, скидала в неї обпатраних гусей і повезла закопувати. Та як тільки вивернула здохликів із тачки на траву біля ями, несподівано вперіщив такий сильний дощ, що їй не зоставалося більш нічого, як притьма тікати до хати. Яким же було бабусине потрясіння вранці, коли вона прокинулася від ґелґотання стада голих птеродактилів під вікнами! Обскубаних гусей довелося порізати, інакше усе одно би виздихали, – але м’ясо в нас тоді було й на сніданок, і на обід, і на вечерю.

* * *

Мама розповідала, що мене шукали цілу ніч усім селом. Тато навіть злазив по драбині у нашу глибочезну криницю. Саме в ті дні у його чубі з’явилася перша сивина. Тривалий час колір батькового волосся підпадав під визначення «перець із сіллю». Зараз, на жаль, це вже «сіль із перцем». Мама ж почала сивіти пізно, років у шістдесят. Тоді, коли вже і я фарбувала свої коси, – але моє волосся швидко відростало, і проділ блищав сріблом через кожні два тижні…

Нуна – так звали дебелу циганку – мене собі дуже вподобала. Повплітала мені в коси кольорові шматинки й вовняні нитки, часто цілувала і тулила до грудей. Мама мене так не цілувала ніколи. Циганка була м’яка, як свіжа пампушка чи як бабусині подушки. М'aла великий пухкий живіт і величенькі, як ясики, [33] циці. Коли я засинала, то свою голівку обов’язково клала їй на груди. У якісь хвилини своєї циганської «одіссеї» я все-таки згадувала тата або бабусю, маму, братика й сестричку і відчувала, що дуже-дуже – аж до сліз! – хочу додому. Але моя печаль щоразу моментально вивітрювалася, як тільки з’являлася товста весела циганка. По правді кажучи, Нуна, мабуть, розуміючи мій тодішній стан, узагалі старалася не залишати мене саму надовго.

33

Ясик – маленька подушечка (діал.).

Лишень десь на третій або четвертий день циганські брички зупинила міліція. Через годину до табору під’їхав міліцейський «бобик», у якому я побачила своїх тата й маму. Міліція стала безцеремонно обшукувати вози. Циганки лементували своєю незрозумілою мовою, їхні чоловіки теж щось кричали і розмахували кулаками, а діти здійняли неймовірний плач і вереск. Нуна накрила мене всіма перинами й килимами, які були у неї в халабуді, кидалася на міліціянтів, як тигриця, але вони таки витягли мене з-під купи строкатого лахміття. Сержантові, котрий силоміць ніс мене до машини, я вп’ялася зубами в шию, прокусивши шкіру до крові. Він із болю скрикнув і випустив мене – і я побігла із плачем назад до Нуни, але мене відібрав у неї інший міліціонер, згріб в оберемок і так стиснув своїми ручищами, що я вже й поворухнутися не могла.