I

Літопису невелемовний звіт Вкриває порох семи сотень літ, Але під пилом цим горять слова, Що їхня правда й дотепер жива. Тоді, забравши пруссів у полон, На них п'ятою наступив тевтон, І підвелися башти кам'яні — Твердині мечоносців на Двіні; Закутий в сталь німецький лиходій Сюди прийшов на учту і розбій, І припечатав двінські береги Печаттю смерті слід його ноги. Він ніс в краї, де жив латиш і ест, На білому плащі багровий хрест, Бо в хижака, прикритого плащем, Був меч хрестом, кривавий хрест – мечем. Звідсіль, на схід шукаючи доріг, Де б кожен з них розкошувати міг, В гранітний Венден збіглась звіддалі Вся наволоч німецької землі, Орда купців, злочинців і святох, Позбирана з вертепів багатьох. Лівонський край став згарищем тоді, І дальший шлях замаячів орді — Втопив грабіжник погляди свої В ліси Литви, в її святі гаї. Знов забряжчали рицарські мечі, Помчали коні, сталлю гримлячи, І клич лунав: «Майн гот! Благослови Тобі кадити ладаном Литви!» Багріє кров'ю й полум'ям земля, Кричить, в огонь упавши, немовля, І падає безумна мати ниць Під тягарем залізних рукавиць; Розсічений мечем до живота, Вмирає муж з останнім словом: «Мста!» А дівчині жадібні руки рвуть Розкраяну ножем німецьким грудь. Але литвин свій саморобний лук, І гинучи, не випускає з рук, І, в горло німця вгризшись, навіть труп Не розмикає спаленілих губ, Бо хай би серце вразила стріла,

Конец ознакомительного фрагмента.