Пружнаста віхола — прудка підпора крилам. Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка. Як нудно пахне тулуб літака розпеченим металом і мастилом! Як ухають, працюючи навзаводи, мотори! Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття. Брести крізь ніч, в морозній хузі плавати, нести моє малесеньке життя… Напружено, аж пальці побіліли, чіпляюсь за дюралієвий плинт і прислухаюсь, як гребе під крила густенну бурю працьовитий гвинт. Греби поглибше, далі й далі вгвинчуй десяток тихих людських існувань туди, за пруг, за фронт, за бій, за грань, де кожен — сам, самітний, поєдинчий, — стрибне в ревіння, в хаос, в хлань. Це буде грань життя мого. Не знаю, — кінець чи грань? Мої сімнадцять літ я в пам'яті квапливо проглядаю, печальний список бідочок і бід. Не бідкаюсь. Даремно. Ні до чого. Кому? Тобі, Іване Хомичу? От знов на мене він поглянув строго, немов почув, як гірко я мовчу. За мною слідом ти крізь отвір ступиш, за мною звалишся у прірву, в круговерть, заціпиш зуби, сталь кільця поцупиш і трапиш в сніг чи вгрузнеш в смерть. Ти зробиш все, як я, а може, навіть краще, хоч я – молодша й легше долечу, та ти пройшов такі безжальні хащі, де вмерла б я, Іване Хомичу! Про мене знаєш більше, аніж кажеш. Неприязнь тліє нишком, наче трут. Вдивляєшся, чекаєш, міриш, важиш, — не вірить людям — твій щоденний труд. Я знаю це, і злюсь, і зневажаю, але убік очей не відведу, бо ні жаху, ні сумніву не маю перед лицем того, на що іду. Мене від спільного походу не відділить ні зір колючий, ні колючий дріт, і я зумію тілом власним втілить той досвід мій, який би міг знесилить, але став силою прожитих трудно літ, — їх темний подих розпачу опік, жалка образа відшмагала їх, у горлі згорбивсь, зщуливсь і знеміг моїх питань невикричаний крик. Дві тисячі сто дев'яносто днів, — і в кожен з них я входила, як в біль, немов крізь терня, дерлася крізь гнів. Дві тисячі сто дев'яносто днів, — і я не впала, й винесла звідтіль недоторканну кладь надій і почуттів, як здобуток моїх німих зусиль. Я – не сама, була я не сама в своїй хитливій утлій самоті. Я бачила, що не сховає тьма великої просвітлості путі. Я бачила, я прагнула до них, прокладачів незміряних доріг,

Конец ознакомительного фрагмента.