День для прийдешнього

О холодний дрож змагання. Заклик до битви! А я гамую його, я хочу бути спокійним, як ідеально чистий розум, як філософська субстанція розуму, мій обов’язок — охолоджувати такі гарячі голови, як у отого молодого архітектора... Треба б з ним познайомитися.

А ми? Я бачив, що таке ми, що таке радянські люди... Тоді теж був холодний дрож, але не змагання, а захвату... Я поїхав узимку в теплі моря старовинних цивілізацій. Здійснилася моя ще школярська мрія — побувати в тих місцях, про які розповідають усі історії світу, побувати в теплих морях, на хвилях яких виколисувалася всесвітня культура, обдурити свою сувору зиму й погрітися серед теплих вод, оспіваних Гомером, Віргілієм і Даше. І я поїхав у теплі південні моря, утік від холодної осені й від зими, бо давно хотів хоч раз утекти від зими, та коли опинився в морі стародавніх греків, коли побачив, як на бузковому небі сходить фіалкове сонце, коли побачив синювато-білу, мов тепле молоко, воду Егейського моря, то засумував за своєю осінню, за своїми холодними вітрами і червоним сонцем.

Мабуть, так уже треба, щоб було коли-небудь і холодно навколо тебе, тільки кров твоя щоб лишалася гарячою, гаряча кров — то найголовніше!

Між Бейрутом і Александрією нас трохи гойдало. Довелося лежати в каюті. Крізь круглий отвір ілюмінатора видно було море. Спершу воно було синє-синє, як чорнило в авторучці, потім стало зеленим, як молода трава. Коли пройшли на траверсі мису Розетти (Розеттський камінь, Шамполіон, таємниця староєгипетських ієрогліфів!), море стало рудим. Жовто-брудне, мов мул після дощу. Море — пофарбоване найбільшою рікою Африки.

Нільське море.

Александрія (бібліотека і варвари... завжди знаходилися варвари в людській історії, які палили й нищили книжки. Чи будуть і далі? А ватіканський індекс? Адже він і досі існує, ще досі найбільші витвори людського генія заборонені мільйоніам католиків. А проскрипції в американських бібліотеках — Марк Твен і Драйзер!) відкрилася ще здалеку. Ліворуч — забудований бетонними будинками так, що здається — от-от потоне від надмірного тягаря, острів Нельсона (Рул, Брітаніа! [1] ), далі мис Абукадир, гігантська бухта, відгороджена від моря валами бетонних молів, маяки, пірси, портові пакгаузи, сіра земля, запорошені пальми... Африканська земля!

1

Старий колоніальний лозунг: «Пануй, Британіє!»

На берег ступаємо лише вночі, після завершення всіх формальностей. Ідемо довго територією порту, простуємо повз темні пакгаузи, під бетонними склепіннями складів, повз причали, загачені кораблями, що припливли з усіх відомих нам країн Землі, через розвідні мости, перекинуті над каналами з стоячою водою. Шлагбаум під пальмами, останній портовий охоронець — ми на міській вулиці. Якісь руїни, реклама сигарет «Симфонія», вуличний торговець печеним бататом, торговець фруктами, візники (ресорний фаетон, конячина з понуреною головою, ліхтар збоку, згорблена постать араба), сотні дітей, галасливих, замурзаних, нечесаних і немитих, чорнооких, цікавих, довірливих, щирих дітей, які супроводжують нас рухливою лавою. Запахи моря, тропічних рослин і міських нечистот, немитих дитячих тіл — все це змішується в якийсь дивний задушливий аромат, в якийсь мовби дух чужої землі, і з цим духом ми йдемо маленькими вуличками міста і вступаємо з ним на головну магістраль Александрії — вулицю Сулеймана-паші, на початку якої в занедбаному скверику стоїть, розставивши ноги, бронзовий огир, з втомленим, опецькуватим, одурілим від смороду й зблисків неону пашею на спині.

Ми простуємо по бруку, бо тротуари зайняті столиками. Столики стоять біля високих, сірих, похмурених, затулених жалюзі будинків, стоять коло кофеєнь і казино, біля барів і нічних клубів, дерев’яні й металеві, з кам’яними стільницями, голі й покриті білими скатертями, круглі, чотирикутні, трикутні, шестикутні столики, високі й низькі, а біля них сидять чоловіки. Здається, тут зібралося все чоловіче населення Александрії. Старі й молоді, багаті й бідні, чорноокі красені й розбиті паралічем мацапури з посоловілими очима, в чорних костюмах, у білих смокінгах, просто в білих сорочках, у старих, погано випраних бавовняних галабеях і в американських нейлонових сорочках, у начищених до запаморочливого блиску чорних і червоних черевиках і в білих єгипетських капцях, помальованих крейдою, простоволосі й у малинових фесках, молоді дженджики з карлючками, старі денді з дорогими палицями, переодягнуті поліцаї з шкіряними стеками. Всі вони сидять, грають в кості, читають газети, присьорбують з маленьких філіжаночок каву, запиваючи її водою з льодом, і всі дивляться на нас.

А ми йдемо далі й далі. Нас багато, ми йдемо веселі, готові до вражень.

Ще годину тому ми були роз’єднані своїми каютами, ще годину тому ми пам’ятали, хто з нас хто, хто професор, а хто робітник з Уралу, хто інженер, а хто вчитель, хто поет, а хто партійний працівник; а тепер ми йдемо, наче одна велика людина, ми перемовляємося між собою, а враження таке, ніби думає вголос одна велика людина, безмежна, всемогутня, дивовижна, не бачена ще ніде й ніколи людина, яка йде вулицею африканського міста назустріч новим і новим натовпам біля столиків, минає нові та нові кофейні, заповняє всю вулицю, робить її тісною, незвично тісною.

Це йдемо ми. Нас супроводжують сотні дітлахів, на нас спершу боязко, а потім привітно поглядають поліцаї, ми заповнюємо все місто, весь простір над містом, паші кроки зливаються в один крок, в єдиний звук, у могутню ходу. Нас багато, ми дужі, красиві, добрі, розумні, від нас ідуть високі людські струми добра і приязні, і натовпи на вулицях не витримують. Коло однієї з кофеєнь з-за чотирикутного дерев’яного столика підводиться велетенський араб у галабеї — білій сорочці до п’ят, — з схожою на цеберку фескою на голові, розквітчує свою смагляву мармизу найприязнішою посмішкою на світі і реве на всю Александрію: «Рус карашьо!»

Цей вигук підхоплюють тисячі голосів, він викочується з тисяч горлянок, котиться перед нами, як кругле коліща, що його підганяє паличкою хлопчик; вигук намножується сотнями й тисячами лун у грудях арабів, що сидять за столиками, просто стоять на тротуарах, звисають з вікон, над якими вже піднято жалюзі.

Ми йдемо далі, йдемо довго, здається, цілу ніч ми йдемо й ідемо, і попереду нас, навколо нас витанцьовує, виспівує, ша: леніє одне всевладне, всеперемагаюче, дивовижне, магічне слово «карашьо!».

Отам, були ми, справді ми, завжди ми, навіки ми!

А тут підводиться Бульший, каже «ми» і має на увазі: «А ви...» А він не може кинути репліку, як отой задерикуватий архітектор, він не маже смикнути Бульшого за пом’ятий піджак, щоб сів і не паскудив гарного слова «ми», — ні, він змушений виступати посередником, враховувати всі найтонші відтінки в суперечці, він має право тільки на істину, позбавлену емоцій. Чи ж позбавлену?

Он уже лунає слово «архітектурні канони». Канони — це те, без чого в архітектурі не можна. Це мов догмати в католиків.

Але триматися канонів, як сліпий ціпка, теж не слід, бо тоді ніколи не виростеш з школярських штанців і тільки повторюватимеш тисячу перший раз повторене до тебе тисячу разів. То каноністи понавтикали в нас грецьких колон з корінфськими капітелями в будівлях лазень і побутових комбінатів. То догматики від мистецтва вгачували народні гроші в безглузді рицарські башточки на житлових будинках і в претензійні ліплення стель і карнизів. О, як ненавидів Олексій Іванович усіх отих, що прикривали своє безталання, свою ледачість і нездарність готовенькими формулами красивості, винайденими тисячу років тому!

Ненавидів каноністів і догматиків і завжди ненавидітиме і тим житиме!

У мертвому місті коло підніжжя Везувію, у відкопаній з-під шару вулканічного попелу Помпеї, він бачив на кам’яній міській вулиці дві глибокі колії для колісниць. Римські колісниці, химерні, розцяцьковані споруди на двох високих колесах, котилися протягом десятків і сотень років уздовж вузьких помпейських вулиць, котилися повз приземкуваті, прямокутні вілли, повз легкі атріуми, повз басейни й лавки виноторговців, котилися рівно й несхибно, їхні колеса ніколи не виприсали з глибоких наїжджених колій, вибитих у плитах пісковика, що ними були вимощені вулиці.