День для прийдешнього

Коли він здавав книжки, сказала:

— Сподівалося, що завтра ви прийдете з довідкою...

А в душі в мене хтось темний, з заплющеними очима, якоюсь бабською скоромовкою молився: «Прийди, прийди, прийди! Прийди хоч без довідки, хоч без чого, хочеш, тільки прийди, неодмінно прийди, обов’язково прийди, о прийди!»

— Ні, — сказав він (а в мені молилося й далі, молилося палко, в гарячковому, самозабутті), — завтра не зможу, виїжджаємо в рейс. Це вже через шість днів. І якщо не забуду, то прихоплю й довідку. У мене пам’ять на довідки погана. Завжди забуваю. Колись навіть водійські права забув, влетіло мені від автоінспектора!

...Шість днів я ходила майже хвора, якась сама не своя, якась мов збожеволіла, навіть батько, нащо вже товстошкірий, помітив і сміявся:

— Дивись, наша Верка, мабуть, закохалася!

У нього була паскудна звичка називати мене Веркою. Самі ж причепили мені оце ім’я Вероніка (нічого не скажеш, гарне ім’я, вже саме тільки ім’я вбиває хлопців, а ще коли я пройду по Хрещатику, то можна слідом посилати машини швидкої допомоги, щоб підбирали потерпілих від моєї краси хлопців), а тепер оте дурняче «Верка». Ненавиджу!

В той день я прибігла на роботу, мабуть, за годину раніше. Дрижала, мов у лихоманці, не попадала зуб на зуб. Навіть оті засушені наукою помітили: «Що з вами, Вероніко Василівно? Ви не хворі?» Я не хвора, я не хвора, я... А він не прийшов.

І на другий день не прийшов, і на третій. А я ж була така дурна, що навіть не спитала тоді ні його ім’я, ні прізвища, нічого».

ВОЛОДЯ

А ми вже поверталися назад з вантажем. Двадцять чотири ванни, розділені між собою дерев’яними брусками, міцно прикручені сталевими тросами, лежали в кузові нашого дизеля і в причепі; ми вже поминули Полтаву, наближалися до Хорола, йшов теплий літній дощик, машин на шосе було мало, їхати обом нам було приємно, бо рейс кінчався, все обійшлося гаразд, двадцять чотири ванни — це двадцять чотири квартири, двадцять чотири щасливих родин, а коли ти допомагаєш чиємусь щастю, то це приємно, хай йому біс, — так каже мій напарник, Микола Кіндратович, або просто Вуса, як його звали всі хлопці з нашого автопарку, бо в Миколи Кіндратовича пишні пшеничного кольору вуса під трохи червонуватим носом. Про свій ніс він казав: «Замучився я з ним. Був уже в лікарні, питаю: є якісь засоби? Кажуть: є. Радієм там чи ще якоюсь бенерею лікувати можна. Курс лікування, значить. Червоність зникає безслідно. Щоправда, тоді ніс синіє. І в мене буде синій ніс? Так, червоність поступається місцем посинінню. Ну, кажу, хай вам сині носи, а мені хай червоний, жив я з червоним, житиму й далі, привєтствую і поздравляю».

Вуса був старший на машині, я вважався його помічником, чи що, бо я ще не маю такого досвіду, та й взагалі такому молодому хлопцеві хто б довірив потужну машину? Добре, що тоді за кермом сидів якраз Микола Кіндратович. Якби то був я, то, напевне б, я розгубився і ми б так і застряли на шосе, а Микола Кіндратович миттю збагнув, що треба робити, плавно крутнув руля і з делікатністю, яку тільки можна було задемонструвати з таким важезним караваном, спустив машину, а за нею й причіп з шосе, по обочині, в глибокий кювет, якраз під чийсь картопляний город, неподалік від біленької хатки, обсадженої вишеньками-черешеньками.

— Миколо Кіндратовичу, куди ви? — встиг ще я гукнути думаючи, що ми зробимо зараз те, що наші шофери звуть «шкеребертністю», тобто перекиданням догори колесами. Але ми не перекинулися, поїзд наш плавно з’їхав по слизькому споришу й став, а від мотора тягло таким смородом, що я вже подумав: горимо.

— Та що ж таке? — ще гукнув я, на що Микола Кіндратович спокійно відказав:

— Хіба не чуєш? Поршень полетів. Привєтствую і поздравляю. Загоряємо. Вилазь, готуй паяльну лампу, а я мотнусь до отієї хатки, роздобуду картопельки, та зваримо трохи гаряченини, бо нам тут припухати і день і ніч.

Я став лагодити паяльну лампу, Вуса справді досить швидко дістав картоплі, приніс відро криничної полтавської води (ох і вода ж! Аж у зуби заходить), а потім зсунув наше сидіння, під яким у нас був цілий арсенал інструментів, різних шайбочок, болтиків, усього, що в дорозі пригодиться, усього, за винятком поршня.

Але поршень колись буде, треба тільки підготувати мотор до заміни поршня. Микола Кіндратович взявся за мотор, я запустив паяльну лампу, підвісив її коло причепа на товстому дроті, начистив картоплі, вклав її в таганок, залив водою, лампа загула, як велетенський джміль, дощик кропив нас, земля парувала, чесне слово, не так вже воно й погано отут, у полтавськім степу під Хоролом, якби тільки не поспішали ми до Києва, якби не ждали нас десь на масиві нові квартири...

Машин по трасі йшло в той день мало і все в бік Києва, з Києва, мабуть, ніхто в таку погоду не виривався, хіба що рейсові автобуси.

Але й ті нечисленні машини, які мчали в бік Києва, загальмовували ще здалеку, побачивши автопоїзд у кюветі, а коли під’їздили ближче і бачили намальованого в нас на кабінці вершника — Богдана — знак нашого вантажного автопарку, — то зупинялися, шофери визирали з кабін, гукали:

— Ей, Вуса, добровільно чи примусово?

— Примусово! — перекриваючи гудіння паяльної лампи, відповідав Микола Кіндратович.

— То що переказати?

— Скажи, хай шлють поршень.

Дехто й зовсім зупинявся, підбігав, щоб потиснути руку Вусам, а заодно й мені, розкурювали цигарку, їхали далі.

— Ночувати нам і сьогодні й завтра, — сказав мені Микола Кіндратович, коли ми всілися за картоплю, до якої в нас була тільки сіль та ще хліб зачерствілий, ще київський хліб, бо Микола Кіндратович до харчів був невибагливий, а я за його прикладом теж не дуже дбав про наїдки, і продуктів ми з собою майже ніколи не брали, харчувалися в ресторанах та чайних на трасі, де подавали вічний шніцель, гарнірований макаронами в палець завтовшки.

Ще одна машина зупинилася навпроти нас, тільки то вже була не вантажна, а легкова, «Волга». Якийсь опецькуватий чолов’яга вискочив з машини, напнув на себе чудернацького плащика, стрибнув до нас у кювет, побачив картоплю, цмокнув:

— Оки-доки, у вас тут, як у ресторані «Динамо»! Ще й сіль дрібкова! Нема у вас шматка товстого дроту, мені динамку присобачити, бо загубив болтика від кронштейна, пасок вентиляторний не натягає, мотор не охолоджує, акумуляторові підзарядки не дає. Біда! Не доїду до Києва.

— Нащо вам дріт, — сказав Микола Кіндратович. — Я вам краще болтика дам.

— Та ти що, оки-доки? Не жартуєш?

— Чого мені жартувати? Ось зараз доїм картоплю і дам. Це різьба там яка: на вісімнадцять чи на шістнадцять?

— Та чи я знаю.

— Ну, знайдемо.

Микола Кіндратович так і не доїв картоплі, поліз до нашого «арсеналу», поторохтів залізяччям, подав чолов’язі болтик з гаєчкою.

— Ану спробуйте.

Той стрибнув до своєї машини, підняв капот, нахилився над мотором, длубався там кілька хвилин, потім метнувся до багажника, відкрив його, щось там знов длубався, дістав звідти здоровенного, мабуть, кілограмів на десять, мелітопольського кавуна, спустився до нас, простяг кавун Вусам.

— Бери, оки-доки, спасибі за виручку в бою. З Києва?

— З Києва.

— Приїдеш, подзвони до мене в Інститут житла, спитай Жеребила. Що хоч — допоможу.

— Та мені тільки поршень, — сказав Микола Кіндратович.

— Поршень? Хто це у вас там відає?

— Та тільки в наш парк подзвонити, сказати...

— Я їх сьогодні вночі пожену сюди з поршнем! Поїхав. Спасибі!

Він забув, мабуть, про нас і про наш поршень, як тільки від’їхав за перший закрут шосе. Та ми й не сподівалися на інше. Знали, що свої хлопці-водії скажуть там у парку, що начальник колони побіжить до головного інженера, той пошле його до директора парку, а той почне лаятися, що не вистачає запчастин, а потім стануть шукати поршень, а потім — накладні, заяви, розписки, а потім — ким передати та як це оформити. Все це ми з Миколою Кіндратовичем знали і тому не дуже здивувалися, коли поршня не було ще й на другий день, аж на третій привезли його нам лише надвечір. Рейс наш вийшов довшим на цілих чотири дні.