День для прийдешнього

Поведи мене в луки за Кончею-Заспою, на весняні молоді, соковиті луки, де трави ласкаві, мов малі діти, і на осінні луки з стеклими дзвінкими травами, гірко-солодкими від літніх вітрів, мокрими від теплих київських дощів, шорсткоприємними, мов твої натруджені руки.

Поведи мене, ох, поведи!»

Я скинула з себе чари того темного голосу, тріпнула волоссям, тихо сказала Володі:

— Знаєте що, дайте мені свою руку.

— Мою руку? Будь ласка. Але навіщо?

— У вас дужа рука.

— Це професійне. У всіх шоферів — міцні кисті. Весь час тримаєшся за кермо.

Я не люблю міцних чоловічих рук. Вже зазнала цих рук. Але ж Володя не може бути таким!

— Я вам маю щось сказати! Ви підождете, поки я закінчу сьогодні роботу?

— Та я ж і так сидітиму до закриття бібліотеки.

ВОЛОДЯ

У мене підійшли екзамени, довелося проситися, щоб перевели з міжміських перевозок на внутрішні рейси. Ми їхали з Миколою Кіндратовичем востаннє. Потім йому дадуть іншого напарника. Якби ми не розлучалися, то я, звичайно, нічого б не сказав Миколі Кіндратовичу, а так не втерпів і розповів про Вероніку. Не міг не розповісти. Така дівчина, вперше в житті в мене щось починається велике, а кому розповісти? Батька немає, він загинув на війні, перед матір’ю якось незручно, товаришам казати не хочеться — сміятимуться. А Миколі Кіндратовичу...

Коли ми зупинялися де-небудь в дорозі на ночівлю і над нами виблискувало зорями небо і зорі світили на мене, мов чиїсь високі очі, Микола Кіндратович впадав у філософський настрій і починав:

— От я читав у старинних книжках, що були колись пастухи-халдеї і дивилися вони на небо і без усяких телескопів і зарплат все там розписали, все помітили і передали нам стільки всього, що ми й досі не пішли далі халдеїв. Ти мені скажи, це правда?

— Тільки частково.

— Ясно. Колись були тільки пастухи. А тепер от ми, шофери, вроді пастухів. Нас усе більше й більше на землі і машин усе більше й більше, цілі залізні табуни й отари, і пасемо ми свої залізні вівці та корови по всій землі, і на небо дивимося, і думаємо. Ти скажи мені, це правда?

— Ну звичайно ж, думаємо...

— Ага, я от усю війну водив машину і після війни, вже скільки тих тисяч намотав, скільки днів і ночей, скільки на небо й на землю дивився, а що я побачив, що придумав? Нічого. А халдей колись придумав. Чого б це воно так?

— Бо ви знаєте, що десь хтось за вас думає.

— Ага, начальство все знає, воно газети читає, воно за нас думає, а ми гвинтики-болтики?

— Чому ж? Всі ми думаємо над своїм життям, над своєю державою. Візьміть наших депутатів, їх мільйони. Візьміть наші газети — там щодня тисячі листів від нас з роздумами, з пропозиціями.

— Ну що там за пропозиції! Як ремонтувати квартири, або як укрупнити будинкоуправління, або де вішати Поштові скриньки? А я хочу щось таке, як отой халдей.

— Ви просто не помічаєте за собою нічого такого. А от спробуйте пригадати, скільки ви корисного зробили, скільки раціоналізаторських пропозицій висунули, скільки розумних порад дали молодим, таким, як я. От і зараз можете мені порадити, якщо я розповім?

— Ану, що там у тебе?

І я розповів йому про Вероніку.

— Ага, — вислухавши й помовчавши, сказав Микола Кіндратович. — Виходить, вона тебе знайшла і вчепилася в тебе, як кліщ.

— Та ні. Я їй, якщо розібратися, зовсім не потрібний. Є в Києві тисячі хлопців у тисячу разів вродливіших і показніших за мене.

— Вродливими хай будуть дівчата. Нам вистачить і того, що ми чоловіки. Це важкий обов’язок.

— Вона й вродлива, і розумна, і щаслива, і...

— Цілу ніч ікатимеш. Раз вона в тебе вчепилася, значить, їй чогось не вистачає.

— Але що вона в мені могла найти?

— Цього вона й сама тобі не скаже. Я б міг сказати, що в тобі є хороше, але це для дівчини — тьфу! Воно їй ні до чого. А ще б я сказав їй, що ти, брат, трохи того... черевик...

— Черевик?

— Ну да ж. Лапоть. В науку свою, в роботу все, а на дівчат щось не дуже, а це не годиться. От і дожився, що вже тебе дівчата знаходять. Вона ж тебе знайшла?

— Ну, це як сказати...

— Та як сказати? Вона тебе побачила і зразу накинула оком: «Це моє». І тепер зубами гризтиметься за тебе. Нікому не віддасть.

— Ви так говорите, ніби я предмет якийсь чи просто...

— А як же тобі говорити? Дівчина тебе знайшла, а не ти її. А це нікуди не годиться. Ми повинні знаходити собі дівчат, а не вони нас. Така вже наша чоловіча доля.

— Тобто чоловіча гордість?

— Та яка там гордість! Ми повинні шукати, і все! А більше я нічого не знаю. І не подобається мені, що в тебе так вийшло, що не ти її запримітив, а вона тебе.

— Що ж тут поганого? Я не розумію.

— Любові може не бути — ось що.

— Про любов ще говорити передчасно.

— От бачиш: уже й передчасно. А що таке любов? Знаєш, як колись при сватанні казали: «Побачили куницю» і ще там щось таке. Куниця-дівиця, стріляй у неї, вона в тебе стрельне — от і любов. Як постріл, відразу навиліт!

— А в вас теж така любов була?

— Що в мене! В мене могло бути й інакше, ми про тебе говоримо. В мене, коли хочеш, любов затяжна, я й досі, як їду в рейс, то мене жінка мов на той світ випроводжає, і в мене теж мов шматок серця відривається, як подумаю, що лишаю її на цілих шість чи там сім днів. А полюбили ми одне одного під час війни, в куфайках тоді були, в кирзяках, в шапках-вушанках, ніс стирчить, а людини не видно, тільки дух з куфайки йде, і все. От тут і вибирай. А ми вибрали. І добре вибрали. А тепер що? Все зверху! Панчішки там, якась спідничина піддиркана, губи вималювані, волосся під’єрефенене, пурх-мурх, бери мене, а то побіжу далі. Тут воно зразу видно: любов чи просто алюр три хрести і спасибі цьому дому та підем к другому.

Микола Кіндратович ухопився за підкинуту мною тему і розвивав її до самого ранку. Спати нам так і не довелося, проблеми, зачеплені Миколою Кіндратовичем, розв’язати теж не довелося, бо мене він слухати не хотів, а сам остаточно заплутався.

Тепер я їздив по Києву. Возив панелі з Подолу на Першотравневий масив, щодня з своєї кабіни бачив увесь Київ, який поставав навколо мене то зеленими горами глибочицької западини, то двома рядами зелених тополь на бульварі Шевченка, який мені ставало видно, коли я переїздив через шляхопровід, то кам’яними нагромадженнями навколо Володимирського собору, які видно було мені з Солом’янки, коли я повертався назад. Кілька разів на день я бачив вокзал, під шляхопроводом сичали паровози, тисячі рейок лежали на землі, мов сталеві письмена складної нашої епохи, а потім була Солом’янка, частина міста, зв’язана з пам’яттю вічного комсомольця Островського.

Був у нас міський вечір пам’яті Островського. Двічі не могли зібратися. Комсомольські керівники червоніли: «На слідуючий раз ми вже забезпечимо аудиторію». Забезпечувати можна пшоняною крупою, але «забезпечувати» Островського!

Кам’яна пам’ять міста. Лисенко й опера. Університет і задуманий Тарас коло нього, круточолий геній з доброю посмішкою під широкими вусами. Він колись жив на Приорці, любив купувати цукерки й роздавати дітям, у Києві завжди було безліч дітей. Художниця Яблонська це добре помітила і малює-малює київських дітей. Діти гріються на сонечку в сквериках, катаються на санчатах, ліплять снігову бабу.