День на пастівнику

Сонце стояло якраз над головою; не гріло - палило; польовий вітер такий сухий, гарячий. Овечата ледве сновигали по траві, шукаючи тіні, і, не знаходячи, жалібно деренчали, голови їх хилилися, боки ходором ходили; чорний бичок, лупаючи очима, де стояв, там і ліг, руденьке телятко бекало, мов жалілося; та й душно ж як! Справді бу­ло душно, аж варко, так душно. Нігде було заховатися, ні­где голову приткнути у тінь, бо й тіні не було, сонце стоя­ло якраз над головою. Степ мов палав під тим світом, зв'я­лена трава хилилася додолу, нігде ні птичого гласу, ніяко­го гуку не чутно, хіба де здалека донесеться, як хававкне перепел, ударить раз-удруге та й замовкне. І в Ратієвщині помовкло птаство; одно поховалося по гніздах, друге поле­тіло за здобиччю, одна тільки бездомна птиця - зозуля, перелітаючи з деревини на деревину, сумно кувала.

Брати, пообідавши своєю сухою стравою і напоївши ове­чат і чорного бичка,- Грицько так-таки і не схотів гнати до водопою Василевого товару,- повкладалися прямо на траві, на сонці, їх запечена шкура казала, що не первина їм лежати при такій спеці. Тепер вони тілько трохи набік поодвертали голови, сонце догрівало найбільше у спину. Івась зразу заснув. Грицькові ж не спалося; йому хотілося діждатися того часу, коли вернеться Василь і почне їсти: чи справді він буде тим ножиком, що різав ящірку, різати і хліб. Для сього разу він і нове прозвище пригадав Василе­ві: ящучур! «І знайомим хлопцям розкажу, щоб і вони так його дражнили,- думав він,- я йому не сим, то другим віддячу!»

Ні з ким він ніколи так не ворогував, як з Василем, і Василь не любив Грицька; брати двоюрідні - вони жили гі­рше чужих, гризлися, як кішка з собакою. Аби що запримі­тив Грицько за Василем,- зараз і вибива йому очі, на глузд піднімає. І Василь не мине случаю, щоб чим Грицькові дозолити; тільки все стиха, крадькома, як кішка, мов і не він, то кийок мережаний поламає, то пужалко цяцьковане закине, то м'яч украде і захарпає, а часом і боки накладе Грицькові. Така спірка, така ворожнеча ніколи між ними не втихає, щодня вони за що-небудь та й погризуться. От і тепер досада їсть Грицькове серце, і він тільки дожида слу­чаю оддячити, дожида Василя.

Йому не довго довелося дожидати. Широка розвальку­вата постать Василева замаячила, чимчикуючи від Ратіє­вщини прямо до бурти. Здоровенна голова, мов гарбуз, міц­но сиділа на короткій шиї, кругле, широке лице лисніло від поту; сірі очі бистро бігали. Ось він уже наближається до того місця, де лежить Грицько. Ступінь-другий... і ви­соко стрибає через його.

– Тобі не можна обійти!
– обізвавсь Грицько, піднявши го­лову.

– Чого ж ти ліг на дорозі?
– відказав Василь і прямо поч­валав до торби. Тута ж коло неї опустився він на траву, ви­тяг хліб, тараню і почав трощити. Він не чистив тарані, як Івась, а з цілої кусав шматки, випльовуючи луску з рота.

– Іч, прокляті! Положили торбу якраз на сонці - хліб на сухар зісохся!
– сказав він, витяг ножик з кишені і, як штри­кав ящірку, почав штрикати та колоти хліб.Грицько крадь­кома поглядав на його і про себе реготавсь. «Хоч би подавився, ящучур!» - подумав.

Василь, поколовши хліб, глитав його, як індик зерно.

– Чи вже напували?- спитав він, попоївши і вмощуючись на торбі лягати.

– Своїх напували,- повагом одказав Грицько.

– А моїх?
– скочивши, мов ужалений, скрикнув Василь.

– Сам де був? Ящірок поров?
– уїдливо спитав Грицько.

Хвилину Василь постояв, це зразу - прискочив до Йвася, що, розплатавшись на траві проти сонця, спав, як убитий, і штовхнув його у бік ногою.

– Іване! Чому ти не напував товару?
– скрикнув він.

Івась спросоння не розібрав нічого, підвівся, сів і, лупаю­чи, дивився на Василя сонними та мутними очима.

– Навіщо ти його будиш? Нащо займаєш?
– скрикнув Гри­цько, схопившись з місця й підбігаючи до Василя.

– А твоє яке діло? Ти спрос?

– Дуля тобі в нос!
– скрикнув Грицько.- Тільки мені його займи - то дивись!
– він показав йому кулака.

Івась, полупавши очима і поскрібши у потилиці, знову ліг і зразу заснув.

– Не дуже лиш носися з своїми кулаками, бо поодбиваю!
– сказав, одходячи, Василь.

– Хто, ти?
– кричить Грицько.

– Я!
– одрубав Василь.

Грицько погнався, Василь потяг навдьори. Грицько став, плюнув і, вернувшись на місце, ліг. Він удовольнився,- Василь утік від його, злякався! Шкода, що Івась спить, не бачив. І Грицько радий закрив очі.

Василь, походивши манівцями, одлучив своїх овечат, зайняв руденьке телятко і погнав до водопою.

Він довго не вертався; уже і Грицько заснув, і Івась прокинувся, а його все не було. Сонце повернуло з полу­дня; його косе проміння зробилось ще пекучіще, ще гаря­чіше; вітер зовсім затих: сухе, жовте, аж червоне, повітря віддавало горілим, і в полі здавалось мов серед печі. Івась, прокинувшись, довго сидів, чухався, утирався від поту, поки трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось - це якесь чудне деренчання, мов хто на дудці грав. Що воно? де воно? Він озирнувся, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж їх так мало? І руденького теляти немає... Де се воно подівалося? Івась кинувсь до Грицька.

– Грицьку, Грицьку! Чого не всі вівці? Де руденьке теля­тко?

– Василь погнав до водопою,- промовив Грицько, лупну­вши очима і позіхаючи.

Івась постояв над ним.

– Грицьку! годі вже спати, пізно. Ось устань; щось десь грає, та ловко так.

Грицько підвівся. Хрипле деренчання хвилею промча­лось над ними.

– Чув? Що воно?
– питав Івась.- А ходім подивимося.

Грицько встав, потягаючись.

– Воно щось біля озера грає,- сказав, дослухаючись, Івась.

– Поженім напувати, то й подивимося.

– Завертай,- сказав Грицько.

Івась побіг збирати овечат до гурту. Незабаром брати по­гнали їх до озера.

Сонце якраз світило їм у вічі: променясті стяги стрибали перед ними по траві, бігали, грали, аж дивитися було боля­че. А як спустилися вони у балку, проміння перестало стрибати, дробитись, а рівненько і гладенько тяглося вподовж озера: чисте плесо, мов розтоплене золото, пала­ло-горіло; стоптана стежка, вонючі багна, оситняг, явір - все те покрилося мов золотим серпанком. По той бік оче­рет стояв чорною стіною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листям. З правого боку озера, обложившись зеленим очеретом, сидів Василь і щосили дудів у зелену дудку; дудка ревла-хрипіла.

– Бач, то Василь грає!
– скрикнув Івась і перший побіг до його.

– Це ти сам зробив?
– спитав Василя.

– Сам.

– Та ну?

– А хто б же?

Івась помовчав.

– Ану я, чи заграю?

Василь дав дудку Івасеві. Івась страх зрадів, коли дудка і в його заграла.

– Грицьку! Ось іди сюди! Бач - грає!
– радіючи, гукав він до брата.

Грицько помалу наближавсь; його здержувала недавня лайка з Василем. «Певно, він і досі дметься»,- думав Гри­цько і не помиливсь. Василь неласкаве подививсь на його, хоч нічого не сказав.