День на пастівнику

– Ось на, заграй!
– тиче Івась Грицькові дудку.

Грицько узяв і почав роздивлятись.

– Це ти, Василю, зробив?
– спитався він, щоб зав'язати розмову.

– Авжеж, тебе не питав,- неласкаво одказав Василь.

Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потім тихе­нько подув,- товсто і хрипло загула дудка. Івась зарего­тавсь.

– А ловко!
– сказав Грицько.- Ще якби отут дірочки по­прорізувати, тоді б можна, як на сопілці, і пальцями пере­бирати.

– Ану, давай,- радісно обізвавсь Василь, забуваючи про свій гнів, і почав збоку прорізувати дірочки. Після сього голос дудки не так деренчав і грати стало зручніше.

– Дай і мені, Василю, ножика, я й собі зроблю,- прохав Івась.

– Возьми.

Довго мусувавсь Івась і все нічого не вдіє, то, дивись, денце зовсім одріже, то дірку під колінцем велику зробить,- не грає дудка!

– Давай я,- сказав Грицько і почав робити. Івась дививсь. Дудка вийшла тонша голосом від Василевої.

– Тепер же і я знаю!
– закричав, граючи очима, Івась і знов принявся за роботу.

За сим разом дудка заграла - і таким тонким та різучим голосом, що аж усі здивувались.

– А давай усі разом заграємо!
– казав Грицько.

– Давай! давай!
– одказали трохи не разом і Василь, і Івась і постановилися в коло.

– Разї два! триї Починай!
– скрикнув Грицько.

Разом три дудки ускочили в хлоп'ячі роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки попідкладав, вип'ялися очі, і три голоси, писку­чий, тонкий і товщий, зично пронеслися у вогкому повітрі над озером. То була не мистецька гра майстрів-музик, а певне, і їй не зраділи б так хлопці, як своєму незумілому гранню. Вони нічого не грали та й не вміли що-небудь грати, а так дудили, деренчали, той - своє, а той - своє. От­же, як їм мило було так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очі радістю грали, пальці бі­гали по дірочках, а щоки одно роздимались, аж червоніли. Івась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всі боки, на що Василь, завжди непривітний, і той поводжував плечима. Про спірку, про змагання де і споми­нка ділася, все забулося, все те було з кимсь іншим, а не між ними; вони тепер рідні, брати, більше ніж рідні й брати,- вони майстри одного любого їм діла!

Непримітне час минав, непримітне сонце пливло до спокою; воно вже так низенько осіло; понад самою землею стоїть його іскристе коло, розстилаючи аж червоний світ по траві.

Ось уже довга тінь від очерету простяглася вподовж озе­ра, добирається до бугорка, де грають хлопці.

– Годі! Нехай йому!
– скрикнув перший Василь.- Он уже сонце сідає, а я ще й не полуднував.- І, недовго думаючи, опустився коло торби і почав жувати хліб. Тараню він з'їв за обідом, зостався один хліб, та й той зсох на сухар.

Грицько та Івась теж почали полуднувати. У їх зосталася ще одна таранька, мати дала по одній кожному. Вони, ще збираючись на пастівник, порахувалися одну з'їсти у обід, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши, як давиться Василь черствим хлібом, раз по раз поблимуючи сірими очима на те, як чистить Івась тараню,- розділили її не на­двоє, а натроє. Василеві дали від голови, Грицько узяв серединку, а Івасеві достався хвостик.

Сонце западало, у повітрі робилося свіжіше; роса ви­ступала на траві, де пройшла вечірня тінь: овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонці,- де вже його по такій спеці пастись,- що надвечір прийшлося нагонити утеряне за день, і вони ген порозтікались понад усім озером. Хлопці, сидячи на бугорці, полуднували; вони сиділи лицем до Ратієвщини. Густа тінь чорніла між гілками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним сяєвом; з тії темної гу­щавини доносилося нестямне щебетання соловейків.

– Та й солов'ї у Ратієвщині як свищуть. І скілько то їх?
– обізвавсь Івась.

– А вже до гаспида!
– додав Грицько...

– Чого там тільки немає!
– зітхнувши, промовив Василь.

– Там, кажуть, й райські яблучка є?
– спитав Івась.

– Мати розказує,- одказав Василь,- що не тільки райські яблучка, а й агрус, порічки, виноград,- отакими кетягами так і висить! А груш тих, а ягід усяких, а яблук?

– Брат ти мій!
– скрикнув Грицько.- Що, коли б я там був?
– і його очі загорілися.

– А що, якби тобі, Грицьку, узяв та й віддав усе оте двори­ще? Що б ти робив?
– спитав трохи перегодом Івась.

– Я б тоді паном діло зажив. Та де б тобі,- більше б пана був, до царя рівнявся. Усе б у садку і сидів та овоч їв.

– А я не так би зробив,- одказав Івась.- Я б перевів туди і батька, і матір, тебе, узяв би Василя і Галю узяв би. Жили б ми там укупі, розкошували разом.

– А ти, Василю, що зробив би?
– спитав Грицько.

Василь мовчав і дивився на Ратієвщину; він упинався очима у неї, як кішка упинається у мишу; як кібець у горобця. Посеред їх, у зелених зрачках, горить-тліє огонь заздрості,- так би і вхопив, так би і проглинув, коли б сила!

– Чи правда, Василю, не розказувала тобі мати,- не до­ждавши одказу, почав знову Грицько,- там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю ховали, і тепер ті люди у глуху ніч устають, блукають по садку, по двору, все шукають могили покійного пана?

Василь мовчав.

– Нащо ж її шукати, коли він там же під каплицею похований,- одказав Івась.

– То ж то й є, що під каплицею. Через те вони і не найдуть; у каплицю їм не можна увійти, а знадвору не досягнуть.

– А якби досягли?
– спитав Івась.

– То б рознесли на шматочки!

У Івася мороз поза спиною пробіг, в очах боязнь засвіти­ла. Грицько замовчав, він ждав одказу від Василя, а той, лежачи животом на землі і підперши голову руками,- і не змельне - все дивиться на Ратієвщину.

– Василю!
– обізвав його Грицько.

– Га?

– Ти не чув?
– і він знову його перепитав.

– Ні, не розказувала,- одказав понуро Василь.

– Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть,- почав знову Грицько.- Розказують, що покійний пан дітей не лю­бив. Люди ховалися з дітьми по льохах та по погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз і велить собакам від­дати.

– Як, живе?
– скрикнув Івась.

– Ні, зварять у казані з кашею та й віддадуть.

Івась аж затрусився, так йому стало страшно.

– У його не такі, як у нас, собаки були, а хорти. А то, ка­жуть, не хорти, а справжні куцьки. Там для їх і комори здоровенні були відбудовані. У тих коморах вони й жили. Ото для їх і їсти варили, і все тільки на ніч. Щовечора отакі казани каші наварять та й поставлять, а до світа вони й порожні.

– Так він і з чортами знався?
– спитав Івась.

– Авжеж. Де б він того й багатства набрав? Спершу він, кажуть, був бідний, а то зразу розжився. Не як і розжився, як вони нанесли йому за те, що душу свою їм одписав. Роз­казують, що на паску, саме як люди у утрені стоять, то вони аж дмуться та пруть цілими тачками гроші,- одні зо­лоті, другі срібні, треті мідні. Отакі ворохи понасипають! Гроші ті лежали, либонь, у льохах під будинком. І як умер старий та пішли шукати, аж там замість грошей в одному кутку цегла, у другому - череп'я, а в третьому - кінські кі­зяки. А як несли ховати тіло, то піднявся такий страшний вітер, що люди не змогли і нести, постановили труну на землі. І як постановили,- як лусне щось, мов з гармати ви­палило, а з труни так вихор і піднявся стовпом угору, як сажа, чорний. І як пройшов той вихор та обдивилися люди, аж у пана так живіт і репнув. Ото, кажуть, чорти його душу брали до себе.