Doc 1

— Більше не кричить? — зацікавлено глянула Маша.

— Ні, Мань, уже не кричить.

— Добре, якщо не кричить.

«Господи, — подумала Варя, — це лише початок… Скоро я не зможу з нею поговорити, ніяк не зможу».

Їй були вже відомі такі поняття, як агнозія або апраксія, і вона з жахом чекала на них. Але поки…

Поки нічого.

— Мань, хочеш, ми заберемо тебе до себе? А? Я ще поговорю з Сергієм…

— Не хочу.

— Тобі ж буде краще…

— Не буде. Я тут хочу. Тут.

Варя затихла. Зараз їй хотілося, щоб вона, жива, ще ж насправді молода, навіть талановита, скинула рвучким рухом цю зморшкувату, вибілену крейдою маску, посміхнулася своєю звичною, по-єврейськи чарівною посмішкою і сказала:

«А класно я вас п’ять років обдурювала! А? Ну добре, Варька-Варварька, пішли бахнем з нагоди шампаньйоли!»

— Так хочеться, — заплакала Маша, і Варя, безсила що-небудь зробити, лише важко зітхнула.

— Ну все, Мань, давай я тебе відведу.

Маша покірно піднялась й приготувала підняту й зігнуту в лікті руку.

Вони йшли повільно, Варя весь час намагалася достукатися до Машиного ясного розуму, раділа раптовим, але швидкоплинним проблискам у пам’яті, чесно терпіла малозрозумілі бредні і, нарешті довівши до кімнати, розпрощалася.

— Ех, сируха-сирушниця, ти ж моя дитинка, — почула вона у спину, коли виходила з кімнати.

«Більше ніколи не прийду, ніколи», — подумала Варя й закрила за собою двері.

Так вона казала і минулого разу, і позаминулого, і місяць тому, проте наступної суботи однаково з’являлася у Будинку, приносила сік, свіжоприготовану, ще теплу їжу, яка зберігалася в судочках, загорнутих у рушники, як і завжди, терпіла болісні лікарняні звуки: човгання-капців, методичне поскрипування дверей у кімнатах, сліпі голоси пацієнтів. І по-тихому заздрила їм, посвяченим у блаженне й моторошне таїнство.

І вже потім, коли їхала додому, проїжджаючи кляту вулицю Солом’янську, згадувала, зрештою, теплі суботні вечори у його квартирі. А він уже подорослішав, він став інший, обзавівся новими знайомими, в його житті були інші жінки — вродливі, хитрі, несхожі одна на одну, зі своїми тілесними запахами, зі своїми, як це не банально, проблемами… І був один він — один, але інший. Не єдиний і, в принципі, не перший, але один. Чужий, спокійний, а головне — не її, не Варі, і, мабуть, нічий.

Поруч з Варею у звичайнісінькій господарській сумці грюкотав порожній посуд, десь позаду, двадцять хвилин на південь, біля вікна сиділа її подруга, змучена, негарна, що перетворилася з запальної грудастої художниці на подобу старої блокадної єврейки.

Попереду — чоловік, який вміє любити, піклуватися, прощати. І син, який поки що нічого не вміє, але так стрімко вчиться. А тут — ось він, будинок — був той, хто…

І Варя не змогла логічно закінчити думку. Підрізавши жовтий п’явкоподібний тулуб маршрутки, вона різко звернула у підворіття й опинилася у начебто іншому світі. Тихому спальному світі. Хтось витрушував килимок, хтось виносив сміття. У дворі невідомо звідки лунав чийсь приглушений кашель. Було сиро і затишно.

Зупинившись біля того самого під’їзду, в якому два тижні тому вона ще з третього поверху вловлювала аромат його квартири, Варя з сумом глянула на годинник — мабуть, ще в редакції.

Хтось вийшов з під’їзду. Йокнуло в серці. Та мало хто може виходити — сімдесят дві квартири.

Два тижні тому цей під’їзд був для неї майже рідним, вона відчувала кожен його подих, неначе прожила у ньому все своє життя. А часом їй вдавалося навіть пізнавати його сусідів, і вона майже з гордістю, ледь відчутною пихою з ними віталася. І тепер їй хотілося вискочити з машини, піднятися на п’ятий поверх — сині двері зліва, жовтий латунний номерок «69» — і вслухатися у звуки за дверима: брязкання чашок, шум пилососа, можливо, музика… можливо, жіночий сміх.

Варя гарячково почала заводити двигун, нарешті знялася й виїхала на Солом’янську. Далі звернула на Малишка, виїхала на Червонозоряний і… вперед, до свого будинку. Затишного, теплого, просякнутого найріднішими запахами — не чужих квартир, — а фарбою, оліфою, уайт-спіритом, часом — деревом, корицею, кавою, вовняними пледами, чистотою — оранжевою чистотою затишку.

— Ніколи. Ніколи, — шепотом промовляла вона сама до себе. — Господи, ніколи більше…

І Варя понеслась до свого власного, камерного щастя.

<empty-line/>

<subtitle> *</subtitle>

<empty-line/>

Ні, вона не була нещасною. Швидше, стомленою. Я розумів, що після довгого ігнорування матері ті малі сплески синівської любові були для неї немов свіжий ковток повітря, який вона так жадібно і швидко проковтнула, немов риба наживку. Ще швидше вона звикла до моєї присутності у своєму житті. І от зник — тихо і непомітно, так, неначе відмовився від самого життя, закрився, став недосяжним, розчинився у тому самому свіжому ковтку повітря…

Не знаю, цей період був настільки непритомним, настільки він був позбавлений майбутнього, — принаймні я взагалі його не бачив, — що совість і не натякала навіть на своє існування. Совість — дивна штука. Що таке совість?

Я зайшов у двір маминого будинку. Вона сиділа на лавці за голубником, у притінку, так що вираз її обличчя був приглушений передранковою темрявою. З усього будинку вогник горів лише на другому поверсі, добре освітлюючи голубник, але прикриваючи бесідку та двійко лавок позаду. Ні, вона не була нещасною. Швидше, стомленою. Це я зрозумів з її голосу.

— Сина, — тихенько промовила вона.

Я смертельно хотів спати.

— Дюш.

— Щось трапилося? — запитав я, знаючи наперед, що їй просто хочеться поговорити.

— Я просто хотіла поговорити. Мені необхідно з кимось поговорити.

— Поговори зі мною, — позіхаючи промовив я.

— Вибач, ти, мабуть, спав, тобі завтра на роботу…

— Мені не треба на роботу.

— Це добре.

Я не знав, як сильно їй хочеться розповісти мені про все своє життя. Від самого початку, від народження і аж до цієї миті, розповісти мені про все, що накипіло, розповісти, як сильно вона мене любить і як же далеко я утік — і не наздогнати, розповісти про чоловіка, а можливо, і кількох чоловіків, про наболіле, про синці, що були набиті упродовж усього життя і які залишили слід, про синці, які не залишили жодного сліду, про образи, зневіру, про той триклятий відпочинок у Криму на початку вісімдесятих, коли вона зустріла мого батька, про свою роботу та Валентину Семенівну, директрису своєї школи, чия донька втекла до Азербайджану та народила від двадцять дев’ятого бакинського комісара двійню, їй хотілося розповісти навіть про те, що ліки подорожчали вдвічі, а фінансова криза змусила долар вирости до семи гривень.

— Не треба про долар, — зупинив я її, - я і на роботі про нього щодня чую.

— А? — не зрозуміла мама. — Який долар?

— Та ну його, — сам нічого не зрозумів я, хіба що тільки те, що вона мовчала, а я — думав.

— Знаєш, — раптом оживилася мама, — я все життя намагалася не наступити на ті самі граблі, але вони були розкидані уздовж всього мого життя. Тепер, коли я хочу їх відшукати, наступити на них і набити гулю — їх немає. Їх ніде немає.

— Мам, ти про шо?

— Важко пояснити, та й не потрібно тобі. Це я так, швидше сама до себе.