Doc 1

— То, може, негарно так? Може, додому підеш?

— Та ні, я з тобою ще прогуляюся…

Ми спустилися до Солом’янського парку. Якщо зверху вулиця була освітлена хоч якимись вогнями від ліхтарів та поодиноких квартир, то в парку було зовсім темно і навіть моторошно. Ми пробиралися ледь не навпомацки, обережно роблячи крок за кроком, час від часу наступаючи на бите скло або зачіпаючи ногами целофанові пакети. Цей парк ми знали досконало. Часом, коли на душі ставало нестерпно, я, випивши енну дозу настоянки валеріани, спускався до нього і блукав, вивчаючи стежки, приховані від пересічної шпани, ходи та численні пагорби, що поросли невеличкими кленами та берізками. Це був мій парк, і мене страшенно дратувало, коли, здавалося б, сумирні мешканці мікрорайону загиджували його побутовим сміттям. З іншого боку парку, ближче до Солом’янської вулиці, через дорогу від бару «Черчілль», забудовники звели висотку й розчистили майданчик під ще одну…

— Негарно тоді вийшло з тією Дашею, — раптом почала мама.

— Мам, будь ласка, — тоді я менше за все хотів про це говорити.

— Через тебе дівчина в петлю полізла.

— Мам!

— Ну добре, добре. Тільки скажи, тоді совість не мучила?

— А ти не пам’ятаєш, як я півліта в дурці провалявся?

— Вибач. Тільки не в дурці, а у водолікарні. Вибач.

— Та нічого. Все нормально. Даша зараз сама з посмішкою згадує. А совість — ні, не мучила. Мені тоді не до совісті було.

— Розвиднюється? — раптово запитала мама.

— Хіба? Та ще рано наче. П’ята тільки. Це просто очі до темряви звикли.

— Ну, може…

Ми ще довго говорили. Я дізнався про маму багато нового, чого і припустити не міг. Наприклад, колись вона писала роман. Справжній, повноцінний роман. Щоправда, для дітей. Вона хотіла виписати мій образ — образ такого маленького, смішного, але розумного хлопчика з чудернацькими проявами його характеру, і вона навіть вистукала десь зо тридцять сторінок машинопису, але потім вчергове перечитувала класику, і її потягнуло у бік достоєвщини.

— А де ці листки? Вони збереглися? — поцікавився я. Ну, це було б як мінімум незвично — почитати про себе те, що написала твоя мама.

— Збереглися. Прийдеш якось — дам почитати.

Натомість, я розповів їй, що завжди бажав стати письменником, але кожна спроба закінчувалася невдачею, і що мазюкати фарбою я почав саме через те, що не було куди справляти свою творчу нужду.

— Да, — прокоментувала це мама, — стіни у своїй кімнаті ти добре попсував.

А ще я розповів їй про те, як навідувався до Маші і Варі і що страшенно ревнував Варю до Боба. І про Яківну розповів, і про Машу, яка сидить тепер у психлі-карні.

— Да, я чула цю історію, Варя щось казала. Вона їздить до неї.

— Ага, їздить. Хороша була дівчина. Якось незвично все. У мене навіть мурашки шкірою пробігли.

А потім справді почало розвиднюватися, і хоч сонця ще не було, світлішало на очах, немов це світло родилося з самого повітря. Було холодно, трохи морозило. Ми підіймалися вгору, до наших дев’ятиповерхівок, старих пошарпаних панельних коробочок, до своїх угноєних дріб’язковим побутом сот, за дверима яких народжувалися історії, - злети і падіння, руйнувалися долі і… далі за списком, уся ця банальщина, з якої складається повсякдення, яке ми за звичкою не помічаємо.

— Може, зайдеш увечері? — запитала мама вже біля будинку. — Я пиріг з яблуками зроблю. Багато тіста і мало яблук — як ти любиш.

— Я вже так не люблю, мам. От якби багато яблук і мало тіста… Але все одно, я не зможу ввечері, у мене вже зустріч запланована.

— Ну, завтра тоді?

— А завтра я по вуха в роботі.

— Тоді коли зможеш. Коли зможеш?

— Думаю, на тому тижні. Да, швидше за все. Середа-четвер…

— Добре, синок, дзвони, як шось.

— ОК, ма.

І ми розійшлися. Я востаннє глянув на неї, навіть на якусь секунду зупинився. Вона йшла рівно, м’яко ступала заасфальтованою доріжкою, тримаючи руки у кишені червоної пухової курточки.

Ні, вона не була нещасною. Швидше, стомленою. Але це минуще…

<empty-line/>

<subtitle> *</subtitle>

<empty-line/>

Два тижні я закипав у роботі, немов картопля у супі. Два тижні я майже не вилазив з редакції, лише раз бігав на якусь виставку до галереї «Файн-Арт» — виставлялася одна моя знайома, але і з тієї виставки довелося швиденько ретируватися — біля столику з вином побачив Варю з Бобом. Ми посміхнулися одне одному, але решту часу, знаходячись під прицільним поглядом благочестивого сімейства, я відчував би себе незатишно.

Попереду на мене чекали п’ять днів вихідних.

— Знаєте, — звернувся я до Сича, нашого головного, — мені здається, що я своє відпахав.

— Ти від нас ідеш? — навіть не здивувався він.

— Дайте мені п’ять днів вихідних, а там побачимо.

— Гуляй, — відпустив мене головний, і я навіть розгубився. Так просто?

Була п’ята вечора. Майже темно, але йти, окрім як додому, мені не було куди. Я справді стомився, від постійного нервового навантаження викручувало руки. Прийшовши додому, я завалився на ліжко і цілу годину бездумно плював у стелю. Мені хотілося перевірити, як же воно — плювати у стелю, однак слина не долітала і, пролетівши невизначеною траєкторією, опускалася то на обличчя, то на підлогу, то на постіль.

Це заняття мені, м’яко кажучи, не сподобалося. Вмившись, я почав ходити квартирою, немов цирковий тигр у клітці. Від збудження перед грядою майже незапланованих вихідних я не знав куди діти своє тіло. Воно почувало себе незручно скрізь — починаючи від ванної, яку я приймав не довше трьох хвилин, закінчуючи балконом, на якому прогулювався, немов у себе вдома, холодний, майже зимовий протяг.

Я повечеряв. Я навіть випив кави — попереду була ніч, і я хотів пустити її на щось корисне, але потім зрозумів, що краще б я ліг спати, але було пізно — кава вже завела мій внутрішній, не підвласний розуму двигун. Руки бездумно хапали якісь предмети і, не визначившись з подальшою їхньою долею, відкладали на місце. Я зробив тридцять присідань, кілька заходів по тридцять відтискань, безперервно палив, але відчуття порожнечі так і не відпускало мене. «Шкода, що немає телевізору, — подумав я, — з радістю подивився б якусь суперечливу програму. Тим більше п’ятниця, мали б показувати щонайменше Шустера». Про останнього я мав досить приблизне уявлення, але на роботі він був другим за обговореннями після курсу долара.

Тоді я вирішив передивитися свій гардероб. Що не потрібно — віддати одній нашій позаштатниці Тані Потаповій, нехай віднесе до дитячого притулку — вона якраз узяла шефство над одним із них. Але до сорочок та регланів я так і не добрався — у кутку під накиданими брудними речами я побачив коробку, стару картонну коробку, яку я так і не розпакував з часу переїзду на цю квартиру. Правду кажуть: якщо протягом першого місяця ти не розібрав якісь речі, то вони так і залишатимуться нерозібраними. Я дістав ту картонну коробку з залишками білої клейкої стрічки, уздовж якої рожевим написом повторювалося зловісне Мері Кей. Де я взяв цю коробку?

Відкривши її, я відчув запах старих пожовклих зошитів зі старими пожовклими віршами. Між сторінок зошитів — товстих та зовсім тоненьких у косу лінію — я знайшов безліч неякісних фотографій, зроблених супутником моїх дев’яностих — пластмасовою мильницею «Skina». Таких уже давно не те що не виготовляють, але навіть не продають. Я перебирав десятки фотографій, роздивлявся людей, які позували перед цією навіть і не камерою, вдивлявся у їхні червоні очі, беззубі посмішки, бідняцький, а від того кумедний одяг, який купувався на бідняцьких базарах і продавався безробітними доцентами, професорами, які вже давно повернулися до своїх соціальних ніш, а деякі — перепрофілювалися у професійних торгашів. Я перечитував старі вірші та прозові начерки, старі щоденники, які вів десять, навіть п’ятнадцять років тому, знаходив у їхніх рядках безліч приємного та наївного безладу, який панував тоді в моїй голові. Зрештою, панує він донині, але безлад, хоч як не абсурдно це звучатиме, впорядкований, безлад дорослий, думаючий, аналізований тисячу разів.