Doc 1

— А граблі тут до чого?

— Просто їх ніде немає! — скрикнула вона, і мені стало якось моторошно.

— Мам, ти чого?

– Їх не-ма-є!!! Немає, розумієш… я шукаю, шукаю, а їх прибрали, хтось зверху отак дивився, довго дивився, рахував кількість ґуль на моєму лобі, а потім подумав, що ліпше було б їх прибрати, всі ці граблі, і прибрав, і от тепер, коли вони мені потрібні, коли я хочу прати до одурі, готувати їжу, щоразу провонюючи волосся димом від підгорілого жиру, коли я хочу під час вечері говорити дурниці, поводитися перед чоловіком, немов ідіотка, — їх немає. Ніде.

Я підвівся. Мама схлипувала. Здавалося, ще трохи, і її розіб’є істерика, ще трохи, і мені доведеться когось викликати або споювати маму горілкою, або… я не знаю…

— Мам, — обережно запитав я, — тобі чоловік потрібен?

— Та ніхто мені не потрібен! — закричала вона. — Дай запальничку.

— Сірники, — зашарудів я у кишені.

— Яка різниця. Дай, — і вона начебто нізвідки дістала пачку «Магни».

– І давно ти палиш?

— Відучора.

— Але чому таку хєрню? Не могла купити щось краще?

— Ай, — відмахнулася вона, — я там розбираюся?

– І мені дай.

Вона протягнула майже порожню пачку. Багато ж вона викурила відучора.

— Я скучаю за тобою, — сказала вона, видихаючи дим.

— Мабуть, я падлюка рідкісна, — з посмішкою відказав я.

— Та ні, чого ж? У тебе своє життя. Ти, мабуть, щасливий. Хоча… Скажи, ти любиш Варвару?

— З чого ти взяла?

— З чогось та й взяла. Любиш? Вони все мені розповіли і попросили більше не з’являтися у їхньому будинку…

— Та я і не збирався.

— Мене попросили.

— А ти тут до чого?

— А я твоя мати… Варя в мені бачить тебе, а Сергій — його взагалі не зрозумієш. Неприємна була розмова.

— Ну, вибач.

— Ні, ти тут ні до чого. У кожного свої таргани.

— Ну да, це правда. Але я однаково нічого не розумію. Ну, неважливо. А стосовно Варі… чи люблю я її? Я не певен. Я не знаю…

— Значить, не любиш. Це добре, — якось загадково сказала вона. — І я не люблю. А ти — ти найрідніша людина у моєму житті. Тільки падлюка ж рідкісна, — і вона вперше посміхнулася. По-доброму, без іронії, без натяку драматизму. Просто взяла і посміхнулася.

— Знаєш, ма…

— Що?

— Знаєш, найгірше не те, що я сильно віддалився від тебе. Хоча, зрештою, ми ніколи і не були близькими людьми… Найгірше те, що я не відчуваю докорів сумління, чи як це називається. Ну да… совісті у мене немає…

— А ти знаєш, що таке совість? — хитро глянула вона на мене.

— Ну… певною мірою…

– І що ж?

— Хочеш, я розповім тобі одну дебільну історію. Це ще у дитинстві сталося. Ну як у дитинстві, мені було років п’ятнадцять.

— Ну давай, — і вона знову посміхнулася, а я побачив, що їй справді цікаво почути історію з мого дитинства, адже вона ніколи не чула від мене жодних історій, вона навіть не знала, чим я жив, чим дихав у той час, коли вони з батьком змагалися у цинізмі та віддаленості одне від одного.

— Знаєш, кожного разу, коли повз наш будинок — ще там, на Фучика — проносилися карети «швидкої допомоги», кожного разу мені до горла підкочувало відчуття провини, хоча, якщо розібратися, я геть ні в чому не був винен. Тобто якщо десь хтось помирає, моєї провини немає, а, що цікаво, відчуття провини все ж таки було. Це я почав відчувати десь з семи-восьми років…

— Можливо, це совість?

— Знаєш, я собі якраз так і думав. Думав, що це совість, і коли ти або батько казали мені, що я не маю совісті, мені було дуже образливо, чесно-чесно! Я так злився: це у мене немає совісті, думав я, та он скільки хочеш! Але я не про це…

— Та чого ж… цікаво… Я навіть і подумати не могла.

— Мам, ти багато чого подумати не могла. Але не про це. Коротше, коли я навчався в десятому класі, я ненароком поцупив гаманець. Ми з моїми двірськими друзями, Кірілл-Сєрьога, пам’ятаєш, так-от, поверталися ми з ними з якогось кабаку до нашого двору. Так трапилося, що до місця нашої дислокації, себто доміношного столику, я підбіг перший і побачив гаманець, що просто так, без усякого, лежав на оцинкованій поверхні. За п’ять секунд підійшли пацани, але гаманця вже не було, точніше, фактично був, але вже у мене. А ще за хвилину приперся один уже дорослий хлопець з сусідського двору, звали його Яшею… а, тю, ти ж його знаєш — син вашої акомпаніаторші. Він одразу підійшов до нас і давай вимагати гаманця. В принципі, він мав на це право, адже, за словами Яші, його не було буквально дві хвилини і ніхто, крім нас, не міг взяти забутого гаманця. Він нас допитував години дві, у гаманці були гроші, які призначалися для якоїсь поїздки, здається в Умань, до його дівчини. Спочатку Яша вимагав, потім погрожував, потім благав нас повернути йому гаманця, але ніхто, окрім мене, звичайно, нічого не знав ні про який гаманець. В кінці Яша вирішив задіяти психологічні методи, казав, що гроші ми зможемо залишити собі, але гаманець йому вкрай потрібен. Мовляв, це подарунок батька. Нарешті, ледь не плачучи, він, двадцятитрирічний бугай, але, зрештою, дуже хороший хлопець, подався додому. Ми теж розійшлися. Настрій у всіх був препаскудний. Насправді, прийшовши додому, я сам ледь не плакав. Усі ці дві години, скільки Яша нас тримав, я так хотів віддати йому гаманець, але не міг, адже я одразу заховав його в труси. У мене така звичка була, я не знаю, раптом що, одразу никати в труси.

— Може, там і зараз щось заховане? — мама не могла стриматися від сміху.

— Так, женщіна, попрошу бєз пошлостєй. Слухай далі. Отже в гаманці лежало щось близько ста гривень, які я наступного дня всі до копієчки програв на автоматах. Уявляєш, хлопцю треба було в Умань їхати, до дівчини, а я спустив їх на відеопокері. Можливо, у них нічого через мене не склалося, і я зруйнував дві ні в чому не повинні долі.

— Ну, буває, - спокійно відгукнулась мама. — Хоча, з іншого боку, можливо, таким чином ти їхні долі якраз врятував. Ніколи ж не знаєш…

— Можливо, і врятував…

— То що, совість тебе тоді взагалі не мучила?

— Совість? Ти знаєш, ма, ось у чому загадка — взагалі. Ну хіба ввечері, коли прийшов додому, а потім — взагалі не мучила. Я навіть посміювався над тим Яшею. Тільки через три-чотири роки я випадково згадав цю історію, і як замучила! Так совість кілька місяців гризла, потім трохи відпустила, але досі гризе. Іноді зроблю якийсь негарний вчинок. Ну не знаю, тобі, наприклад, нагрублю, а потім згадую того Яшу, ті автомати, і так у серці защемить.

— Смішний. Думаю, це був не гірший випадок у житті твого Яші. Він то наркоманом був, то його лікували, потім гепатит знайшли…

— Та я чув. Дай ще цигарку.

— Не забагато ти палиш?

— Не більше декого. Вчора купила пачку, а тепер від неї залишилося скільки? — я зазирнув у пачку. — Три цигарки. Тим більше, настрій сприяє.

— Може, до парку вийдемо? — запропонувала мама.

— Ну пішли, бомжів поганяємо. Сподіваюся, ти вже заспокоїлася? Про граблі не будеш більше?

— Я вже забула, чого мені так хріново було. Це все через ту розмову з Варварою та Сергієм, але я забула, принаймні, намагаюся. Мені з тобою так добре, що з голови все швидко піде.

— Та ладно, мам.

— А чого? Серйозно, ми з тобою так рідко спілкуємося, а тим більше бачимося… Ти постійно чимось зайнятий, а може, і не зайнятий зовсім… До речі, а хто там з тобою? Ти казав, що не один.

— А, — відмахнувся я. — Даша. Пам’ятаєш Дашу Кащенко?

— Ну? У вас типу любов?

— Та яка любов. Зустрілися, випили, вклав її спати.