Долина Єдиної Дороги

— Там… багато! Їх там багато! Вони вийшли з лісу і йдуть сюди!

Доріжани вибігли на дорогу й зупинилися наче вкопані.

Велика чорна пляма повзла дорогою до фортеці. Вже було видно передніх вершників, що їхали на могутніх конях по бруківці Єдиної Дороги.

— Це армія Морфіда! — випалив повздоріжанин, показуючи на південь.

— Скільки їх? — запитав хлопця Лез Горолом.

— Казали, що близько сотні! А може й двісті…

Обличчями доріжан пробіглися лиховісні тіні від воронячих крил. Птахи густою смугою летіли над воїнами, вздовж дороги, над фортецею й зникали десь між вохристим степом і лазуровим небосхилом.

Коли сто сорок воїнів в’їхало на подвір’я фортеці, там не було жодного доріжанина. Лише під стовпами риштувань стояли прив’язані Репинга, Ро і Чанко з перекошеними ненавистю обличчями.

34

Вони знову піднімалися вгору — то кам’яними осипами, що завмерлими ріками вкривали яри й видолинки, то зарослими колючим чагарником схилами, то пробиралися крізь плетиво зі стовбурів, що впали сюди з верхових лісів. Ішли мовчки. Доріжани боялися не те, що говорити, — думати, адже кожна думка відразу повертала їх до страшної смерті Шпортька й Соняшника, до зникнення Мишика й до мертвого тіла Тайто, настромленого на шпичак смереки. Світ став жахливим. Уперед підганяли лише підбадьорливі погляди Морфіда і його надприродна впевненість у собі і в успіху їхньої подорожі.

Ріка стугоніла вже далеко позаду. Мабуть, їй мало були жертви, яку вона сама забрала, бо потоки води все ще відчайдушно бились об скелясті береги.

— Десь угорі був дощ, вода прибуває, — Морфід махнув рукою вниз, до водяного реву.

— Вгорі? Невже є якісь вищі місцевості від тої, куди ми йдемо? — запитав заземельця Чисторос, намагаючись не стишувати кроку.

— Ми на самому дні долини. Нам потрібно ще разів зо двадцять отак піднятися вгору, щоб вийти на схили тієї гори, яку ми бачили з протилежного схилу долини. Той хребет, який ми перевалили, був набагато нижчий за той, куди ми йдемо зараз.

— Холодно. Багато хто вже кашляє. У всіх нежить, — Болітник затягнув комір куртки. — Це, мабуть, через осінь. Авейор закінчився і його брат Сомніон приніс холодні вітри.

Морфід зупинився й обернувся до Болітника. Його очі округлилися від здивування.

— Повтори ще раз, хто закінчився і хто прийшов.

Чисторос і собі здивовано глипнув на чужоземця. Чого б це той так збентежився від назв звичайних місяців? Морфід виглядав просто кумедно, якщо можна так виглядати в цій моторошній місцині. Його ніздрі роздувалися від швидкого дихання, очі оскляніли, лише в зіницях металося щось дуже схоже на страх. Це — якщо люди-воїни взагалі могли чогось боятися.

— Авейор закінчився, останній літній місяць, четвертий літній місяць. А тепер осінь випустила перед себе Сомніона. Між цими двома місяцями завжди бувають прохолодні дні з вітрами й дощами.

— А що ці місяці означають на вашій мові? Яке їх значення, від яких слів вони походять?

— Важко сказати, чому риба — це риба, а небо — це небо. Просто так є. Авейор і Сомніон. Потім Віаман, Вінель і Авейон. І багато інших. Вони так здавна називаються. А що таке?

— Нічого, — пробурмотів Морфід, намагаючись не видавати свого хвилювання, — просто назви такі цікаві.

Він пішов далі, проте його кроки вже не були такими впевненими й твердими, як досі.

Кілька годин вони дерлися скелями догори. Брили навколо були всіяні вологими подушками мохів, віялами папороті, чахлими деревцями, що втискалися корінням у розщілини. Незважаючи на похмурість цього місця, воно жило своїм життям і дивувало на кожному кроці. Он на покрученому стовбурі принишкло спостерігає за мандрівниками синій поцяткований білим дрізд. Он між травинками промайнула бура шубка якогось звірка, схожого на ласку. Із тріщин раз-по-раз висовувались чиїсь почленовані довгі вусики й скупчені біля їх основи чорні намистинки очей. Чисторосові ці тваринки нагадали річкових раків. Декілька разів уздовж схилу, по якому дерся загін, пролітав величезний чорний птах, жодного разу не змахнувши крилами.

Потрібно дізнатися, як живуть ці тварини, чим вони можуть бути корисні доріжанам, чи ніщо не загрожує їхньому існуванню. Треба вивчати цей дивовижний світ, щоб злитися з ним, не перечити йому своїм існуванням, а жити з міріадами живих створінь у злагоді, доповнюючи собою їхню різноманітність. Болітник, слідкуючи по дорозі за живністю на цих важкодоступних скелях, твердо вирішив: якщо повернеться з походу — обов’язково зануриться з головою у вивчення тварин, вемерів, рослин, грибів та іншого животворства Небесного Бога, дізнається якомога більше про повадки, манери та зовнішній вигляд дрібних і безпечних створінь і спробує дізнатись, як запобігати нападам великих чудовиськ. Якою ж неймовірною має бути насолода від постійного пошуку нових чудес живого світу!

У повітрі над головами доріжан сплеснули крила, вітер пронісся рідкою травою. Загін завмер на місці. Холод, що пробігся поза шкірою від змаху крил, важко було порівняти з холодом, який проморозив їхні серця, коли вони побачили саме створіння. Чисторос відразу забув, що хотів знати якомога більше про чудовиськ, бо одне з них висіло на розпростертих крилах якраз навпроти нього. Якщо чорні птахи, що пролітали досі повз мандрівників, були розміром з орла, то цю істоту взагалі важко було назвати птахом. Чорні з нерівними сірими смугами крила тримали в повітрі веретеноподібне тіло. Голі, вкриті лускою лапи закінчувались схожими на довге вузьке лезо гачкуватими кігтями — по одному на кожній лапі. Така шпора могла наскрізь пробити тіло коня, не кажучи вже про людину чи доріжанина. Жорстке пір’я, що вкривало тулуб, на шиї починало рідіти, а на голові зникало зовсім. Пласку, зовсім не схожу на пташину, голову вінчав масивний дзьоб із зазубреними краями. Над дзьобом — близько посаджені очі з великими чорними яблуками зіниць. Очі розділяв шкірястий гребінь, що завершувався на голові твердими гострими лопатями. Ззаду звисав довгий голий хвіст, схожий на замусолений канат із китицею на кінці.

Тварюка легко планувала на своїх могутніх крилах, нагадуючи пришельця з потойбіччя. Кожне її крило сягало чотирьох зростів заземельців.

— Це птахоящер! — сказав Морфід, впираючись ногами у виступ скелі й витягуючи з-за спини лук. — Обережно! Стійте й не рухайтеся.

— А він харчується ягодами? — спроквола запитав Гирлявко.

— Ягодами, — усміхнувся чужоземець, — такими ягодами, як ви. — Стріла лягла у жолобок на луці й натягнута тятива задзвеніла від напруги.

Птахоящер ще деякий час роздивлявся дивних створінь, що ліпилися перед ним до скелі, а потім раптово махнув крильми й сірою хмарою шугнув до Шіти. Просвистіла стріла, випущена Морфідом, і бестія безладною масою гепнулася об скелю біля жінки. Шіта вже тримала напоготові меч, але тварюка не встигла завдати їй шкоди. Стріла майже повністю ввійшла в її праве око і птахоящер, тріпаючи крилами в агонії, полетів у туман провалля. Весь загін полегшено зітхнув, але Морфід чомусь не зрадів своєму влучному пострілу.

— Не подобається це мені.

— Чому? — запитав Болітник.

Шіта обернулася до нього і з притиском промовила:

— Тому, що птахоящери полюють зграями. Поки що нам пощастило зустрітися лише з одним мисливцем.

— Цікаво, на кого вони полюють зграями? Не на мишей же! — приречено прошепотів до Болітника Гирлявко. — Чисторосе, ти уявляєш ту тварину, з якою отака пташка не може справитися самостійно?

— Може, це ті водяні потвори з ріки?

— Птахоящери, вари, водяні рибоящери, змії… Що далі? І це все живе зовсім поряд з нами! Здуріти можна!

І вони подряпалися вгору ще швидше. Усім неймовірно хотілося потрапити під захисний покрив лісу і вибратися нарешті з цієї страшної долини.

Коли Чисторос укотре задер голову догори, то побачив край урвиська. Він маячів зубчатою лінією десь далеко-далеко під хмарами, відкраявши кавалок неба, але все-таки його вже видно. Від цього з’явилась упевненість, що рано чи пізно туди можна добратися.

Заземельці трималися останніми, ніби страхуючи доріжан, не підганяючи їх, не сварячись на їхні повільні рухи. Втома залізним прутом сиділа у спинах, руки й ноги починали зрадливо тремтіти. Важка ноша тягнула донизу, але і люди, і доріжани вперто чіплялися за каміння й дряпались угору. Хотілося якомога швидше дістатися наверх, попадати в шовковисту траву, знайти нагріте сонцем каміння і поскидати з себе наплічники разом із промоклими й брудними накидками та куртками.