Долина Єдиної Дороги

— Невже тут можна вижити? — запитала Вінела, дружина Стана Горпи. Її запитання адресувалося швидше порожнечі між деревами, бо ніхто не знав на нього відповіді.

Хвиль обминув декілька велетенських дубів і побачив, як із-за стіни далеких стовбурів пробивається сонячне проміння. Золоті стріли переливалися, наче струни, торкалися самого серця, даруючи тепло й надію. Інші теж побачили світло й поспішили туди. Через кілька хвилин доріжани вийшли на простору галявину, наповнену глибокими хвилями пониклих трав. Нарешті, над їхніми головами з’явилося небо. Деякий час вони стояли, задерши голови догори, а потім трави зашелестіли, випускаючи зі свого лона стрункі постаті воїнів з луками. За мить доріжани опинилися в кільці півсотні невисоких худорлявих істот, яких досі не бачив ні один доріжанин. Діти, жінки з клунками, кошиками й наплічниками відійшли в центр групи, чоловіки повільно обступили їх, стискаючи в руках зброю, яку прихопили ще з фортеці.

Доріжани розуміли, що вони не встигнуть навіть кинутися на лісовиків, тому завмерли нерухомо, намагаючись не провокувати стрільців. Хвилина збігала за хвилиною, а жодна зі сторін не нападала, очікуючи першого кроку й роздивляючись супротивника. Тишу порушував лише плач доріжанських дітей, які відчували, що відбувається щось страшне.

Воїни з луками були, безперечно, людьми. Морфід казав, що і заземельці, і доріжани є людьми, а ці істоти нагадували і перших, і других. Білошкірі, з довгим чорним волоссям, зростом навіть менші за доріжан, в акуратно зшитому з вовчих шкур одязі. Гострі вуха — як у жителів долини Єдиної Дороги, проте їхні вуха були ще довшими й нагадували лисячі. Міцна статура, м’язисті руки, гарна струнка постава робили їх схожими на заземельців, проте великі очі з чорними круглими зіницями, вузькі й гострі носи та рівні тонкі губи надавали їм абсолютно нових рис. Було зрозуміло, що це істоти зовсім іншого, невідомого долинянам племені.

Мовчанку перервав один із лісових воїнів, що відрізнявся з-поміж решти одягом із рудих шкур. Спочатку ніхто із доріжан не міг збагнути його мови, яка скидалася на щебетання птахів, але потім стало зрозуміло, що він розмовляє тією ж мовою, що і в рідній долині, тільки дуже видозміненій.

— Що робить так багато степовиків у нашій землі?!

— Ми прийшли не зі злом, — Лез Горолом вийшов із гурту доріжан.

— Ви зі зброєю, — ніби звинуватив доріжанина лучник.

— Ми не знали, куди йдемо, тому взяли з собою зброю. Це не проти вас, це — проти диких звірів, для захисту. Ми взагалі ніколи не чули про ваш народ.

— Це тому, що ви боїтесь заходити в ліси, а осіли на цих голих землях. І ми не маємо нічого проти, щоб ви жили там, а ми тут. Тому повертайтеся назад і ми нічого вам не заподіємо.

— Ми втекли зі своєї долини, бо туди прийшли люди з півдня в металі і шкірі й перетворили нас на своїх слуг. Ми шукаємо в лісі захистку.

— Чому ваш народ не прожене зайд?

— Наш народ не звик битися. А заземельців дуже багато. Вони переможуть нас.

— Тому найлегшим вам здалося втекти в ліси, покинувши свої родичів напризволяще?

Лез замовчав, зціпивши зуби. Йому було боляче слухати ці слова, бо й сам він не раз про це думав. Чоловік у лисячих шкурах говорив правду: він, Хвиль Болітник, покинув дружину, дітей і втік у ліси заради себе. Нарешті доріжанин відповів:

— Вони могли вбити нас і заподіяти багато лиха нашим родинам, якби ми залишилися.

— Як називають себе ці заземельці?

— Вони з двох різних племен, називають себе котами й каракотами.

— Тоді ми знаємо, хто поселився у вашій долині. Деякі з нашого народу лісовіїв недавно повернулися з південних лісів, де живе дружній нам народ дібровників. Ці мандрівники розповідали, що окраїнні роди дібровників ведуть жорстокі бої з цими племенами. Народ з долини Часу теж намагається протистояти вторженцям, але ні ті, ні інші не мають шансів на перемогу. Коти й каракоти — не військо, це — орда.

— Отже, ви підтримуєте народи дикунів, які поневолили жителів південних долин?

— Дикунів? Ми такі ж дикуни як і ви — народ, який живе на своїй землі, якому не потрібні чужі душі. А ви? Кого підтримуєте ви?

— Ми не воюємо. Я вже казав, що війна — чужа для нас.

Ватажок лучників пробігся поглядом по зброї доріжан. Він усміхнувся й махнув довгим тонким луком у той бік, звідки вийшли доріжани.

— Я бачу, ви знайшли спільну мову з ординцями. Але вам не вдасться підступно заповзти у нашу домівку. У вас зброя каракотів, ваші голови затоплені їхньою гниллю. Тому повертайте назад, інакше ми повбиваємо усіх ваших чоловіків, а дітей і жінок відведемо назад у долину. Це найбільше милосердя, якого ви можете від нас очікувати. Вибирайте.

Стрільці підняли луки, показуючи, що їхній ватажок не жартує.

Лез і Хвиль перезирнулися. Вертатись назад? Там — рабство, тут — смерть. Але це вже вибір.

39

— Санаяна, ти добре читаєш їхні сліди? — запитався Стерт у воїна, що йшов попереду.

— Добре. Їх тут пройшло кілька десятків. Цією стежкою, яку вони залишили після себе, можна йти із заплющеними очима.

— На скільки вони нас випереджають?

— З хвилини на хвилину ми наздоженемо їх, і все закінчиться.

“Так, усе закінчиться!” — подумав Стерт і усміхнувся в пишні чорні вуса, заплетені в дві засмальцьовані косички. Усі, хто втік із селища, навіки зникнуть там, де хотіли знайти сховок. І чоловіки, і жінки, і діти. Ніхто не має права зневажати й порушувати накази котів. Особливо ці дрібні й малодушні вівці-доріжани.

За Стертом ішов Ро. Його обличчя було вкрите синцями й свіжими шрамами, які він отримав під час сутички у фортеці. Рука нервово стискала держак довгого дворучного меча, що висів у Ро на поясі. Заземелець не міг дочекатися, коли нарешті сталь його зброї шматуватиме тіла ненависних долинян, які так його принизили. Особливо він хотів знайти те дівчисько, через яке почався бунт. З нею він планував розправитися з особливою насолодою — повільно й жорстоко. Ро теж бачив по слідах, що втікачів було близько сотні, але вважав, що двадцять воїнів, яких взяв із собою Стерт, — забагато для цих шмаркачів. Вистачило б і п’яти, а так хіба згубиться смак крові, його меч не вп’ється червоного трунку. До того ж, це буде не бій, а різня, адже доріжани — не воїни, вони — миші, яких можна топтати ногами!

40

Водомут розплющив очі. Він погано сприймав те, що діялося навколо. Страшенно боліла голова й думки ненадовго затримувалися в ній. Хлопець лише зауважив, що якісь істоти з білою шерстю витягують його з ущелини. Вари. Це про них розповідав Морфід. І ось тепер він, маленький, напівживий доріжанин, — сам один проти них. Вони його з’їдять. Треба спробувати вмерти ще до цього страшного моменту.

Водомут відчув під собою теплу волохату спину. Вари швидко йшли кудись вгору, несучи його з собою. Несуть до своїх канібальських сімей. І знову все поховала темрява — така благословенна зараз для Болітника.

Через деякий час світле молочне небо знову почало з’являтися перед його очима. Пекучий біль у голові поступився місцем нудоті. Водомута й досі несли на спині. Усе тіло нило від незручної пози, проте доріжанин не міг навіть поворухнутися. Тоді він подивився на схил гори. По ньому сповзала якась неймовірна потойбічна істота. Спочатку Болітник вирішив, що це змій, але, побачивши гладку тупу голову й таке ж гладке, мов відполіроване, тіло, зрозумів, що це зовсім інша потвора. На кілька метрів нижче від голови в сідлі сиділа… Мабуть, це був небесний ангел, але безпам’ятність знову захлиснула Водомута чорною хвилею, і він не встиг збагнути, що ж то за істота їхала на спині велетенської змії. Останньою думкою, яка встигла промайнути в його голові, було усвідомлення, що він маленький і беззахисний у світі цих величезних страховиськ.

Крізь безпам’ятство пролітали знайомі видіння — будиночок у селищі, мама тріпає хідники, на плоті вовтузяться молодші сестрички, плюскотить хвильками Пічкурик, шелестять над водою верби…

41

Двадцять воїнів Стерта підійшли до галявини. Посеред трави стояли доріжан й дивилися в ліс. Жінки і діти в центрі, чоловіки — колом, зі зброєю в руках. Вітер, що раптово спустився на галявину з крон дерев, хвилював високі трави.

— Нічого собі! — прошепотів Стерт. — Вони нас чекають! Уяви собі, ці кролики здогадалися, що ми йдемо за ними. Вони навіть стали в якийсь бойовий порядок.