Долина Єдиної Дороги

— І все-таки Морфід ризикнув вийти в гори лише з чотирма воїнами й купкою цих доріжан. Чи не занадто сміливо, коли вирушаєш на пошуки Правди? — чи то з іронією, чи з легким осудом промовив безвухий воїн.

— Валіяте, Морфід — найвправніший і наймудріший воїн у всій Чорній Армії, ти чудово знаєш це. З ним пішли його найкращі люди. До того ж, ти дуже недооцінюєш доріжан. Коли цей недоумок Ро вирішив погратися з місцевим дівчиськом, вони почали кидатись на нас як звірі, хоч і знали, що ми троє покладемо їх десятками. У них немає страху, коли їх серця запалюються ненавистю.

— О, я ніколи не забуду вас трьох на стовпах, — раптом зареготав Валіят. — Ми давно так не сміялися. Заради цього вартувало вижити в боях з цими лісовими виродками. Уявіть собі, зграя земляних кроликів прив’язала трьох воїнів до стовпів, демонів на ваших мам!

— Я б їх усіх закопав живцем, — тихо просичав Чанко. Його очі перетворились на дві щілини, а верхня губа потяглася вгору, оголивши міцні білі зуби.

— Ро закопає їх у лісі, не хвилюйся, — усміхнувся Репинга. — Усі, хто насмілився підняти на нас руку, втекли до лісу, і їх чекає кара. А зовсім знищити доріжан не можемо, краще хай по-доброму нам допомагають. У цій долині — єдина наша опора на півночі. Від решти ми відрізані лісовими демонами, й невідомо коли прийде підмога. Тому краще жити з доріжанами в злагоді. Морфід наказував не чіпати їх. Навіть такі нездари здатні наробити нам різних пакостей. Хай краще дбають за наш провіант, а не думають, як перерізати нам вночі горлянки.

— Колись я відведу душу і вмию свій меч у їхній крові, — пробурмотів Чанко.

— До речі, завтра треба піднятися на найближчу гірку і запалити сигнальний вогонь, щоб наші знали, що шлях у долині вільний, — Репинга показав рукою на схід, де мріли хвилясті лінії гір.

— Якщо демони не перебили нашу армію, — зітхнув Валіят.

— Всіх не переб’ють. Ми все-таки виграли битву з ними. А за нами йшли сорок тисяч воїнів. Якщо ми з Морфідом прорвалися крізь їхні землі, якщо ви з боєм пройшли, то й армія пройде.

— У Морфіда загинуло сорок вісім воїнів. А вашій розвідці просто поталанило, бо ви проскочили без бою. Ми ж дали бій, і нас загинуло чотириста з п’ятисот сорока!

— Що півтисячі, а що сорок тисяч — є різниця? — Репинга в одній руці підкинув дерев’яну тріску, а в іншій зважив дебелий патик.

— Невелика. Демони — не прості інородці, як доріжани чи інші маленькі народи. Вони — першоістоти. Ми зможемо перемогти їх тільки тоді, коли у нас будуть символи Бога, по які й пішов Морфід. Битва з демонами — справа не людей, а чаклунів. Залишмо їх поки що в спокої. Хай сидять у своїх лісах.

— Навіть, якщо ми й не здобудемо символів Правди, то все одно зможемо боротися з демонами за допомогою гірських, рівнинних чи пустельних зміїв. Або десятками інших способів.

До будинку наблизився вершник і різко зупинився. З-під копит коня полетіли хмари пилюки.

— Стерт повернувся! — схвильовано сказав вершник.

— Я ж казав, що вони повернуться, — Репинга стиснув кулак і переламав патик надвоє.

— Стерт повернувся один! Він хоче тебе бачити! Він смертельно поранений! — воїн ще раз потягнув за вуздечку, щоб кінь під ним нарешті заспокоївся. — Його щойно підібрав наш східний дозор і привіз у фортецю.

Репинга кинувся до свого коня. Собаки підірвалися за ним. Кінь невдоволено фиркнув, але не злякався чорних бестій, адже не раз вони разом бігли в бою й нападали на ворогів.

Звістка про повернення пораненого Стерта приголомшила Репингу. Як таке могло статися? У земляних кроликів виросли ікла?

45

Два дні загін Морфіда піднімався схилом велетенської гори. Йшли дуже повільно, бо Шрамов’ят ледве рухався, а приголомшені варами доріжани, хоч і прийшли до тями, та втратили багато сил і пленталися наче трав’яні черепахи, що жили в степах долини. Проте крок за кроком гора піддавалась сміливцями, впускаючи їх вище і вище. Луки навколо змінились на кам’янисті розсипи з латками снігу, що сірів в ущелинах і в западинах. На ночівлю мандрівники зупинились у невеликій печері, що звивистою тріщиною в’їдалась у гірське лоно метрів на п’ятнадцять. У глибині печери було сухо й затишно. Морфід навіть дозволив розпалити невелике багаття, щоб заварити лікувальні трав’яні настоянки. Зранку заземельці вирішили, що Шрамов’ят і троє доріжан, яким було особливо погано, залишаться в цій ущелині, й по них загін прийде на зворотному шляху. Пораненим залишили їжу і зброю. Решта загону знову рушила в дорогу.

Здалеку вершина здавалася неприступним скелястим піком, але мандрівникам весь час відкривалися поміж брил непримітні проходи. Уже зникли трави, лиш де-не-де до скель тулилися кущики з твердими, як залізо, гілками, а на пласких схилах, що подекуди траплялися на шляху, з пучків жорсткого зеленого листя росли колоноподібні стовбури, наїжачені колючками й пухнастими волосинами. Що це таке, не знали навіть Морфід і Шрамов’ят. Ні птахів, ні звірів не було видно. Лише інколи між камінням пробігали пухнасті грудки, схожі на мишей, а в глибоких щілинах сиділи великі чорні павукоподібні створіння.

Наступного дня загін дістався зони льодовиків, потерпаючи від крижаного вітру й поземки. Проте вершина вимальовувалась уже настільки близько, що ніхто не хотів зупинятися. Усіх заінтригувало те, що на тлі засніжених схилів гори її верх виділявся чорнотою. Над горою в небі стояла невелика сіра хмарка, ніби хтось постійно палив багаття.

Під вечір троє заземельців і дванадцятеро доріжан зупинилися на межі снігу й чорного каміння, що нагадувало пористу пемзу на берегах моря. Вітер, сніг і вода вирізьбили в цій гірській породі дивовижні отвори, заокруглили лінії брил і здалеку здавалося, що на схилах розкинулось мертве місто, яке охороняють різні нерухомі чудовиська.

— Останній привал перед зустріччю з Правдою. Наберіться сил, — сказав Морфід, ступаючи на чорну землю. — Думаю, нам доведеться ще раз зіткнутися з варами. Ці прибічники злих демонів спробують завадити нам досягнути мети. Не бійтеся їх, будьте сміливими й пам’ятайте, що ми прийшли сюди, щоб змінити цей світ на краще. На кожному з нас велика відповідальність за долі наших народів. Ми повинні зупинити те жахіття, яке спустошило процвітаючі країни на півдні й уже підбирається до вашої долини!

На обличчя доріжан наче зійшло небесне просвітлення. Зникли сумніви, страх, жалість до себе — вони стояли на порозі нового світу. Вони повинні зупинити зло, й у цьому їм допоможе Правда. Зустріч із нею враз стала реальністю. Варто лише відчинити двері й зібратися з духом для останнього ривка.

Шіта з Морфідом пішли вперед, щоб оглянути місцевість. Хоча жінка-воїн була поранена, це ніяк не виявлялося в її поведінці. Вона й словом не обмовилась про свій біль чи ослаблення, що змушувало інших ще більше поважати її, захоплюватись її силою й незламністю.

Загін влаштував привал. Доріжани повитягували їжу з наплічників, які тепер були майже порожні. Коли всі почали їсти, Прутик Яблунько, який останнім часом був напрочуд мовчазним і задумливим, раптом встав і пішов за людьми, сказавши, що йому потрібно поговорити з Морфідом. Ніхто на це не звернув уваги, бо всі були зайняті їжею.

Прутик обійшов кілька вигадливо вигнутих кам’яних стовпів і опинився на крутому схилі. Угорі височіла чорна голова гори з п’ятьма скелями на краях. З її вершини в небо сочилися сірі віхті диму, а попереду різкими обривами темніла ущелина, що глибоко врізалася в тіло гори. Прірва розсікала землю згори донизу, і шлях до вершини пролягав її краєм. З іншого боку нависала стіна застиглої лави, з якої вітер випиляв гострий хребет. Мабуть, це остання перепона на їхньому шляху, якщо не враховувати злих варів. Але що там вари, якщо заземельці в союзі з непереможними зміями.