Дон Кіхот

А Дон Кіхот, як сказано, пожвавішав, вважав себе здоровим і хотів негайно виїздити та шукати пригод. Бо йому здавалося, що той час, коли він лишається тут, є втрата для світу й для всіх тих, кому потрібні його ласка та підтримка, а найбільше підбадьорювала його віра в цілющий бальзам, силу якого він спробував на собі. Виконуючи своє бажання, він осідлав Росінанта, загнуздав осла свого зброєносця, допоміг Санчо одягтися й злізти на осла, а потім сів сам на коня і, під’їхавши до рогу садиби, узяв собі за спис гостру ломаку, що стояла там.

Під’їхавши разом із Санчо до дверей корчми, Дон Кіхот гукнув хазяїна і сказав йому поважно й урочисто:

— Багато великих послуг зробили ви мені в своєму замку, сеньйоре коменданте, і я буду вдячний та зобов’язаний вам за них усе моє життя. Якщо я можу віддячити вам, помстившися за вас кому-небудь, хто насмілився вчинити вам якусь образу, знайте, що мій фах саме в тім, щоб допомагати кому тільки можна, мститися за тих, кого скривджено, та карати за віроломство. Пошукайте в своїй пам’яті, і якщо пригадаєте щось подібне та схочете звіритися на мене, то я обіцяю рицарським орденом, до якого належу, задовольнити кожне ваше прохання.

Корчмар теж поважно відповів:

— Сеньйоре рицарю, мені зовсім не треба, щоб ваша милість мстилася за образи, що мені вчинено, бо я й сам умію мститися, коли мені треба. Тепер же мені треба лише, щоб ваша милість заплатила мені за ночівлю в моїй корчмі, за солому та ячмінь для двох ваших тварин, а також за вечерю і за постелі.

— Так це, значить, корчма? — сказав Дон Кіхот.

— І дуже пристойна, — відповів корчмар.

— Так я, виходить, помилився, — сказав Дон Кіхот, — щиро гадаючи, що це замок, і непоганий замок. Проте, якщо це корчма, а не замок, я все ж таки не можу ламати звичаїв мандрівних рицарів, які (я знаю це напевне і досі не читав іншого) ніколи не платять ні за ночівлю, ні за інше, чим доводиться їм користуватися по корчмах. Привітний прийом належить їм з права й за законом, як подяка за великий тягар, що несуть вони, шукаючи пригод уночі й удень, узимку й влітку, пішки й верхи, голодні й спраглі, в спеку та в холод, підпадаючи під усяку небесну немилість та денну небезпеку.

— Це мене не обходить, — відповів корчмар, — заплатіть що слід, і покиньмо балачки про рицарство. Мені треба тільки, щоб я міг платити оренду за свою корчму.

— Ви — нерозумний і негостинний корчмар, — сказав Дон Кіхот, стиснув шпорами Росінанта і, вимахуючи ломакою, ніким не затримуваний, виїхав із корчми, не дивлячись навіть, чи їде за ним його зброєносець.

Корчмар побачив, що гість поїхав, не заплативши, і вирішив справити гроші з Санчо Паней. Але той сказав, що коли не схотів платити його пан, то він не платитиме й поготів, бо, як зброєносець мандрівного рицаря і на підставі тих самих міркувань та правил, не може сплачувати будь-що ні по заїздах, ні по корчмах.

Корчмар дуже розгнівався і погрозив, що примусить платити, та ще й способом, який тому не дуже сподобається. Санчо відповів, що, за правилами рицарства, до якого належить його пан, він нічого не заплатить, хоч би це коштувало йому життя. Він, мовляв, не хоче, щоб через нього ламалися добрі стародавні звичаї мандрівних рицарів або щоб на нього нарікали за порушення такого справедливого закону зброєносці тих рицарів, що з’являться на світі після нього.

Недоля бідолашного Санчо захотіла, щоб на цей час у корчмі були чотири чесальники вовни з Сеговії, троє голкарів з Кордови та два пройдисвіти з Севільї, люди веселі, вигадливі та лихі жартівники. Неначе спонукані однією і тією ж думкою, підійшли вони до Санчо, зняли його з осла, внесли в повітку, а тоді один із них побіг до корчмаря по ковдру, на яку вони Санчо й поклали.

Але повітка здалася їм дуже низькою для їхньої роботи, і вони вирішили вийти на задвірок, де дахом було саме небо. Там вони почали підкидати його з ковдри угору.

Бідний Санчо зняв такий галас, що його почув і Дон Кіхот, який спочатку прийняв це репетування за якусь нову пригоду, а розібравши, що то голосить його зброєносець, повернув коня й галопом поскакав до корчми. Знайшовши ворота зачиненими, він поїхав кругом, шукаючи в’їзду, але, не доїхавши до задвірка, побачив, у яку погану гру грають із його зброєносцем. А той то злітав, то падав у повітрі так втішно та швидко, що коли б Дон Кіхот не був такий лютий, йому важко було б утриматись від сміху. Він пробував злізти з коня на паркан, але, бувши розбитий та кволий, не спромігся навіть підвестися і задовольнився тим, що, сидячи в сідлі, почав висловлювати на адресу нападників Санчо такі образи та лайки, що й описати їх не можна.

Але вони не кидали ні своїх жартів, ані своєї роботи, і Санчо безперестанку літав, аж поки вони потомились і покинули його. Потім вони привели осла, посадили на нього Санчо і загорнули в плащ, а жаліслива Маріторнес, побачивши його такого стомленого, визнала за потрібне дати йому кухоль свіжої води. Санчо взяв цей кухоль і підніс його до рота, але спинився, почувши гучний голос свого пана:

— Сину мій, не пий води; не пий її, Санчо, вона вб’є тебе. Дивись, ось у мене цілющий бальзам, після двох крапель якого ти, безперечно, одужаєш.

На ці слова Санчо глянув на Дон Кіхота і сказав іще голосніше:

— Чи не забула часом ваша милість, що я не рицар? Або чи не хоче вона, щоб я зблював і решту кишок, які лишилися ще в мене після останньої ночі? Бережіть цю рідину для себе і для всіх чортів, а мені дайте спокій.

Сказавши це, він тієї ж миті почав пити, але, побачивши з першого ковтка, що то була вода, не схотів пити далі й попросив Маріторнес принести йому вина. Та не тільки охоче задовольнила його бажання, а ще й заплатила за вино власними грішми.

Випивши, Санчо вдарив у боки свого осла і виїхав із корчми у навстіж відчинені для нього ворота, дуже задоволений, що нічого не заплатив і що настояв на своєму, хоч і коштом свого звичайного поручителя—власних боків. Щоправда, у корчмаря лишились у заставу його торбинки, але схвильований Санчо навіть не помітив того.

РОЗДІЛ XI

де оповідається про розмову Санчо Панси з Дон Кіхотом та про інші, варті уваги, пригоди

Санчо під’їхав до свого пана такий заморений та знесилений, що не міг навіть правити ослом, і Дон Кіхот, побачивши його в такому стані, сказав:

— Тепер я переконався, добрий Санчо, що цей замок, чи то корчма, безперечно, зачарований. Бо чим іншим, як не примарами, можуть бути люди, які так жорстоко гралися з тобою? І це підтверджується тим, що, коли я дивився через паркан на сумну трагедію, яку ти відбував, я не тільки не спромігся перелізти на той бік паркана, але навіть не мав сили злізти з Росінанта через якісь чари. Але присягаюся своїм званням, що коли б мені пощастило перелізти або злізти з коня, я помстився б за тебе так, що ці паскудні розбишаки довіку пам’ятали б про свої вихватки. І тут я свідомо порушив би рицарські закони, що, як я тобі багато разів казав, не дозволяють рицареві підносити руку на того, хто сам не рицар, за винятком випадків найпильнішої потреби, а саме коли захищаєш життя або свою власну особу.

— Я помстився б і сам, — відповів Санчо Панса, — не зважаючи на те, висвячено мене на рицаря чи ні, але не мав змоги. Проте я певний, що ті, хто грався зо мною, не були ні примарами, ні зачарованими істотами, як це каже ваша милість. Навпаки, то були точнісінько такі, як і ми, люди з м’яса та кісток, бо я чув, що, підкидаючи мене, вони звали один одного — того Педро Мартінес, того Теноріо Гернандес, корчмаря ж звуть Хуан Паломеко. Отже, сеньйоре, те, що ви не могли перелізти через паркан і злізти з коня, пояснюється чимось іншим, а не чарами. Через усе це я остаточно зрозумій, що пригоди, яких ми шукаємо, приведуть нас, кінець кінцем, до такої біди, що ми не розберемо, де у нас права, а де ліва нога. І як на мій дурний розум, то найкраще та найзручніше було б нам повернутись додому, поки ще не скінчились жнива, стати до господарства й кинути оці блукання по світах від однієї небезпеки до ще гіршої другої.