Дон Кіхот

— Мені здається, Санчо, що немає несправедливих приказок. Всі вони походять із досвіду, матері всякого знання, а зокрема та приказка, де сказано, що коли зачиняються одні двері, ту ж мить відчиняються другі. Я згадую це, бо не встигли ще зачинитися за нами двері попередньої пригоди, як доля відчиняє нам нові, за якими нас чекають іще кращі пригоди; і я сам буду винен, якщо не ввійду в них. Як не помиляюся, назустріч нам їде хтось із шоломом Мамбріна на голові, а з цього приводу я дав відому тобі присягу.

— Подумайте ж краще, що ви кажете, ваша милість, і ще краще, що робитимете, — мовив Санчо. — Я міг би навести вам такі докази, що ваша милість побачили б свою помилку самі.

— Як можу я помилитися, зрадливий боягузе? — сказав Дон Кіхот. — Хіба ж ти не бачиш рицаря, що їде проти нас на сірому в яблуках коні й має на голові золотий шолом?

— Те, що я бачу, — відповів Санчо, — це простісінька людина на ослі, сірому, як і мій, а на голові в неї справді щось блискуче.

— То ж і є шолом Мамбріна, — сказав Дон Кіхот. — Стань осторонь і залиш нас із ним віч-на-віч. Ти побачиш, як я, не кажучи й слова і не гаючи часу, зразу використаю пригоду й відберу шолом, якого я так жадав.

— Я й сам подбаю про те, щоб бути осторонь, — сказав Санчо.

Насправді ж і кінь, і шолом, які ввижалися Дон Кіхотові, були ось чим. У цих місцях було два села — одне таке мале, що в ньому не було ні аптеки, ні цирульника, а в сусідньому була й аптека, і цирульник, які обслуговували й менше село. Цього дня цирульникові довелося їхати туди, щоб пустити кров одному хворому, а декому поголити бороду, і для цього він віз із собою мідний таз для гоління. Долі заманулося, щоб пішов дощ, і цирульник, прикриваючи свій новий капелюх, одягнув на голову добре вичищений таз, і він сяяв на півмилі навкруги. Їхав цирульник на сірому ослі, як і казав Санчо, а Дон Кіхотові привидівся сірий у яблуках кінь, рицар і шолом, бо все, що йому впадало в очі, він легко пристосовував до свого рицарського божевілля та до своїх хворобливих думок.

Коли бідний цирульник під’їхав ближче, Дон Кіхот наставив на нього свій спис і пустив щодуху Росінанта, наміряючись проштрикнути цирульника наскрізь. Скачучи, він не затримував шаленого бігу коня і кричав:

— Захищайся, підле створіння, або віддай з доброї волі те, що належить мені за всіма законами.

Цирульник, аж ніяк чогось подібного не чекаючи і бачачи, що на нього скаче така мара, не добрав кращого способу ухилитись од удару, як скотитися з осла. Ледве торкнувшись землі, він схопився на ноги, прудкіше за лань, і так майнув долиною, що його не наздогнав би й вітер. Таз він покинув на землі і цим задовольнив Дон Кіхота.

Дон Кіхот звелів Санчо підняти шолом, а той, узявши його в руки, сказав:

— Добрий таз і коштує вісім реалів, як один мараведис [50] .

Наш рицар зараз же надів таз на голову і, повертаючи його з боку на бік, почав шукати забрало, а не знайшовши його, сказав:

— Безперечно, у язичника, що замовив викувати собі цей славетний шолом, була величезна голова, а найгірше те, що шоломові бракує цілої половини.

Санчо, почувши, що його пан називає таз для гоління шоломом, не міг утриматись від сміху.

50

Мараведис— старовинна іспанська мідна монета.

— Чого ти смієшся, Санчо? — спитав Дон Кіхот.

— Я сміюсь, думаючи про здоровенну голову язичника, якому належав цей шолом, як дві краплі води схожий на таз для гоління.

— Знаєш, що я думаю, Санчо? — відповів Дон Кіхот. — Цей славетний, зачарований шолом, мабуть, якимсь дивом потрапив до рук людини, що не вміла оцінити й зрозуміти його значення. Не тямлячи того, що робить, але бачачи, що цей шолом із чистого золота, ця людина розтопила одну половину, щоб використати його цінність, а з другої зробила те, що ти називаєш тазом для гоління. Але для мене, що знає йому ціну, таке перетворення нічого не важить. У першому ж селі, де ми знайдемо коваля, я дам виправити його. А тим часом я носитиму його, як буде змога, бо що-небудь краще, ніж нічого, і, в кожному разі, він цілком захищатиме мене від каміння.

— Він захищатиме вас тільки тоді, — сказав Санчо, — коли каміння кидатимуть руками, а не пращею, як це було під час бійки з двома військами, коли вашій милості повибивано зуби та потрощено бляшанку з цілющим напоєм, через який я мало не виблював усі свої тельбухи.

— Мені не дуже й шкода, що її потрощено, — відповів Дон Кіхот, — бо, як тобі відомо, Санчо, я напам’ять знаю рецепт бальзаму.

— Я його теж знаю, — сказав Санчо, — але ніколи не буду ні робити, ні куштувати, коли б навіть помирав. Тим більше, що я не збираюся потрапити в такий стан, щоб його треба було заживляти, бо всіма п’ятьма чуттями остерігатимуся й інших ранити і самому діставати рани. А чи не підкидатимуть мене вдруге на ковдрі, про це нічого не скажу, бо таким нещастям ледве чи можна запобігти, а якщо вони трапляються, то слід тільки добре стиснути плечі, спинити подих, заплющити очі й покластися на свою долю та ковдру. А втім, скажіть мені, ваша милість, що ми будемо робити з цим сірим у яблука конем, що здається сірим ослом? Його покинув той Мартіно, якого ваша милість зіпхнули з сідла. З того, як він утікав, я бачу, що навряд чи він повернеться сюди коли-небудь, а присягаюсь своєю бородою, що осел добрячий.

— Я ніколи не маю звички грабувати тих, кого перемагаю, — відповів Дон Кіхот. — Немає такого звичаю у мандрівних рицарів, щоб відбирати коня й залишати переможеного пішим, крім тих випадків, коли переможець втрачає свого коня під час бійки. Тоді кінь переможеного є законна здобич переможця. Отже, Санчо, облиш цього коня, чи осла, чи кого там хочеш, бо його хазяїн повернеться сюди, побачивши, що ми пішли звідси.

— Тільки Господь Бог знає, — сказав Санчо, — як мені хочеться його забрати або хоч обміняти на свого осла, який здається мені гіршим, ніж цей. Справді, рицарські закони занадто суворі, бо не дозволяють навіть обмінювати ослів, але я хотів би знати, чи можна обміняти збрую?

— Про це я напевне не знаю, — відповів Дон Кіхот, — і тому, поки довідаюся краще, дозволяю тобі обміняти її, якщо вона тобі конче потрібна.

Санчо, діставши дозвіл, негайно ж скористався ним і прибрав свого осла, як лялечку.

Після цього вони доїли решту харчів, попили води зі струмка, а коли їхній гнів та смуток розвіялись, посідали на своїх тварин й навмання рушили далі дорогою, яку обирав Росінант, керуючи волею свого пана й осла, що завжди плентався за ним у добрій згоді та приятельстві. Отак вони знову виїхали на шлях і поїхали ним без якогось певного наміру.

РОЗДІЛ XIII

де оповідається про те, як Дон Кіхот визволив багатьох нещасних, яких вели туди, куди вони не хотіли йти

Дон Кіхот підвів очі й побачив, що шляхом, яким вони їхали, ідуть пішки чоловік із дванадцять, нанизані, наче намисто, на великий залізний ланцюг, усі з кайданами на руках. Поруч них їхали два вершники, озброєні кремінними рушницями, а двоє йшли пішки, з мечами та шпагами. Санчо Панса, помітивши їх, сказав, що то каторжники, королівські раби, які йдуть на галерну роботу [51] .

51

Галери— судна, що рухались за допомогою весел. Веслярами звичайно були або засуджені, або полонені.

— Як-то раби? — спитав Дон Кіхот. — Чи можливо ж, щоб король присилував кого-небудь?

— Я й не кажу цього, — відповів Санчо. — Я кажу тільки, що цих людей за їхні злочини засуджено на галери, і вони йдуть туди з примусу, щоб служити королю.

— Значить, — продовжував Дон Кіхот, — хто б то не був, а ці люди йдуть, або їх навіть ведуть, не з власної волі, а з примусу.

— Так воно і є, — відповів Санчо.

— От ми й натрапили на випадок, — сказав Дон Кіхот, — де мені доведеться виконувати обов’язки свого фаху — нищити неволю та допомагати страдникам.