Дон Кіхот

— Я сподіваюсь, що викуплю її, хоч би на це треба було двісті дукатів.

— Так добре вона написана? — спитав Дон Кіхот.

— Так добре, — відповів Хінес, — що до неї не дорівняється жодна з тих книг, що були чи будуть іще написані. Я можу вам сказати, що в ній говориться правда, і така приємна та втішна правда, що й брехні кращої від неї немає.

— А яка назва цієї книжки? — спитав Дон Кіхот.

— Життя Хінеса де Пасамонте, — відповів той.

— І її закінчено?

— Як же її можна було закінчити, коли не закінчене ще моє життя? В ній його описано, починаючи від мого народження і до останнього заслання на галери.

— То ви вже там були? — спитав Дон Кіхот.

— Я пробув там чотири роки й добре знаю смак і казенних бісквітів, і канчуків, — відповів Хінес. — Та мене не дуже турбує, що я знову туди йду, бо там я матиму час закінчити свою книгу, де слід сказати ще багато про що. А на галерах в Іспанії більше вільного часу, ніж треба; хоч на писання мені й не треба його дуже багато, бо я знаю напам’ять те, що писатиму.

— Ти, здається, здібна людина, — сказав Дон Кіхот.

— І нещасна, — додав Хінес, — бо недоля завжди гнобить добрий розум.

— Вона гнобить злодіїв, — сказав комісар.

— Я вже казав, щоб ви були обережніші, сеньйоре комісаре, — відповів Хінес. — Вам дано цього жезла не на те, щоб кривдити нас, бідолах, а щоб вести нас туди, куди посилає його величність. Коли ж ні, свідчуся життям... Та годі! Одного дня, може, виявляться плями, які ви наробили в корчмі. А тепер хай усі замовчать та живуть добре, а говорять іще краще, а ми ходімо далі. Досить уже нажартувалися.

Комісар підніс жезл, щоб дати Хінесові відповідь на його загрози, але Дон Кіхот став між ними і попросив не ображати галерника, бо, мовляв, не велике лихо, коли у людей, яким скуто руки, трохи вільний язик, і, звертаючись до галерників, сказав:

— Із усього того, що ви розповіли мені, любі брати, я маю таке вражіння, що хоч вас і засуджено за провини, але кара, яку ви терпите, вам не дуже до вподоби і що ви йдете з примусу та проти свого бажання. Можливо, що причиною засудження була легкодухість одного на тортурах, брак грошей — у другого, брак протекції — у третього, у четвертого, — мабуть, несправедливий вирок суддів, і правда ваша не перемогла. Це все так виразно стоїть у моїй уяві, що підказує мені, переконує і навіть примушує довести на вашому прикладі, для чого мене послало небо й прилучило до рицарського ордену, до якого я належу і якого честю я заприсягався допомагати тим, хто цього потребує та кого пригноблюють володарі цього світу. Але я знаю — і це одне з правил мудрості — що людина розважлива має уникати примусу там, де можна дійти добровільної згоди, і проситиму сеньйорів конвойних і комісара ласкаво розкувати вас і дозволити йти з миром, бо ж не бракуватиме людей, які згодяться служити королю й за кращих умов. На мій погляд, приневолювати тих, кого природа створила вільними, — жорстокість, тим більш, сеньйори конвойні, що ці бідні люди не зробили вам нічого поганого. Нехай кожен сам відповідає за свої гріхи. Я звертаюсь до вас доброзичливо і стримано, щоб мати змогу віддячити вам, коли ви згодитесь на моє прохання, а якщо ви не зробите цього охотою, мій спис і меч, а також міць моєї руки примусять вас дати згоду.

— Добре мені діло, — відповів комісар, — і ловкі жарти! Що він вигадує? Він хоче, щоб ми звільнили королівських галерників, так, ніби ми маємо право відпустити їх або він — наказувати нам. Ідіть собі здорові, ваша милосте, поправте трохи таз, що у вас на голові, та не шукайте кішки з п’ятьма лапами.

— Це ви кішка, пацюк та ще й злодій, — відповів Дон Кіхот.

Із цими словами він кинувся на комісара так раптово, що той не встиг захиститися, і скинув його на землю, тяжко поранивши ударом меча. Це було йому дуже до речі, бо якраз той, кого він скинув, мав при собі рушницю. Решта конвойних спочатку збентежилися та стривожились від такої несподіванки, але незабаром опам’яталися. Вершники взялися за мечі, ті, піші, — за шпаги, і всі кинулись на Дон Кіхота, що спокійно чекав їх. І йому, безперечно, довелося б погано, якби галерники, бачивши таку нагоду, не використали випадку, щоб визволитись, і не почали розривати ланцюг, до якого були прикуті. Конвойні так спантеличились, що не могли зробити нічого путящого і бігали від галерників, що розковувалися, до Дон Кіхота, який весь час кидався на них. Санчо й собі допоміг звільнитися Хінесові де Пасамонте. Той раніше за всіх опинився на волі і, підбігши до комісара, що лежав на землі, вихопив у нього меч і рушницю й почав загрожувати конвойним, не стріляючи, однак, і не б’ючи мечем.

Незабаром на бойовищі не лишилося жодного конвойного, — всі вони пустилися врозтіч перед рушницею Пасамонте і під градом каміння, яким обсипала їх решта галерників.

Санчо дуже схвилювався, бачивши такий успіх. Він уявляв уже собі, як вершники повідомлять Святе братство і те вдарить на сполох та почне шукати злочинців, і тому просив свого пана їхати звідси якнайшвидше та сховатися в горах, що були неподалеку.

— Добре, — сказав Дон Кіхот, — я знаю, що нам слід тепер робити.

Він покликав усіх галерників, що, обібравши до нитки комісара, метушилися в полі; і коли ті скупчились коло нього, щоб дізнатись, чого він хоче, сказав:

— Шляхетним людям властива вдячність, а невдячність — це один із гріхів, за які Бог карає найбільше. Ви самі бачили і на собі відчули добро, яке я вам зробив. На подяку за це я бажав би — така моя воля, — щоб ви взяли ланцюги, які я зняв із вашої шиї, і зараз же рушили в путь до Тобоса. Там ви з’явитесь до принцеси Дульсінеї, скажете їй, що Рицар Сумного Образу (так він назвав себе) вітає її, і розкажете все про цю славетну пригоду аж до вашого визволення. Після цього ви можете йти, куди схочете.

Відповідаючи за всіх, Хінес де Пасамонте сказав:

— Те, чого вимагає від нас ваша милість, наш визволитель, є найнеможливіша з найнеможливіших речей, бо ми не можемо йти всі вкупі, а тільки нарізно, і кожний повинен подбати, щоб заховатися в надра землі, аби уникнути Святого братства, яке, безперечно, шукатиме нас. Все, що ваша милість може й мусить нам доручити, це тільки змінити ваш наказ щодо відвідування та привітання сеньйори Дульсінеї Тобоської на обов’язок проказати кілька разів «Вірую» та «Богородицю», і ми це зробимо для вашої милості, бо таке діло можна робити вночі й удень, тікаючи і сидячи на місці, під час війни і мирного часу. Але думати, що ми знову повернемося до Єгипту, тобто візьмемо свої кайдани й підемо до Тобоса, це однаково, що думати, ніби зараз ніч, хоч нема ще й десятої ранку, чи припустити, що на вербі вродять груші.

— В такому разі, — скрикнув обурений уже Дон Кіхот, — ви підете туди самі, дон Хінесійо де Парапія, чи як вас там звуть, і підете, підібгавши хвоста, зі своїм ланцюгом.

Пасамонте, що взагалі був не дуже терплячий на вдачу, а крім того догадувався вже, що в голові у рицаря не все гаразд, бо інакше він не звільнив би їх, почувши такі образливі слова, підморгнув своїм товаришам, і вони, відійшовши трохи вбік, почали обсипати його камінням. Дон Кіхот тільки й знав, що захищався щитом, а бідний Росінант, не зважаючи на шпори, стояв, наче зроблений був із бронзи.

Санчо сховався за осла і захищався ним від камінного граду, що летів на них обох.

Проте Дон Кіхот не міг добре вкритися щитом, і коли кілька кремінців — не знаю, скільки саме — міцно вдарили його, він упав із коня.

Одразу ж до нього підскочив студент, схопив у нього з голови таз і вдарив ним спочатку по спині Дон Кіхота, а потім кілька разів об землю так, що мало не потрощив його.

Галерники зняли з нашого рицаря кафтан, який він носив поверх панцера, зняли б і панчохи, коли б не перешкодили поножі [53] . У Санчо вони відібрали плащ і залишили в самій сорочці, а потім, розділивши поміж себе решту здобичі, розійшлись на всі чотири вітри, більше дбаючи про те, щоб уникнути зустрічі зі Святим братством, якого вони страшенно боялись, ніж про те, щоб брати ланцюг та йти з ним до сеньйори Дульсінеї Тобоської.

53

Поножі— панцер, що вкриває ноги.

Лишилися тільки осел та Росінант і Дон Кіхот та Санчо Панса.

Осел, похнюпивши голову, задумливо пряв вухами, гадаючи, що камінний град, який і досі лунав у нього в вухах, іще не вщух; Росінант витягся на землі поруч свого пана; Санчо був у самій сорочці і тремтів перед Святим братством; Дон Кіхот лютував на таке з собою поводження з боку тих, кому він зробив стільки добра.

РОЗДІЛ XIV

про те, що трапилось зі славетним Дон Кіхотом у Сьєрра-Морені і що становить одну з найдивніших пригод у цій правдивій історії