Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)

Міцно тримаючи кінець мотузки, Бакар неквапом крокував понад каналом, а за ним слухняно ступало і воно, верблюденя.

Вечоріло. Останнє проміння призахідного сонця золотило рівний, лише на обрії подекуди горбистий степ. Потягло прохолодою. Десь жалібно квилила чайка. А Бакар віддався спогадам: минуле проходило перед його очима…

Аж ось Бакар стрепенувся, глянув на сонце, що вже сідало за обрій, і заквапився. До села ще неблизько, а йому так хотілося, щоб Разія дочекалася його. Він лагідно озвався до верблюденяти, немов прохав і його йти швидше.

Попереду завидніло село, в якому жив Маширмаль. Звідти додому вже рукою подати — якихось два коси.

Бакар уповільнив ходу. Розбурхана уява малювала йому, як зрадіє Разія, коли побачить верблюденя. Як заблищать її оченята, як вдячно подивиться вона на батька!..

Захмелілий від тих видінь, Бакар і не помітив, як проминув подвір’я Маширмаля. Але зненацька згадав щось, бо зупинився, а тоді й повернув назад.

Ще йдучи на ярмарок, Бакар попросив тутешнього теслю Нанака зробити сідельце для верблюденяти і оце згадав, що треба б забрати його: а що як Разії закортить відразу покататися? Ні, треба-таки завернути до тесляра й забрати сідельце.

Село було невеличке, як і всі вони тут: у кожному — дворів тридцять, не більше. В них і досі не побачиш цегляного будинку з високим дахом. А в Бакаровому селі і взагалі півтора десятка хат, та й які то хати — мазанки. А тут тільки в Маширмаля будинок із саманної цегли, а інші — такі ж мазанки, як і скрізь.

Біля хижки теслі Бакар зупинився і погукав господаря.

— Немає його, на ярмарку, — сердито озвався хтось.

Бакар розгубився: от тобі й на! Що ж його тепер робити, як викручуватись?.. Якщо Нанак зробив сідельце, то воно має бути вдома, не забрав же він його з собою! Бакар наважився і гукнув ще раз:

— Я тут просив його зробити сідельце для верблюденяти. Як би його взяти?

— Нічого я не знаю, — відрубав той же голос.

Гарний досі настрій де й подівся. «От халепа! — забідкався Бакар. — Як же його вести додому верблюденя без сідла? Якби хоч Нанак був удома, то якось би зарадили: не зробив, то знайшли б інше. Стривай, а якщо попросити Маширмаля?.. У нього ж он скільки тих верблюдів! Невже не знайдеться якогось завалящого сідла для мене? Не може того бути!»

І Бакар, не довго думаючи, повернув до садиби Маширмаля.

За довгі роки державної служби Маширмаль збив чималий статок і відразу пустив його у вигідне діло.

Коли тут провели канал, він усякими правдами й неправдами наскуповував стільки землі, що йому міг позаздрити будь-який поміщик. Вийшовши у відставку, він переїхав на село, вдавав землю біднякам в оренду і мав з того непоганий зиск. Одне слово, жив на всю губу.

Маширмаль у білому кафтані поверх білої довгої сорочки, в білому дготі і в білому тюрбані саме сидів на веранді і попихкував люлькою. Помітивши Бакара, що наближався з верблюденям на налигачі, він гукнув:

— Бакаре, а звідки це ти йдеш?

— З ярмарку, пане, — низько вклонився той.

— А що за верблюденя в тебе?

— Та моє, пане. Оце щойно купив.

— І скільки ж віддав за нього?

Бакар хотів похвалитися, мовляв, аж за сто шістдесят рупій, бо був певен, що верблюденя й двох сотень варте, — але не став кривити душею, а сказав щиросердно:

— Та сто шістдесят загадували, але я взяв за півтори сотні.

Маширмаль уважно глянув на верблюденя: давно він підшукував собі якраз таке, бо його верблюдиця ще з минулого року заслабла. Хоч її і підлікували, проте такої легкої та гарної ступи в неї вже не було.

Верблюденя сподобалось йому відразу. Струнке, світлої масті, шия довга й гнучка. Милуючись ним, Маширмаль кинув селянинові:

— Даю тобі сто шістдесят. Мені саме потрібна молоденька верблюдиця. От десятку й заробиш…

— Воно-то так, але ж я собі хотів, пане, — спробував заперечити Бакар.

Маширмаль підійшов до верблюденяти, погладив його по стрункій, гарній шиї.

— Ну гаразд, накидаю ще п’ятірку. — Не чекаючи відповіді, він гукнув у двір: — Гей, Нуре!

Наймит, що саме сік зелене листя для буйволів, притьмом кинувся до хазяїна, забувши навіть покласти сікача.

— Одведи-но верблюденя в стайню. Он скільки за нього вбухав аж сто шістдесят п’ять рупій. Як гадаєш, варте воно того?

Перш ніж узяти від розгубленого Бакара налигач, Нуре глянув на верблюденя і захоплено цмокнув язиком:

— Гарне, нічого не скажеш. Дуже гарне І

Діставши з кишені гроші, Маширмаль полічив їх і простягнув Бакарові.

— І щастить же тобі,— засміявся він, — на покупця! Поки ось візьми шістдесят рупій, а з рештою зачекаєш. Помирати тобі ще рано, тож встигнеш одержати…

Бакар знову спробував щось несміливо заперечити, але Маширмаль уже крокував до стайні.

— Буйволи почекають, спершу верблюденя нагодуй! — гукнув він наймитові.

Місяць ще не зійшов, довкола було безлюдно й тихо. Легкий туман оповив село і степ, на небі несміливо висівалися перші зірки. У гуснучих сутінках дерева неподалік скидались на велетнів у довгих чорних саванах.

Над дорогою край свого села непорушно сидів Бакар. Оддалік паслися верблюди, і теленькання дзвіночків на їхніх шиях відлунювалось у його серці похоронним голосінням. Рука судомно стискала шістдесят рупій, нічого тепер не вартих для нього. Він дивився на смужку тьмяного світла, що пробивалося з віконця його хижки, й чекав, поки засне Разія. Лише тоді, скрадаючись, як злодій, він міг прошмигнути в хату.

Переклад з хінді С.Наливайка.

Пханішварнатх Рену Вечірня пісня

Як ото досвідчений ювелір радіє, несподівано помітивши в пилюці коштовний камінь, так і старий барабанщик не втримався від захопленого вигуку, щойно побачив пастушка Мохана:

— Господи, який гарний хлопчик І

Серед оцих полів, долин і садків, біля цієї худоби — і така краса? Неймовірної

Від розчулення очі старого барабанщика аж затягло сльозою. А пастушок Мохан тільки посміхнувся і запитав:

— А чого у вас палець на руці скарлючився? Це від того, що ви багато грали на мридангу [14] , так?

— Що? — здригнувся старий від несподіванки. — А-а-а… Так… Ні… А хто тобі?.. Звідки ти знаєш, си…

«Синку» хотів сказати він, але вчасно схаменувся. Бо раптом згадав, як у Парманпурі він назвав синком одного брахманського [15] хлопчака, а потім і сам був не радий, що так необачно вихопилося в нього те слово. Сільська дітлашня враз оточила його: де це чувано, мовляв, щоб якийсь волоцюга смів так звертатися до високородних дітей? «Бий старого приблуду! — кричали вони. — Трощи його мриданг!»

14

Мриданг — невеликий барабан видовженої форми.

15

Брахмани — члени касти жерців і священнослужителів. Вони належать до найвищого прошарку суспільства.