Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)

— Геть, геть звідси, чортеня мале! Немає вже в нас муки!

Та дівчинку не відлякували брутальні вигуки: вона звикла до них.

— Та хто ж просить у вас муки, тітусю? — щиро дивувалася дівчинка. — Чи ж ми якісь старці-факіри? Мені б тільки дрібочку імбиру! У татка живіт розболівся, то ми хотіли попоїти його імбирним узваром…

Але сусіди були певні, що навіть ціла річка імбирного узвару вже не зарадить її батькові. Мешканці кварталу боялися, як би він не протягнув надто довго, та водночас їх лякала і його смерть. Бо й справді: доки він житиме, сусіди не матимуть спокою від нескінченних прохань, а помре — доведеться справляти саван, а це обійдеться куди дорожче! Тож краще вже дати дівчаті те, що воно просить. Та й відмовити їй не кожен наважувався, бо тоді її личко жалібно кривилося, губенята тремтіли, а очі повнилися слізьми…

Часом у квартал навідувався бродячий торговець солодощами. Тоді дітлахи випрошували у матерів дрібняки і як ті мухи обліплювали його. Баташія завжди примудрялась опинитися попереду всіх і не зводила очей із щасливців, що ласували тією смакотою: шматочками цукрової тростини, зацукреними фруктами, дешевим печивом. Матері аж лякались, коли такої хвилини дивилися на неї.

— Ви тільки погляньте, погляньте, як витріщилось це відьменя! Та вона ж зурочить наших дітей, ласощі не підуть їм на користь!

І вони, щоб уберегти своїх пташенят від лихого ока, тицяли Баташії ласощі.

Якось — той день запам’ятався Баташії назавжди — вона гралася крем’яшками біля смітника. Личко її, як звичайно, пломеніло ясним усміхом, і саме такої миті дівчинку й побачила молода вчителька з сусідньої школи, що проходила мимо.

— Смітник — не місце для забав, дитинко, — зауважила вона.

Зразу відчувалося, що вчителька — людина тут нова, бо хто ж би назвав цю бруднулю таким чистим і світлим словом — дитинка І

— Чому ти не ходиш до школи? — запитала вчителька дівчинку.

Та спохмурніла.

— У нас… немає грошей, — ледь чутно прошепотіла вона.

— Та хіба ж для цього потрібні гроші? Адже в школі вчаться безкоштовно.

— Але в мене немає ні книжки, ні грифельної дошки…

— Приходь завтра до школи, я тобі дам і книжку, і дошку.

Нетямлячись від радості, Баташія пташкою впурхнула до своєї хижки.

— А я завтра піду в школу! — ще з порога гукнула вона.

Мати саме аж кипіла з досади — у неї видався невдалий день: страва, яку вона варила, виявилась пересоленою, і хазяйка люто вилаяла її. Там мати змовчала, але тепер дала волю роздратуванню.

— Ти ба, яка принцеса! Так я тебе й пущу в ту школуї

— А що ж тут поганого? — втрутився батько. — Ти хочеш, щоб і дочка лишилася такою ж темною, як і ти, знала лише горшки та каструлі?

Але мати розійшлася не на жарт:

— Що ж, нехай я затуркана… Зате ти вчений! А що користі?

— Таки справді: як захоче доля покарати чоловіка — то пошле йому сварливу дружину! В такої і чоловік ні на що не здатен.

Суперечка не вщухала, вона розпалювалася дужче й Дужче.

— Що ж, іди! — кричав батько. — Шукай собі нового господаря, тягни його хоч із печі! Мені що? Сьогодні я живий, а завтра аллах зласкавиться — прибере мене…

І так життя було гірке, а тут ще й ці вічні сварки! Коли батьки починають лаятись, Баташії стає незатишно, вона почуває себе самотньою, як ніколи… Зі страху на дівчинку нападає гикавка. Мати зразу в сльози, а батька душить приступ, очі його закочуються під лоба, а руки й ноги зводить судома. Тоді мати падає йому на груди, невтішно ридає і клене свій лютий язик.

Помалу батьків гнів влягається, сварка вщухає. Мати починає вигрівати хворому груди: вкутує його ковдрою, відпоює гарячим чаєм, і батькові стає краще. Від утоми мати теж падає на постіль. Баташія вмощується між ними, й відразу всі злигодні й прикрощі де й діваються, світ знову стає безхмарним, у хижці лунає щасливий сміх. А батько починає розповідати казку.

— Жили собі зозуля… — починає він. — Ти слухаєш, доню?

— Авжеж, — озивається Баташія.

— Отож, значить, жили собі зозуля і горобець…

— А далі що?

— От якось зозуля і каже: «Послухай-но, горобчику, що я тобі скажу». — «А що, сестрице?» — питає горобець. «Щось давненько я не куштувала плову, — каже зозуля. — Чи не приготувати б нам його?» — «Давай приготуємо», — погодився горобець.

— А далі? — нетерпеливиться Баташія.

— Ось зозуля роздобула сочевичне зернятко, горобець приніс рисинку, і зварили вони плов…

Баташія вже відчуває, як смачний плов аж тане в роті, її маленькі ніздрі втягують запашну пару.

— А потім?

Дівчинка не дослухує казки й засинає, а батьки пошепки радяться, що їм робити. Нарешті вирішили: їхня донька піде до школи.

Наступного дня мати пофарбувала доньчин шарфик у рожеве, ретельно залатала й випрала платтячко. А сама Баташія до пізнього вечора не могла вгомонитись: те й робила, що бігала до сусідів дізнатися, котра година.

— Тітусю, а зараз скільки вже? — без упину питала вона, і дізнавшись, що до ранку ще далеко, невимовно смутніла. їй здавалося, що час зупинився зовсім. Якби її воля, вона й не лягала б — а то ще проспить!

Нарешті настав довгожданий ранок. Мати вмила Баташію, вбрала, підвела очі сурмою і заплела їй косу. І ось дівчинка вирушає до школи, сьогодні її перший шкільний день! Задля такої події куплено два пиріжки, мати нагодувала доньку найсмачнішим, що було в хаті, й на мить піднесла руку, благословляючи її. Батько погладив свою улюбленицю по голівці і з порога довго дивився їй услід.

День, коли вперше йшла до школи донька багатого чиновника, став святом для всього кварталу: сусідів пригощали ласощами, муллам дарували капці, щедро годували сиріт. В дорогих гаптованих туфельках, з цяточкою-тікою на чолі й намистом на шиї, в розкішному жовтому автомобілі Шахіна вирушила в школу. З нею їхала і служниця, що везла глек, рукомийник, термос із гарячою водою, пляшку апельсинового соку і ще усяку всячину. Секретар чиновника того дня витратив задля такої події не менше чотирьох тисяч рупій.

Перший шкільний день для Баташії теж не обійшовся без витрат: на покупки пішло аж три пайси — одна на фарбу для шарфа і дві — на пиріжки.

І ось Баташія гордовито й урочисто крокує вулицею.

— Баташіє, а куди це ти? — гукнув до неї продавець оладок Раму.

— До школи, а то куди ж? — відповіла вона так, наче їй не первина ходити до школи.

— Ого! — вихопилось у Раму. — А послухай-но…

— Та нема коли! — суворо відказала дівчинка.

— Ну гаразд, іди… Але стривай-но! Тут у мене в яблука й трохи сочевиці, візьми з собою. На перерві перехопиш. — І Раму простягнув їй пакетик.

— Що ж, давай. — І, щоб не засмучувати доброго Раму, вона взяла гостинець.

— Агов, куди це ти зібралася так рано, Баташіє? Чи не в свекрів дім? — підкусив її рикша Раджу.

— Це ти, мабуть, зібрався до свекра. А я йду до школи.

— Та що ти кажеш! А я саме їду в той бік. Сідай-но в колясочку, шановна. Це ж тобі не жарт — уперше в школу!

Коли коляска під’їхала до школи, там зчинилася метушня: «Це ж хто там прибув?» Та з коляски вийшла Баташія, і розчарування, ніби відром води, загасило зацікавлення, що було спалахнуло.