Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)

Добре, що він не розгубився тоді, а жартома мовив до них:

— Ви вже вибачте мені на перший раз, людоньки добрі. Більше не буду. Тепер я всіх вас називатиму батеньками.

Дітлахи лишилися задоволені. А він поплескав по щоці якогось голого, років трьох малюка і підморгнув йому:

— То як, домовились, батеньку мій?

Малеча довкола так і пирснула сміхом.

Все обійшлося, але відтоді він уже остерігався вживати оте «синку», коли звертався до дітей. А от назвати Мохана синком старого так щось і смикало за язик.

— Пісню послухати хочеш? Ти диви, навіть распірїю? А звідки ти знаєш, що є і така пісня, га? Скажи, не бійся… синку…

І десяти- чи дванадцятирічний Мохан знав, що старий Панчкаурі трохи несповна розуму, отож від нього всього можна сподіватися. Пастушок про всяк випадок озирається на вигін, де пасуться його воли, а тоді насторожено зиркає на барабанщика.

…Старий Панчкаурі іде в Камальпур. Там, у садибі камальпурського пана Нанду його ще й досі зустрічають шанобливим і лагідним словом. Кілька разів навіть влаштовували частування на його честь. Тільки там ще й почуєш захоплені розмови про музику, про танці, пісні… Шанують там, знають мистецтво… Два роки не був він у цих краях, а світ довкола міняється швидко, не встигаєш роззирнутися навіть. Вранці, коли старий вирушав у дорогу, найменший хлопець Шобги Мішри так і сказав йому в вічі:

— Ти, барабанщику, не живеш, а тільки небо коптиш!

А й справді, що в нього за життя? Сміхота та й годі!

Тільки й утіхи, що і йому колись настане край, не може ж воно тривати вічно. Уже п’ятнадцять років Панчкаурі блукає від села до села з мридангом на шиї, жебрає, тягне руку за милостинею. А до пуття грати не може, бо на правій руці один із пальців геть скарлючився. Навіть найпростішу мелодію — і ту старий вибиває на своєму мридангу на превелику силу. Та й голосу позбувся, бо призвичаївся до опію та гашишу, хоч, щоправда, і намагається якось співати пісень Відьяпаті [16] . Але голос уже не той, що був: якийсь хрипкий, із присвистом, точнісінько як ото з ковальського міха, коли він прорветься.

16

Відьяпаті — середньовічний поет, відомий як автор багатьох ліричних віршів, присвячених богові Крішні.

А років зо двадцять тому його ім’я гриміло. Хай би які були врочистості, чи то весілля, чи принесення пожертви богам, чи обряд надівання священного шнура, чи церемонія перших пострижин — завжди кликали виконавців пісень Відьяпаті. Але серед усіх музикантів найвідомішим був Панчкаурі, слава про нього линула по всій окрузі від Сахарсй аж до Пурнії. Не було жодної людини, яка б не знала уславленого мридангіста, його неперевершеної гри та співу. І хоч усі вважали його трохи схибнутим, але і старе і мале, і багаті й бідні в один голос захоплено казали:

— Немає іншого такого музиканта, як наш Панчкаурі!..

І ось зараз старий бачить перед собою пастушка Мохана — гарного, допитливого і, видно, здібного хлопчика, який просить заспівати й заграти йому распірію.

— Заспівайте, га?

— Хочеш послухати пісню — распірію? Гаразд, заспіваю тобі. Але спершу скажи, хто…

— Ге-ей, Мохане! Ти бачиш, де твої воли? — долинув здалеку чийсь крик. — Карму з тебе шкуру спустить…

— Ой лишенько! — підхопився Мохан.

Учора добряче відлупцював його Карму через тих волів, які весь час норовили залізти в шкоду.

— Я сидітиму під дим самим деревом! — гукнув навздогін хлопчикові старий барабанщик, — Завернеш волів і приходь, я тобі заспіваю пісню!

Але Мохан уже щодуху мчав від нього. Навіть не озирнувся…

Пісня-распірія!

Якось Джогендар Джха із Сахарси видрукував маленьку книжечку, до якої увійшло дванадцять віршів Відьяпаті. На ярмарку книжечку з піснями, що називались распірія, вмить розхапали. Згодом під супровід цих пісень стали виконувати й танці.

Край поля, у затінку гвоздичного дерева сидить старий мридангіст і виглядає пастушка Мохана. Навіть цього чудового надвечір’я, коли уповні місяць джетх [17] , селяни, яких багато в полі, працюють мовчки, не чути ні їхнього гомону, ні пісень. Певно, недовго чекати, коли й зозулі не куватимуть, бо розучаться. І як люди можуть такої пори працювати мовчки. А ще ж зовсім недавно в них була снага до пісень…

17

Джетх — третій місяць індійського календаря, відповідає травню — червню.

Після першого дощу від смарагдово-зеленого килима полів линуть якісь особливі пахощі. У тихому надвечір’ї так і пориває заспівати. І люди заводили бірхи — пісні про розлуку, чанчари — пісні-веснянки та ще багато інших. Щоправда, ті, хто працює в полі, не зважають, чи відповідає порі пісня, співають, що спливає на думку й до чого більше лежить душа. Коли надворі сіється мжичка, вони починають барахмасу — пісню, в якій описується кожен місяць розлуки. Коли нестерпна спека, вони можуть заспівати бірху, чанчар, лагні… Хоч і не до пори були часом ті пісні, але все-таки їх співали. Хіба хто раніше дивився так байдуже, як оце тепер, коли він з’являвся на дорозі зі своїм мридангом? Та ніколи в світі! Відразу оточували його, навперебій просили заспівати щось… А тепер ця благословенна надвечірня пора проходить сумно, нецікаво, немов у людей не лишилося ні слів, ні почуття…

Яструб, що кружляв у небі, раптом пронизливо крикнув.

Старий барабанщик здригнувся:

— А щоб тобі добра не було!

Розбурхав його Мохан, розтривожив, а сам побіг до своїх волів. Чекає його старий Панчкаурі нетерпляче, вже сам ладен побігти до нього. Раз по раз вдивляється в череди на паші, силкується розгледіти Мохана, виловити його поглядом. Але марно, все повиває імла, очі сльозяться…

Старий заглянув у торбу: манго є, підсмажений рис теж є. Барабанщик відчув, що зголоднів, але те відчуття одразу зникло, щойно він пригадав худеньке, марне личко Мохана.

Майже все життя Панчкаурі минуло в пошуках отаких вродливих, здібних до музики і танців хлопчаків; адже щоб танцювати під пісні Відьяпаті, треба мати неабиякі здібності.

У цій стороні дуже шанують музикантів, які складають свою програму з пісень Відьяпаті. Зачувши рідною мовою його рядки, люди аж нетямляться від захвату. Отож і не дивно, що кожен музикант ходить від села до села, шукає собі хлопчика, щоб його вивчити танцювати, і щоб потім захоплено шепотіли:

— Ти диви, ото танцює!

— А як схожий на сина брахмана Мадгуканта!

— Та куди тому! У цього обличчя — наче розквітлий лотос!

Панчкаурі був не тільки обдарованим музикантом, але і вчителем. В інших мандрівних трупах є окремо і головний співець, і мридангіст, і танцівник. А він сам і співець, і барабанщик. Акомпануючи собі на мридангу, він може співати і танцювати водночас. А вчитель він був першорядний: за тиждень міг підготувати новачка так, що його не сором було випускати на сцену.

Навчати хлопчаків танцям і співу ніколи не було для нього складною справою. Мриданг під його пальцями звучав так промовисто й виразно, що ноги самі просилися до танцю. Куди складніше було знайти здібних хлопчиків, а потім домогтися від їхніх батьків згоди взяти їх за учнів до себе. Скільки йому доводилося тратити зусиль на переконування, улещування та задобрювання…

— Он Кісан Канхейя, — доводив Панчкаурі якому-небудь батькові,— теж не вмів нічого — ні співати, ні танцювати. А тепер — очей не відведеш! Можете мене назвати наймерзеннішим базікою, брехуном, коли я не виведу вашого хлопця в люди. Адже співати і танцювати, розважати, веселити людей куди краще, ніж красти, грабувати чи вештатись без діла…

А якось йому навіть довелося викрасти одного хлопчика. Давно те було… Тоді йому таки добряче перепало, ледве живий вирвався…

— Це у вас від гри на мридангу так скарлючився палець?