Дорога

– А може, де є война, та вона там запобігає, бо там молоде гине таке, що лише цулуй. А тут що найде коло мене - пусту коробку! Ти не пхайси межи молодих, але бери то, що до твого писка. Молодий най ґаздує, най він діти до розуму приведе, він тобі не втече, а хоть він у війні, а ти єго не руш! Збирай у яму тото, що до ями...

– Аді, руки,- підоймає руку близько до очей,- ну, з чим тут бути? Таке старе шкурятє, що постола тогідного не полата­єш. Що ти цев руков годен удіяти? Чекай, не делькоти, як говорю. А мнєсо де? Ніби я з'їв? Я єго не кусав, а як мнєсо смакувало, то най посмакує і кістки. Доїдай, було не зачинати...

– А як я руки маю, то я собі йду у свою дорогу, а моя дорога, аді, стома стежками дорожитьси по полю. Я барабульку вікопаю, я кукурудзок підойму, я борозенку лицем до сонця оберну, я зеренце посію - я все з руками зроблю! А без рук я дурень, коли маєш знати! То не штука зробити з чоловіка нічо та й піти собі на зло-ману голову! Ні, васпані, бер на плечі та й покладь на місці там, де мені лежінє є.

На озимині з'являються кури і пасуть.

– А-уш, бо піб'ю на капусту! Ти не дивиси, що я старий, але я ще такого звіря заможу, ще заможу. Не маєш що їсти на подвір'ю?

Встає, спирається на палицю і йде на озимину.

– Файне, зелене, а вона тото псує... Земля все молода, вона як дівка, свєто є - то вбереси, будний день - то вона по-будному вбрана, а все дівочить - відколи світа та сонця.

Сідає серед зеленої озимини, підпирається палицею і мо­в­чить. Він мовчить, а село сумно довкола нього співає, а верби кидають у нього зісхлим листям...

ЗЛОДІЙ

Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені.

– Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив...

Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.

– Не стій, але піди зараз за Михайлом і за Максимом та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.

Жінка вийшла, а вони лишилися.

– Цес якби лучив на слабого, та й взев би житє коло власної хати.

Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотання води в гортанці. Потім рукавом обтирав лице і, глядючи на нього, казав:

– Не треба йти до цирулика, цес пустив крові доста. А ще сих слів не сказав, як злодій вдарив його кулаком між очі.

– Ти б'єш, та й я буду, ану, хто ліпше?

Буковим, грубим поліном замахнувся, і злодій упав на зе­млю. З ніг сикнула кров.

– Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу.

Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.

– Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.

– Дай мені води, ґаздо.

– Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, що тебе чекає!

Довга мовчанка.

– Ти, виджу, моцний, ґаздо.

– Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти не добре трафив до мене.

– А натуру маєш мнєку?

– Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!

– То я маю вже тут загибати?

– Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-ис твердий, то можеш вітримати...

І знов тиша запанувала в низькій хаті.

– Затамуй собі кров.

– Нащо, аби гірше боліло, як меш бити? Кров-то є сама біль.

– Як я вже буду бити, то мусить боліти, хіба би-с дух спустив.

– А бога не меш боятиси?

– А ти бога боявси, як-ис ліз у комору? Та там увесь мій добиток. Та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічні скалічив! А чому ж ти не лізеш до богача, але до бідного?

– Пропало, нема що говорити! Бий, та дай мені спокій!

– Певне, що буду бити.

На долівці зробилася калюжа крові.

– А ти як маєш сумлінє, ґаздо, та не забивай мене потрошки, але озми то поліно, та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудешси клопоту, а мені легше буде.

– Ти би хотів відразу! Чекай, жди, годи, най люди прийдуть.

– То ти хочеш добрим сусідам бай зробити?

– Вже йдуть.

– Славайсу.

– Навіки слава.

– У вас, Гьоргію, щось зновилоси?

– Та зновилоси, прийшов гість та й треба єго приймити.

– Нема балакання, що треба.

Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їм поперека.

– Сідайте та вібачєйте, що-м зупсував вам ночі.

– Та то оце він на землі?

– Він.

– Хлоп як звір, мали-сте труду доста, заки вліз си до хати?

– Дужий, ей, тото дужий, але на дусшого трафив! Та заки що куда буде, та сядьте за стіл, та й гостя просіть.

Гьоргій вийшов і за хвилю приніс бутлю горівки, солонину і хліб.

– Та чому не берете і єго за стіл?

– Каже, що не може встати.

– То я поможу.

І ґазда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.

– То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Гьоргію?

– Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком межи очі, то кажу вам, що тут-тут було падати. Але-м намацав поліно коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.

– Ви єму не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.

– Та я нічо не кажу.

Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло нього Ма­ксим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожу­сі.

– Гьоргію, що ти хочеш з ним робити? Люди, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!

– Жінко, я виджу, що ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.

– Я не вступлюси з хати!

– То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Лізь на піч та й спи, або дивиси, або як хоч. Вона ані рухнулася від печі.

– Баба бабов, Гьоргію, вона боїтьси, як жид, бійки, не дивуйтеси.

– Е, що ми будем на ню дивитиси! Дай боже здоров'є, чоловіче, я до тебе нап'юси! Не знаю, хто за кого буде-м гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусить бути, таке зайшло, що без гріху не обійдешси. Гай, пий.

– Не хочу.

– Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с геть уплошів.

– Я не хочу з вами напиватиси.

Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очі ві­щу­вали йому згубу.