Дорога
Шрифт:
– То давай, най п'ю, але п'єть порцій нараз.
– Пий, а як нам забракне, то ще пішлемо. Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.
Михайло:
– Скажи нам, чоловіче, відки ти забрів у наше село, ци ти близький, ци далекий?
– Я зі світа.
– А як ти, ци нашої мужицької ложи, ци міщанської, ци панцької? Бо інакше до тебе застосуємоси. Мужика то так б'єси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лиці, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба твердо братися, а як він під ногами, то легка робота. А пана ріхтуєси
Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чекав, що йому злодій скаже.
– Ну, до якої віри пристаєш?
– То, ґаздо, таке, що як ви п'єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.
– Правду кажеш, бігме, правду, за це ті люблю!
– А заки вб'єте, то дайте ще горівки, най нап'юси, аби-м не знав, коли і як.
– Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!
Злодій випив ще п'ять келишків.
– Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.
– Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п'єть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.
Михайло дивився дуже весело. Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Гьоргій був неспокійний.
– Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось ні до него тягне, ланцухами тягне... Гай, гай, пиймо, закусюймо...
– Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку,- сказав злодій до Максима.
– Ов, чоловіче, ти дуже боїшся, ов, це не файно!
– Бігме, вас не боюси, бігме, і сто раз забожуси, що не боюси!
– А що ж?
– Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він сивий чоловік, міг би бути моїм татом...
– Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене...
– Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас по-цулувати, як рідного тата.
– Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.
Михайло і Гьоргій аж роти пороззявляли і горівку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.
– Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!
Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.
– Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав...
Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Гьоргієм.
– Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцулую, то мені буде легко. Я виджу, що вже мені не ходити по світі, та хотів би-м віпрощитиси з вами.
– Ти не цулуй, бо я геть змнєкну, я тобі і так простю.
– Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цулував, аби ніби так із серцем. Я не п'яний, бігме, ні, але я так хочу...
–
Тихо, мой, не жвинди , не підходи подалеки, бо як угатю - та й не дриґнеш!– Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напивси горівки, та й мені отак утворилоси в голові, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцулувати, аби мені бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть.
– Що цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жилісливий такий, що я не годен тому стерпіти...
Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.
– Мнєкого все таке, все він у людий на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап'юси, та й плачу, таже знаєте. Було мене таки суда не кликати, бо я, знаєте, такий, як прєдиво...
Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцілувати.
– Цес злодій хоче штуков нас зайти. Ідіть, Максиме, геть від него, уступітьси.
– Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з-по три, аби раз дістали їдь,- сказав Михайло.
– Не йдіть, Максиме, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, бігме, не боюси, але такий мене неспокій тре...
Він почав дрожати на цілім тілі, губи тряслися, як живі. Михайло і Гьоргій пили горівку і не дивилися на нього.
– Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб'ють, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш...
Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, як би хтось його раз по разові бив по лиці.
– Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого...
Михайло розставив всі пальці в руках і показував Гьоргієві.
– Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, що раз лакомі, де ймуть, там з мнесом рвуть!
А Гьоргій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горівку.
– Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собі йду, бо тут нема бога, я на таке не можу дивитиси. Вітєгни руки з пазухи, не облапуй ні, пусти, бо мені такий встид, що не знаю, де подітиси!
– Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі,- кричав злодій.
Жінка зіскочила з печі і втекла. Михайло вийшов із-за стола темний і п'яний, як ніч. Гьоргій стояв і нагадував собі, що він мав щось робити.
– Максиме, ви мені з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вб'ю, як горобця; гай, забирайтеси.
– Я піду, Гьоргію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеси, бо ви знаєте, що я мнєкий чоловік. Мені так здаєси, що гріх будете мати, а собі йду...
– Ідіть, ідіть, бо ви не хлоп, але зальопана баба!
– Та я то кажу, що я не до него, я...
Максим піднісся і вийшов з-поза стола.
– Будьте здорові та й не бануйте, бо я, як якись казав, не до цего...
Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.
– А ти відеш із-за стола, ци треба ті відти віносити?
– Я не віду, я виджу, ще не віду, бо я маю тут під образами сидіти.
– Ой відеш, бігме, відеш, ми будемо просити!
І кинулися на нього, як голодні вовки.
ТАКИЙ ПАНОК