Довга ніч над Сунжею

У небі, наростаючи, зближалося пульсуюче громохке ревисько вертольотів.

Ох, дідько б вас узяв! — подумав я, безпорадно озираючись. Оце влип!.. Гуркіт двигунів усе зближався й зближався — аж раптом немов би звалився на мене, навпіл розколюючи небо, й задерши голову, я навіч уздрів, як знижуючись виринають із брудних снігових хмар ці величезні сталеві чудовиська, почув надсадний свист їхніх гвинтів, од якого вібрує самісінький простір, і одночасно, за якоюсь незбагненною асоціацією, це видовисько немов би наклалося на подібну картину, котру спостерігав я десять років тому за тисячі кілометрів звідси: розпечена сірожовта пустеля, далекі сині контури гірських хребтів — й бруднозелені плямисті машини, котрі зависли в повітрі, поливаючи вогнем нагромадження глиняних будиночків на березі сонної річки з каламутною водою…

… а по тому асоціація неначе б вимкнулася, й я побачив їх широким планом, оці кляті Мі24, страшні покручі літака й вертольота, котрі зависли на тлі зимового неба, — а відтак один з вертольотів харкнув довгою стягою темного диму, й будинок, який бовванів за два квартали звідси, підлетів у повітря, а тоді поволі став розпадатися на кавалки.

Мені не доводилося перебувати в зоні ракетного удару авіації, — у Афганістані я тільки здалеку наглядав, як оці кляті «вертушки» трощать позиції муджагідів, і треба сказати, навіть на віддалі од того було не по собі. Нині ж вертольоти вдарили одночасно, й з першим же вибухом я втратив голову. Люди добрі, адже бойовий вертоліт — це точна техніка, котра іменується зброєю! На його виготовлення та обслуговування витрачаються астрономічні суми грошей, так що його робота завжди бездоганна й дає максимальний ефект. Яким крутим ти не був би, а проти ракети, котра в епіцентрі вибуху дає температуру в кілька тисяч градусів, ти нічогісінько не вдієш. Яким сміливим ти себе не вважав би, а потрапивши в зону вогню, котрий ведеться з Мі24, ти усвідомлюєш, наскільки мало важить людина взагалі, а далі й цілком втрачаєш тяму, — звичайно, якщо до того тебе ще не рознесло на клапті…

Нерви в мене таки здали: коли свист й ревисько цих механічних монстрів, наростаючи, врешті решт сягло апогею і враження стало таке, наче самісіньке небо звалилося тобі на голову, я зірвався на ноги. Певна річ, це було найдурнішим з усього, що можна було вчинити у тій ситуації, — не здужав я пробігти й сотні кроків, як земля під ногами зненацька перехнябилася і світ в очах почорнів, розпадаючись на міріади уламків.

На мене ллялася вода. Це був справжнісінький водоспад: вода затікала у вуха, просякала крізь грубу тканину джинсової куртки, — аж нарешті потрапила в носа і я пирхнув, а тоді храпко закашлявся.

— Живий, чи що? — поспиталися поруч.

— Дідько його не візьме! — озвався другий голос, просто наді мною. — Диви, який бугаяка, — такого кувалдою валить треба!

— Та й то хрін завалиш! — гигикнув перший. — Эй ты, подъем!

Я розплющив очі. Побачив: два грубі черевики армійського зразка, котрі стоять в брудній калюжі. Зненацька вони відступили, а тоді й геть сховалися з поля зору.

— Подъем, сказали тебе! Не понял команду, э?

Я завовтузився, шукаючи якоїсь опори, — але в сей же мент мене безцеремонно згребли за барки й ривком поставили на ноги.

Якесь дворище, зусебіч обнесене бетоновою огорожею. Кроків за десять — бетеер, ввесь у бруднозелених маскувальних плямах. Трохи далі цегляна споруда, — чи то ангар, чи промисловий корпус. Вхід забарикадовано бетонними блоками й мішками з піском.

— Руки!.. — скомандував той же голос. — Руки, говорю!

На зап'ястях клацнули наручники. Я безтямно глянув на них і струснув головою.

— Ты обыскал его? — поспиталися збоку.

— Да, еще на месте… — відказав другий. І до мене: — Пошёл!

Перед очима пливло. Контузія чи що, подумав я, простуючи поміж двома зарізяками в бронежилетах. Ми обігнули цегляну споруду, й один з конвоїрів розчахнув залізні двері, котрі провадили в підвал. Затим дав мені такого стусана, що я не вдержався на ногах і сторчголов загримів по східцях.

Скількись часу тривала пауза.

— Задержан в районе консервного завода, — нарешті сказали позаду. — Без оружия.

— Документы? — спитався хтось в глибині підвалу.

Я сперся плечем об стіну й, хитаючись, звівся на ноги.

Під стелею горіла жовта лампочка. Вольфрамова нитка то наливалася сліпучим сяєвом, то поволі тьмяніла — певне, струм подавався од польового ґенератора. За столом сидів кремезний драб у камуфляжі.

Ще один, замислено згорнувши руки на грудях, стовбичив під стіною. На голові в нього була чорна маска з прорізами для очей і рота.

— Корреспондент? — глянув на мене кремезний.

Падаючи на східцях, я розсадив лоба, й кров тепер аж очі заливала. Я закинув голову назад і, коли увіччю посвітліло, уздрів на столі своє журналістське посвідчення. Обіч валялася пачка доларів, які я прихопив на всяк випадок у цю поїздку.

— Хто ви такі? — хрипко озвавсь я.

Чоловік у масці поворухнувсь й, опустивши руки, пружно відштовхнувся од стіни. Тоді підійшов до мене лінькуватою ходою — й не кажучи ні слова, вгатив у живіт.

Я впав на коліна. Довкруг усі мовчали. Чоловік у масці трохи почекав, потім з'їздив мене кулаком по черепу й коли голова відкинулася назад, — щосили садонув ногою.

— Сводный отряд российского омона, — нарешті сказав він. — Слыхал о таком, чеченец?

Оце влетів, подумав я, випльовуючи уламки зубів. Нуну… хто ж не знає про загін російського омону й про те, що він витворяє у Грозному!.. Один з чеченів, які приїздили в «Тартар», обмовився якось за чаркою, що ліпше застрелитися, ніж потрапити їм до рук, — а то вмирати будеш дуже довго й у таких муках, про які уявлення раніше не мав.

— Досить! — скомандував кремезний. — Продовжуємо допит.

Мене посадили на табурет. Ззаду став конвоїр. Чоловік у масці одійшов до стіни й знову схрестив руки на грудях.

— Прізвище? — поспитавсь кремезний драб.

— Я співробітник французького тижневика «Експрес». — Тепер голос мій звучав більшменш твердо. — Ви не маєте права мене допитувати.

— Товарищ майор… — поворухнувсь було зарізяка в масці.

— Відставити! — сказав майор. І до конвоїра: — Подивися.

Той згріб мене за чуприну й нагнув голову вниз. Якусь мить він зволікав, потім присів навпочіпки й закасав холошу спочатку на одній, а потім і на другій моїй нозі.

— Чистий, — нарешті озвався він.

— Руки?

— Те ж саме.

В людини, яка провела на війні хоча б одиндва тижні, зостаються мітки: в гранатометників — синець нижче коліна й опік за вухом, у решти бійців сліди пороху й мастила на долонях.

— По очах видно, що він вийшов із бою!.. — з ненавистю сказав чоловік у масці.

Я промовчав.

— Значить, кореспондент… — констатував майор. — А як по правді?

— Не зрозумів?

— Який з тебе кореспондент? Ти — коригувальник вогню.

— Я?!

Чоловік у масці відштовхнувся од стіни й знов підступивсь до мене.

— Кому ты лапшу на уши вешаешь? — тихо поспитався він. — Ты кого здесь за лохов держишь, а? Тебе че сказали?

Я підняв голову й глянув тому у вічі.

— Ты же наемник, да? Корректировал огонь с чеченской стороны и попал под обстрел авиации, так ведь?

— Я — кореспондент журналу «Експрес».

Мабуть, зарізяка в масці подав якийсь знак омонівцю, котрий стовбичив позаду, — той спритно вибив зпід мене табурет, і я з усього маху гримнувся об бетонну підлогу, боляче вдарившись потилицею. Лампочка вгорі описала сліпучу жовту дугу; перед очима спалахнуло якесь голубе полум'я, а потім почувся хряскіт; скількись часу я хапав ротом повітря, приходячи до тями, а потім зрозумів, що мене підводять на ноги й знову садовлять на табурет.