Довга ніч над Сунжею

— Так хто ти такий? — поспитався майор.

— Я…

— Ты — корректировщик огня, понял?

Я покрутив головою.

Вони знову вибили зпід мене табурет, і я втямив, що до роботи взялися відразу двоє, зарізяка в масці й конвоїр. Вони гамселили мене, як худобину, вони місили мене ногами, азартно хекаючи й підстрибуючи, наче для удару по футбольному м'ячу, озвіріли вони якось дуже хутко, сливе що відразу, аж врешті я склався удвоє і, лежачи на боку, захльоснув конвоїра ногою за підйом ступні.

Він махнув руками й гепнувся додолу, наче мішок з гайном.

— Стоп! — скомандував майор.

Мене згребли за шкуру й посадили на табурет.

— Ты — корректировщик огня. Да или нет?

— Нет.

Зарізяка в масці вгатив мене правим прямим. Я повалився на підлогу і, здається, вперше за ввесь час на мить утратив притомність. Табурет одлетів убік. Зарізяка зачепив його ногою й поставив на місце.

Я знову сидів перед майором. У вухах дзвеніло. Наручники затяглися до самого краю, й зпід нікельованих зазубнів точилася липка темна кров.

— Ты — корректировщик огня?

Я щосили хвицьнув ногою, намагаючись дістати чоловіка у масці. Той спритно ухилився і, відступивши на крок, взяв на столі гумового кийка.

— Ведь расколешься, наемник… так или иначе! — озвався майор. — Тебя же работают специалисты, пойми!

Спеціалісти, подумав я… психопати ви, а не спеціалісти! На війні людина хутко з'їжджає з глузду: постійна загроза смерті, безугавна оркестра вибухів, стрілянини, гучання летючих мін і гранат, неконтрольована можливість наносити ушкодження подібним собі істотам — усе це травмує нервову систему, а потім і психіку, врештірешт формуючи маніяка з виразно садистськими установками. Втім, так воно чи інакше, а ці песиголовці живим зі своїх рук не випустять… І зостається лише одне: прориватися з боєм. Певна річ, наручники заважають, але ногами я зумів би забити душ із п'ять, поки настигла б решта омонівців, — бо, судячи з усього, це їхня база, і їх тут до дідьчої мами, а то й більше. От же ж халепа!..

Зарізяка в масці ступив крок уперед. В наступний момент мені здалося, що на мене стеля обвалилася — удар гумовим києм був такий, що я разом із табуретом одлетів аж у куток.

— Перекур, — втомлено сказав зарізяка. Тоді поклав свого кия на стіл і дістав з кишені комбеза пачку «Мальборо». — Настоящий бычара! — сказав він, видихнувши хмарку синюватого диму. — Над ним надо работать и работать… да вот беда — времени нету!

— Может, он действительно журналист? — поспитався майор.

Чоловік у масці засміявся.

— Слушай, майор… Я знаешь, сколько их перевидел, этих убийц? Да ты че, слепой? Да ты посмотри на него, — как он держится на допросе, какие у него глаза, как разговаривает!.. Это же типичный наемник… Могу даже сказать тебе, откуда — из боснийских турков, скорее всего. Я вроде бы видел эту харю в отряде Вуковича… хотя точно не припомню, давно дело было!..

Я розплющив очі. Так ти, голубе, із якихось спецслужб, подумалося мені… у Боснії, значить, побував! Воював і я там, і якраз у загоні Вуковича — от тільки шкода, що ми тоді не зустрілися в бою…

— А вообще, знаешь, майор, — заберу я, наверное, его в Моздок! — сказав зарізяка. — Там будет время с ним поработать. Журналист он или нет, а для телевидения надо когонибудь показать. Этот как раз проканает под наемника… да он, скорее всего, им и есть! Где его ксивы?

Майор кивнув на стіл.

— Баксы поделим? Здесь тыщ, наверное, восемь… и тебе хватит, и нам тоже!

— Какое поделим? — витріщився на нього зарізяка. Тоді безцеремонно згріб мої долари і, згорнувши удвоє, сховав у нарукавну кишеню. — Ну, ты даешь! Это же вещественные доказательства… ты че, майор! Ты так никогда не говори — да и вообще держись от этих делов подальше, понял?

Майор зітхнув.

— Этого будешь работать? — глянув він на мене.

Чоловік у масці взяв гумового кия і з утіхою зважив його в руці.

— Надо бы, — замислено сказав він, підходячи до мене. — Да вот времени нету, уезжать надо, майор!

— Собирать транспорт?

Зарізяка трохи подумав.

— Задержанных у тебя много?

— Да десятка два будет…

— Одна чечня?

— Нет, всякой твари по паре: два наемника из Хохляндии, литовский снайпер, какието бабы из Гудермеса…

— Грузи всех. Два бетеера сопровождения. Двенадцать автоматчиков на броню. А этого… — зарізяка в масці ступнув крок вперед, заносячи наді мною кия, — … этого надо пока вырубить, чтобы случайно не искалечил когонибудь!..

І то були останні слова, котрі я устиг почути, перш ніж мене поглинула темна отлахнь забуття.

… од страшенного холоду. Свідомість не хтіла вертатися з непроглядних чорних глибин, де безслідно розчиняються усі думки й поривання, але холоднеча тіснила й тіснила її, аж ось перед очима стали кружляти барвисті плями, потім попливли перші невиразні згадки, — а затим я отямився й покрутив головою, намагаючись оцінити ситуацію.

Я лежав у тісному, наглухо закритому ящику. У вухах стояло безугавне ревисько двигуна. Час від часу я підлітав, стукаючись головою об залізну накривку. Зап'ястя були сковані, але болю я не відчував — певне, давався взнаки той несвітський холод.

Отже, мене везуть у Моздок… З усього, що могло мене спіткати у районі бойових дій, це було найгіршим. На своїм віку я доста потинявся у світах, бував у ріжних оказіях і зробив для себе висновок: ніколи й ні за яких обставин не можна потрапляти до рук противника, якщо працюєш у воєнній зоні. Шансів вирватися на свободу тут майже немає, а тортури застосовувати будуть такі, що вже ліпше загинути в бою. Якщо ж цей зарізяка привезе мене в фільтраційний табір, то живим не випустить…

Мотор натужно завив, і мене знову підкинуло, аж свічки в очах посвітили. Аж тепер я утямив, що той песиголовець запхнув мене в металевий ящик, збоку на корпусі бетеера. Якщо на броні сидять бійці, то вистрибнути з нього неможливо — адже він простісінько в них під ногами. Що ж, вихід лише один — дорого віддати своє життя. Якщо по приїзді в концтабір закрутити веремію й скалічити хоча б одного бійця, то зі мною не будуть церемонитися, просто пристрелять, та й годі. Звичайно, якби не ці наручники, то можна було б заволодіти яким автоматом і протриматися хоча б півгодини…

Бетеер побрався під гору, й ревисько двигуна зненацька зросло устократ, це був справжнісінький грім, який переріс у могутнє крещендо, котре вже несила було витримати, й коли мене знову підкинуло, то я з превеликим здивуванням утямив, що лечу в повітрі, а земля чомусь опинилася збоку, й там видно колону бруднозелених приземкуватих машин, з котрих плигають і розбігаються навсебіч фігурки в плямистих комбезах, а ще видно кущі цегельнорудого й оранжевого полум'я, і трохи далі, в руїнах напіврозвалених будівель, — короткі уривчасті спалахи автоматного вогню…

… а затим уся та панорама перевернулася ще раз, увіччю майнуло низьке зимове небо з клоччям сірого хмар'я, а земля опинилася просто піді мною й стала стрімко зближатися й зближатися, аж врешті я вгатився внеї всеньким своїм тілом, підлетів і, перевернувшись, закляк горізнач.

Я лежав у придорожній канаві. В рота набилася грязюка. Метрів за двадцять горів підбитий бетеер. Вибух майже розшматував його навпіл. Трохи далі валялася догори колесами бойова машина піхоти. Смерділо вибухівкою. Стріляли зусебіч, й стрілянина не вгавала — певне, транспорт узяли в кліщі й тепер методично працювали на знищення живої сили противника.