Довга ніч над Сунжею

Щур мовчки показав на валютну ятку під універмагом. Коло неї аж кишіло народу, — долар пішов на спад, і всі намагалися збути свої гроші.

— Он, чорнявий… а отой в шкірянці теж з їхньої бригади!..

— Гуляй, — діловито сказав я. — Утрясемо.

Щур ще щось хтів було сказати, але передумав. Я пропхався до віконця валютного пункту. Долар справді падав. Ззаду хтось узяв мене за рукав. «Дарагой, валута есть»? Не було ніяких сумнівів, — чеченці вирішили й зі мною прокрутити свою гру. Дуже просто: даєш перекупнику свою купюру, аж тут налітають двоє чи троє й беруть його за груди — чого, мовляв, працюєш на нашій території. Той повертає тобі гроші й ушивається, — і тоді ти бачиш, що віддав він не твої кровні сто баксів, а всього один долар. Як у казці, справді!

— Где Аслан? — поспитавсь я, коли ми одійшли вбік.

— Цево?

— Аслан где, спрашиваю! — гаркнув я. — Не понял, что ли?

Чеченець хтів було пірнути в натовп, але я спритно зловив його за руку й блокував зап'ястя. Ззаду наче зпід землі виросли двоє кавказців.

— Цево надо, э? — погрозливо поспитавсь високий драб. Решта двоє стояло, тримаючи руки в кишенях.

— Аслан мне надо! — нетерпляче сказав я. — Где он?

— Зацэм?

Я криво посміхнувся.

— Я из «Тартара». Слыхали?

Чеченці перезирнулися.

— Из «Тартара»? — перепитав високий драб. — А на кого ты там работаешь?

— Я работаю на Мурата! — з притиском відказав я. — И он передал вам, чтобы вся ваша бригада убиралась из этого района. Врубились?

Чеченці понуро мовчали. А що їм залишалося робити — «Тартар» хоч і їхнім співвітчизникам належить, але за непослух карає жорстоко, не вважаючи й на земляцтво.

— Ладно! — буркнув високий драб. — Все равно мы уезжаем… Зачем тебе Аслан, э?

— Поговорить надо, — сказав я. — Давай отойдем.

Ми одійшли під універмаг. Сніг падав і падав. Видно було, як середхрестям, дзеленькаючи, котиться трамвай.

— Где вы взяли мужика, который врубился за вашу бригаду на разборках?

Високий похитав головою.

— Это Аслана друг. Я его не знаю. Ты в самом деле работаешь на Мурата?

Я дістав свою службову картку. Одколи «Тартар» перейшов на легальне становище, я офіційно іменуюся детективом для особливих доручень приватної детективної компанії «Тартар».

— Да, — сказав кавказець, пробігши очима посвідчення, — все правильно… Но Аслана нету, друг. И вообще, у нас проблемы…

— Какие? — настороживсь я.

— Мы продали анашу этим… как там их…

— … цыганам! — підказав хтось із чеченців.

— Да, цыганам. Они не уплатили нам. Аслан уехал вчера к ним на разборки. И не вернулся.

— Поехал сам? — діловито поспитав я.

— С двумя из нашей бригады. Тоже чечены.

Я став думати.

— А нех йому всячина! — сказав я нарешті. — Где искать этих цыган?

— Здесь, в Старом городе. Ты к ним поедешь?

— Да, — буркнув я. — Ты будешь со мною. Оружие?

— Здесь ничего нету. Есть на хате, — два макарова и автомат.

— Некогда! — відмахнувсь я. — Возьмешь мой узи. Стрелял когданибудь из этой марки?

— Нет, — похитав головою драб.

— Ладно, освоишь! Значит так, — обернувсь я до решти чеченців. — Вы сворачиваете бригаду. Прямо сейчас. Прекращается любая деятельность. А мы едем к этим цыганам… Как тебя зовут? — глянув я на високого драба.

— Мой звать Шамиль, — відказав він.

— … едем с Шамилем на разборки. Ждите нас на хавире. Усекли?

Я обігнув здоровезну сіру кам'яницю — день був похмурий, і видно було, що в квартирах горить світло, — й загальмував коло хідника.

— Вхід з двору, — сказав Шаміль. — квартира на третьому поверсі.

— Двері? — поспитавсь я.

— Броньовані. Так просто не візьмеш… Але можна прикинутися шлангом.

— В смислі?

— Покупцем. Вони торгують наркотою, й до них вдень і вночі йдуть люди, — хто купити порцію, а хто цілу партію.

— Отакот із вулиці? — здивувась я.

Шаміль кивнув.

— Вони згубили всяку обережність. Дзвониш у двері й даєш гроші. Платять, як правило, валютою.

– І справді, втратили!.. — сказав я. — Інакше не зважилися б ввійти в конфлікт з чеченською бригадою.

— Та ще й взяли у полон наших! — буркнув Шаміль. Тоді нетерпляче озирнувся. — Ну що, починаємо?

Я обернувсь до Ронні.

— Дайно мого узі… там, у схованці!

Той заліз у потаємний сховок, вмонтований у дверцятах авто, й дістав зачохлений автомат з кількома спорядженими магазинами.

— Оце машина! — вигукнув Шаміль, коли я витягнув з чохла новісінький воронований узі.

— Дарую, — недбало сказав я. — Якщо збираєшся воювати за Дудаєва, то можеш залишити собі!

— Через два дні ми з Асланом збиралися виїжджати в Грозний, — сказав Шаміль. — До речі, троє з нашої бригади ще раніш вибралися туди. Справді, якого дідька тут ошиватися!

— Тожбо й воно, — буркнув я, вилазячи з авто. — Весь народ воює, а ви…

Ми пройшли попід аркою. Тоді ввійшли в під'їзд і стали підніматися по східцях.

— Ви, двоє, — обернувсь я до них, — піднімаєтеся на горішній поверх і чекаєте, коли одчиняться двері. Коли я ліквідую того, хто буде на вході, валите за мною. Ронні працює в приміщенні, Шаміль стереже вхід. Ясно?

Обоє кивнули. Ронні лінькувато жував гумку, зацікавлено роззираючись довкруги.

– І як ви оце живете в таких будинках, — нарешті сказав він. — Кругом сморід, ліфт не працює, світла нема…

Я махнув рукою. Пожив би ти, друже янкі, в селі, — та ще й років з двадцять тому, коли ні доріг, ні газу, ні електроенергії… а якщо в кого хата була під шифером, то він вважався неабияким багатієм! Та хіба цим американцям збагнути наші проблеми? Вони з дитинства звикли, що людина отримує якийсь мінімум для підтримання своєї життєдіяльності, а питання, за що купити завтра шмат хліба, для них просто не існує.

Я зупинився перед дверима. Коли Ронні й Шаміль видерлися нагору, я глибоко вдихнув повітря — й натиснув кнопку дзвоника.

Двері відчинилися відразу ж. На порозі стояла якась зморшкувата циганка.

— Заходь, дорогенький, заходь!.. — проспівала вона. — Не стій, а то сусіди побачать…

— Мені б коноплі… — сказав я, облизуючи губи.

— Сюди, сюди! — сказала вона, відступаючи в коридор. — Гроші є?

Я засунув руку в кишеню й намацав тверде руків'я парабелума.

— Хоч сто порцій! — сказав я, переступаючи поріг. — На всіх вистачить.