Дурниця

– Та давайте вже їй і м'ятних, і гофманських, - повернувся до мене пан становий...
– Се самі і є капельки жіночі!
– додав він.

– Се отих біленьких... кріпких?
– спиталася баба Горпиниха, радіючи, що їй нагадали, як зовуться крапельки.
– І-і-і, що за добрі оті гофманські каплі... цілющі! Якщо ваша ласка, то всипте і їх трохи, - повернулася вона знову до мене.

Якби ся розмова з бабою була сам-на-сам, то я б її добірніше розпитався, чим занедужала боляща, та тоді і дав би тих ліків, які признавав найцілющими; а як осе все лучилося випадково, та ще в такій скруті, - то я, не вагаючись, мерщій одсипав у невеличкі пляшечки і м'ятних, і гофманських капель, як раяв і пан становий, - бо був певний, що вже не порає чого лихого - та й віддав бабі, додавши: «Більше не давайте за раз як по п'ятнадцять капель».

Баба аж у ноги поклонилася та дякує:

– Пошли вам боже та пречиста мати всього доброго, як ви отакі добрі до нас!

– Та годі вже тобі дякувати та поклони бити. Іди мерщій від нас!
– каже їй становий.

– Надокучила? Вибачте дурній бабі, що забарила вас, наш начальнику і пораднику!.. Піду. Зараз піду... Дайте тілько пляшечки приховаю, щоб не розгубити, бува, по темноті.
– І, це кажучи, баба Горпиниха почала при нас розстьобуватися, та, висмикнувши пазуху з сорочки, почала закручувати в неї оті пляшечки.

– Та геть собі, бісова бабо! Ти ще отут при нас і роздягатися почнеш - скрикнув на неї пан становий.

– Не зналася, паноченьку, ніколи з ними не при хаті їх згадуючи!
– затанцювала баба, застібуючись, і підтюпцем вибігла з кабінету.

– Се ще гірше від отого вашого... причепи!.. Таку тілько пусти, то не знатимеш, як і здихатися, - мовив до нас становий.
– Недаром її і стражник не пускав... Се, видно, та баба, що чорт їй на махових вилах чоботи подавав, як писав колись Олекса Стороженко... Ото хто писав, так писав!.. Не теперішніх писак!
– похвалився він, якось лукаво дивлячись на Пищимуху.

– А ви і Стороженка читали?
– спитався його той.

– О-го! У мене ціла книжка його писань є, - почав був становий, та затнувся, бо тут саме баба Горпиниха знову до нас повернулася.

– Вибачте, добродію, що перебиваю вас... Накажіть кому-небудь провести мене від отого сибірника... чи то пак, - при сьому слові баба Горпиниха сплюнула і докінчила, - страждальника... Бо він за мене знову вчепиться, як учепився було тоді, як сюди йшла! Пан становий спершу аж зубами заскреготав, а потім усміхнувся, рукою махнув і наказав жандареві провести бабу аж за ворота.

– Спасибі вам! Спасибі. Пошли вам, боже, всього, чого тільки жадаєте, - і грошей з кухву, і почоту з оберемок, і на шию медалю з хрестом! А тому сибірнику - отаку болячку на саму пику!
– показуючи кулака, заторохтіла баба Горпиниха, виходячи з хати.

– От загаяла, бісова баба!
– мовив становий.
– А ще кажуть, що в станового немає діла? З однією отакою бабою скілько мороки набралися?.. Ну й служба? І-і-і - й служба каторжна!.. Одні вибори чого стояли?.. Слава богові, що вони так скінчилися... А якби ліві вскочили?
– сказав він і очі зажмурив.

– Може, і справді бабине жадання збудеться... медаля з хрестом заблищить на шиї?
– обізвався до нього Пищимуха, моргнувши до мене оком.

– Ой, не лукавничайте!.. Хіба ви думаєте, що я не бачу, як ви моргаєте?
– повернувся до нього пан становий.

– Я?
– злякано спитався Пищимуха...
– То в мене звичка така, - поправився він далі: - і усом моргаю, і бровами поводю...

– Ка-ажіть!.. А я добре знаю, що сьогоднішні вибори вам у печінках сидять, - усміхнувшись, каже становий.

– Аж нічогісінько.
– одмовив Пищимуха, похнюпившись.
– І чого б їм у ті печінки лізти?

– А от, бачте, і полізли, - граючи очима, мовив становий.
– Та буде базікати. Ну, ще знову за діло, - додав він і, перегорнувши чимало листочків, почав знову мій список читати.

* * *

Довго він вичитував та перечитував; то перегортав декілька листочків, не перечитавши, то знову вертався назад і читав часом уже й читане. Ми з Пищимухою мовчки сиділи, переглядаючись коли-не-коли один з другим. Жандари стояли, як верстви, коло дверей і сонними очима дивилися на нас... Тихо, сумно, сонно... Хіба жандар, цокнувши острогами, порушить оту сонну тишу або замутить ті лопотання перегортуваних листочків.

Пищимуха уже декілька разів позіхнув на всю хату.

– Спати хочеться?
– питав його становий.

– Та вже котить на сон. Мабуть, пізня доба?
– спитався Пищимуха.

І я, і становий разом полізли до своїх дзиґарів.

– Ого-о! Он скілько часу згаяли, уже до півночі добирається, - мовив, одкидаючись на спинку стула, становий і, подумавши, додав: - Знаєте що? Тут, мабуть, скілько не читай оцей список, то все одно... Не буду я його тепереньки дочитувати, а візьму з собою додому та дома дочитаю. Ви згодні на се?
– повернувся він до мене.

– Ваша воля - ваша й сила!
– одказав покірно я.

– Та воля - то моя... А я вас питаю, чи згодні?

– Якщо не довго будете держати у себе - то згодний, - одказав я.

– Держатиму, скілько буде треба, - неласково мовив становий.
– Не можу ж я зараз всю оцю книжку перечитати. У мене не одно ваше діло, а може - десятеро, та ще й важніших, ніж ваше!

Дивлюся - Пищимуха на мене і усом моргає, і очима доводе, - згоджуйся, мов.

– Згоден, - відказав я.

– Ну, добре! Ми так і зробимо, - каже становий.
– Список з собою візмемо, а шафу з книжками обведемо вірьовочкою та й запечатаємо.

– А як мені якої книжки буде треба?
– угинаючись, замовив я.

– Та ви ж їх усі перечитали, і так добре пам'ятаєте. Навіщо вони вам здалися?
– спитав становий.

– Іноді справитись треба, - кажу я.

– Пусте!
– рішуче одказав становий.
– Із справкою й пождати можна. Се діло не казенне, що його у строк зроби, а по змозі та охоті... Підожде!
– рішив за мене становий і, вставши з стула, почав потягатися та розправляти спину.

– А тепер треба ще ваші папери у столі переглянути. Одсувайте шухлядки!
– додав мені.

Я одімкнув одну, висунув.

– Тут, - доводжу йому, - розхожі гроші.

– Не треба!
– мовив становий. Не гроші лічити ми до вас прийшли.

– Звісно, - одказую.
– Я покажу вам усе, щоб ви побачили, що у мене немає нічого такого, з чим треба критися.

– Се добре, що у вас нічого такого немає. І я, правду кажучи, певний у тому. А треба подивитися, бо начальство приказало.

– Твори волю пославшого мя!
– увернув Пищимуха. Становий не звернув на те ніякої уваги. Він повернувся до мене.