Дурниця

– Не журіться, - кажу йому.
– Качка - борщ прикриє, а вареники зверху придушать. От воно й добре буде.

– Хіба?
– лукаво моргнувши оком, допитується Пищимуха.

– А самі вареники з борщем не помиряться, - доводжу йому.

– Се правда, що не помиряться. То, значить, качку їсти?
– пита Пищимуха.

– А що ж, на неї дивитись?

– Хай буде по-вашому!
– відказав він і, прицмокуючи, узявся за качку, заїдаючи її присмаженою картоплею так, що вона в його аж на зубах хрущала.

Уживаючи і собі качку, я знову згадав про Василенка.

– І за віщо його арештували?
– вголос вимовив я.
– Шкода чоловіка! Гарний він чоловік, розумний і до діла щирий.

– Тож-то й є, що гарний та щирий! За те саме й арештували, - доводить Пищимуха.
– Він усю виборчу справу на свої плечі взяв... По селах їздить та людей підбадьорює, щоб усі спільно за діло бралися... щоб безпремінно на вибори їхали. Ну, а наш маршал про це почув...
– земський довів - та до справника, а справник - становому... От і злапали нашого голубчика! Та й то б ще нічого, якби його одного забрали; а то - по всій окрузі стражників розіслали наказувати, що хто на вибори поїде, то з виборів уже додому не вернеться, а буде з Василенком казенну страву сьорбати... Он у чім сила! Народ - звісно, як народ: темний - раз, заляканий - два... Хай йому, - каже, - отим виборам. Краще я той день дома пересилю, бо хто ж без мене буде сім'ю годувати?.. Отаким-то способом і вийшло таке, що нашого брата, козака, - пучкою взяти, а їх - і в жменю не вбереш! От і вибрали всіх своїх, - повідав Пищимуха.

– З лівих ніхто не вскочив?
– спитався я.

– Куди там вскочити? Аж нікогісінько. Усі тобі, як є - чисте чоло, одвіювати не треба, - хвалиться Пищимуха.

– Се погано, - шкодую я.

– Та чого його й дивуватися, як козаків до селян прилучено?.. І скажіть же, пригадали таке! 1 хто воно його пригадав?

– Хіба ви не читали?
– кажу.
– Сенат так закон розтовкмачив. У козаків, каже, земля предківська, здавна наділена...

– Хто ж її їм наділяв, як вони своєю кров'ю та кістками її добували?
– злюче увернув Пищимуха.

– Як вони її набували, то, - кажу, - інша річ. А закон такий справді є, щоб землі козачі тільки до козаків належали... Тобто так, як кріпацькі - кріпакам наділені.

– Так то ж які землі?
– перебив мене Пищимуха.
– Рангові, а не ті, що кожен своїм горбом добував! А де ті рангові тепер маються?.. Своя ж старшина, що потім у дворянство перелізла, з прибрала їх до своїх рук!.. Зосталися тілько ті, що кожним своїм потом нажиті.

– Може, воно й так, - відказую.
– А закон за козаками признає одні предківські землі... І поки ти не докажеш, що то твоя власна земля, добута від дворянина, чи купця, чи міщанина, то й повинна вона лічитися предківською, тобто наділеною... А закон про вибори установлює, що всі ті, хто володіють наділеною землею, вибирають окремо від власників. От на такій підставі Сенат і вивів, що козаки повинні вибирати з надільниками.

– Сенат! Сенат!
– хитаючи головою, замовив Пищимуха.
– Що таке Сенат? Як ви думаєте: він старший над Думою?

Тут саме нашу цікаву розмову перепинила Параска, що вскочила до нас у хату, несучи в одній руці миску гречаних вареників, а в другій - чималий горщик сметани.

У Пищимухи аж очі заграли, як він побачив оте добро і, не питаючись дозволу, він мерщій наклав собі повну тарілку вареників, прилив зверху маслом, та ще й сметаною добре їх примастив, а потім, на увесь рот чавкаючи, почав їх уминати. Поки Параска прибирала печене та непотрібний посуд, Пищимуха встиг цілу тарілку вареників укутати.

– Немає на світі кращого наїдку, як вареники!
– каже він, набираючи вдруге.
– Та ще як їх гарна чепуруха зготує!
– додав, скоса поглядаючи на Параску.

Та вся так і зашарілася на виду, наче на неї полум'ям війнуло.

– А ти не дослухайся, що ми з паном-хазяїном гомонимо. Не про тебе, галочко, річ!
– повернувся він до неї.

– Чого мені дослухатися?
– з посміхом відказала Параска.
– Хіба то я вареники тулила?

– А хто ж?
– попитався Пищимуха.

– То наш кучер - Омелько!
– випалила вона і, вхопивши непотрібний посуд та похитуючись з реготу, майнула з хати.

Пищимуху так прямцем і поставило, наче його хто шпигонув гострим ножем у серце.

– Отуди к бісу! А я їх повнісіньку тарілку укутав!
– нешвидко промовив він.
– Чи він же, отой Омелько, хоч руки помив, як тулить вареники брався?
– попитався далі в мене.

– Та не вірте, - заспокоюю його.
– Хіба не бачите, що то молодиця жартує? Хоче, щоб ще дужче хвалили її.

– Ні, не буду їсти!
– рішуче відказав Пищимуха.

– Чому?

– Поки не впевнюся, що їх не Омелько тулив.

– Як же ви впевнитесь?
– питаю.

– Кликніть її сюди. Я вже знаю, як довідатися.

Нічого було робити - довелося кликати Параску.

– Показуй руки сюди!
– повернувся до неї Пищимуха, як вона увійшла.

– Навіщо! Хіба я вкрала що?
– наче образившись, каже Параска.

– Показуй!
– гука Пищимуха.

– Ну, нате!
– усміхаючись, відказала Параска і виставила перед ним обидві долоні.

– Переверни догори!
– наказав Пищимуха.

Та перевернула. Пищимуха прикро глянув і промовив:

– Ну, іди собі!

Параска, дивуючись та здвигуючи плечима, вийшла з хати.

– Справді, збрехала, бісова!
– промовив Пищимуха і знову почав уминати вареники.

– По чому ж ви довідались?
– питаю його.

– А ви не знаєте? Під нігтями борошно залишилось!

– Та ви, - дивуюсь йому, - усяку всячину знаєте.

– Від мене ніщо не вкриється!
– відказує він.
– Не тілько бабські таємниці мені відомі, а часом і про поліцейські заходи догадуємося... От хоч би, примірно, про вашого приятеля - пана станового. Казав Василенкові: «Ой, стережися, чоловіче! не викладай йому своєї душі».
– А що він, - каже, - мені зробить, коли все те, що я роблю, законом дозволено?.. От тепер і дознався, сердяга!.. Оце маю і вам сказати: хоч він і приятель ваш, а стережіться його... Він проти вас щось замишляє, - каже він мені, доївши вареників і відкидаючись на бильце стільця.

– Ну, се, - відказую йому, - дурне ви кажете! Не поводився б він зо мною так, якби що лихе замишляв. Учора навіть, як прощався, - поцілував.

– Поцілував?
– здивувався Пищимуха.
– Поцілував, - спокійно відказав я.

– Ну, начувайтеся ж!
– каже Пищимуха.

– Нічого мені начуватися!
– відказую йому.
– А от ви скажіть мені... тілько без утайки... Який там, кому і на кого позов написали?

– Се він вам хвалився?
– збентежився Пищимуха.

– А хоч би й він, - відказую.

– От бісів син! І звідки він про се довідався?
– пита Пищимуха.

– Значить, се правда, що написано позов? Можна дізнатися, - куди і на кого?

– Ми вже скінчили обід?
– спитався Пищимуха.

– Вибачайте, - кажу йому.
– Тепер хіба чайком оце все, що їли, придушимо?

Пищимуха встав, до образів перехрестився і, повернувшись до мене, мовив:

– Спасибі за хліб, за сіль і за обід, що наївся дармоїд!

– На здоров'я, - кажу йому, сам устаючи.
– Може, тепер, поки Параска буде прибирати та чай готувати, ми підемо до кабінету, покачаємось трохи і покуримо.