Дурниця

– Та вже нічого з вами робити - здрастуйте!
– відказує він, простягаючи і мені свою, завбільшки з доброго накостеня, руку.

Поздоровкались ми.

– Ну, сідайте ж до столу. Будемо обідати та балакати, - кажу йому.

– І сяду. Уже коли забився до вас, то треба і сісти, - каже він, опускаючись на стілець по другий бік столу, якраз напроти мене.
– Та вже і гнів свій до вас на милість поверну - попоїм трохи, - додав, беручись за ложку і насипаючи собі борщу в тарілку.

– О-о, бач! А казали, що обідати не хочу?!
– усміхаючись, мовила до нього Параска.

– А ти, сороко, не скрекочи... Киш на своє гніздо!

– скрикнув він на неї, скоса блимнувши оком.

– Та осе ж і побіжу, щоб тому, хто не хоче їсти, ще й печеного з свого гнізда принести, - жартівливо відказала вона і вискочила з хати.

– Ну й де ви отаку пащекувату видрали?
– повернувся він до мене, кутуляючи в роті чималий шматок хліба та запиваючи його борщем.
– Якби в моїй хаті отака зозуля щодня кувала, то я, мабуть би, і не їв, і не спав та все її слухав!
– жартує він, не перестаючи борщ сьорбати.

– Та годі вам, - кажу йому, - на чужих зозуль очі дерти; краще скажіть, чи були ви на виборах?

– Люблю бісове коріння, хоч воно й до гріха доводить... Недаром і Адам согрішив, - бормотав Пищимуха, а потім до мене повернувся:

– Чи був на виборах, - питаєте? Аякже...

– Ну... що ж там? Чия гору взяла, чи праві, чи ліві?

– Краще не питайте, - сердито відказує.
– Нагадали вибори - і їсти перехотілося, - веде він далі, кладучи ложку.
– Ох-хо-хо-хо-хо!
– заохав він на всю хату.
– Головонько наша бідна, що в нас матінка нерідна!

– Значить, праві взяли гору?
– догадався я.

– Які праві? Які праві?
– з огидою в голосі скрикнув він.
– Той правий, хто йде прямою стежкою, а не збоку, як потайна собака, забігає... Юди лукаві! Чорносотенці!
– загукав він щосили, витріщивши на мене свої гострі очі.

– Так вони взяли гору?
– занепалим голосом спитався я.

– Ще б не взяли, як вони отаку машину підвели! Перше всього - козаків пристосували до селян, що мають право вибирати тілько при волості. У друге - на один день призначили вибори і при волості, і від земельних власників... через це на наші вибори приїхало наших жменя, а їх - з усієї округи насунуло!.. А втретє?..
– Тут Пищимуха нетерпляче засовався на стулі і почав важко дихати.
– Чули, що з Василенком вчинили?
– спитався нешвидко.

– А що? Ні, не чув, - відказую.

– Та що ви - з неба скотились, чи що?
– сердито поспитався він і, наче з рушниці, випалив: - Заарештували!.. Ваш же приятель, пан становий, се і зробив!
– з докором додав він.

– За віщо Василенка заарештували?
– здивовано спитався я.

– А я знаю, за що? Попитайся свого приятеля, - схопившись з місця й заходивши по хаті, мовив Пищимуха.

Я похнюпився.
– То-то він і хвалився, що доброго кола заплішив лівшакам у саме тім'я!
– якось незумисне зірвалось у мене з язика.

– А ви вже бачилися з ним?
– знову сідаючи навпроти мене і неймовірно заглядаючи мені в очі, попитав Пищимуха.

– Учора прихватком забігав сюди... Допитувався, чи поїду на вибори?

– Ну?
– гукнув Пищимуха, міряючи мене своїм сердитим поглядом.

– Казав, що безпремінно поїду... І влаштувався зовсім, та...

– Злякалися?
– докірливо попитався Пищимуха.

Досада мене за серце вщипнула.

– Слухайте, - кажу, - добродію! Я ніколи нічим не криюся. Кожному правду кажу... І ви мене давно, здається, за такого знаєте. Чого ж ви тепер віри не ймете!
– образливо кажу йому.

– То ви осе й розсердилися на мене?
– ласкавим голосом пита Пищимуха.
– Вибачте, коли я вас чим образив. Досада, бачте, мене взяла... Аж кипить у мене всередині з досади, - засовавшись на стільці, вибачається Пищимуха.

– Треба ж обережніше поводитися з словом, - кажу йому.
– Воно, оте слово, що птиця: випусти - полетить, а спіймати - не так-то легко.

– Язик мій - ворог мені, - махнувши рукою, мовив Пищимуха.
– Ну, вибачте ж, вибачте!.. Від нестями зірвалося з язика оте слово.

Тут саме увійшла Параска, несучи на блюді печену качку, кругом обложену добре зарум'яненими кружалочками картоплі. Смаковитий запах від качки так і пішов по хаті. Пищимуха як глянув, то аж сплюнув.

– Та й дратуєш же ти мене осією стравою!
– повернувся він до Параски.
– Аж слина покотилася, як побачив, що так по-мистецьки качку запекла.

– Хіба я її пекла? Огонь пік!
– граючи очима, відказує Параска.

– Огонь та огонь, а й сама рук докладала!
– каже Пищимуха.

– Та вже ж не без того, щоб не перевернути того, що печеш, - шпарко прибираючи тарілки та складаючи їх на посудину з борщем, мовила Параска.

– Якби мені отаку страву щодня їсти, то я б як кабан годований став!
– жартує Пищимуха.

– Так ви і так - нівроку собі!
– відказує, усміхаючись, Параска.

– То я зроду такий удався, - каже Пищимуха.
– А якби ще їв таку страву, якою ти свого пана годуєш, то і в двері не потовпився.

– То чого ж ви тілько дивитесь, а не накладаєте. Прошу покірно!
– повернувся я до його.

– Милуюся!
– відказав Пищимуха. Потім узяв вилки, з розгону вгородив їх у стегно качки й підняв його вгору.
– Ач, яке стегно: прямо - очима їж, - промовив, положив його на тарілку і почав ложкою картоплі набирати та зверху смачним перепеченим жиром з-під качки заливати.

– Годуйтеся, годуйтеся! Я на третє ще смачнішого принесу, - знявши з столу посудину з борщем і зібравшись виходити, каже Параска.

– Чого ще принесеш?
– кинув їй навздогінці Пищимуха.

– Вареників!
– зачиняючи за собою двері, гукнула Параска,

– Бодай тобі язик у роті руба став!
– скрикнув Пищимуха і зложив на животі в себе руки.

Трохи я зо сміху не покотився.

– Смійтеся, смійтеся!
– каже Пищимуха.
– Вас регіт розбирає, а мені не до смішки... Якби раніше казала, що вареники будуть - і качки б не брав.

– А хіба так не можна, щоб і качки, і вареників?
– питаю,

– Не поміститься все. Борщу обпився, та ще як качки поїм - вареникам ніде буде міститись, - скаржиться Пищимуха.
– А вареники - се ж найкраща їда!
– додав він.