Дурниця

– Чого ти, - питаю, - регочеш? Дивуєшся, що я так до чаю допався?

– Пийте, пийте на здоров'я!
– заторохтіла вона.
– Доп'єте сього, я ще наллю. А то - он, як пуп, посиніли, так змерзли.

– Та се ж і гріюся, бо дрижаки таки добре пробрали!
– відказую їй.

– Ото нічого бігати за отим пикатим!
– знову вона за своє.

– Про якого ти пикатого удруге мені плещеш?
– питаю я.

– Та вже ж не про якого? Про того, що ви його взиваєте приятелем своїм... про станового!
– відрубала Параска.

– Чудна ти!
– відказую їй.
– Чоловік з дороги перегрітись забіг, - як же його не привітати? Спасибі, що хати не мина.

– Ще б минав, як ви з ним отак носитесь та годите йому, неначе тій болячці!

– На те воно, - повчаю її, - начальство, щоб біля його впадати та панькатись з ним. Задобри його, то й воно тобі колись у пригоді стане.

Параска і головою замотала, і рукою махнула.

– Дожидайтеся від його пригоди, як від Сірка ласки!

– Дурна ти, - вилаявся я, - то дурне і плещеш!

– Хай я і дурна, бо, може, така зроду вдалася. А проте серцем чую, що він на вас недобре замишляє... Через те і вчащає до вас!
– відказала вона.

– Що ж він проти мене замишляє?
– дивуючись, попитав я її.

– От, бачите, що ви й не знаєте; а я, - не бійсь, дурна, - та знаю!
– з докором та згорда відказала вона.

– Що там ти такого знаєш?.. Ну, кажи, - повернувся я до неї.

Параска аж на середину хати вискочила, та, узявшись обома руками в боки і червоніючи на виду, наче та маківка, - запорощала:

– А з якого добра-ума він отого стражника раз у раз до мене підсилає... та наказує, щоб помічала, хто у вас буває та про що ви з тим, хто буває, балакаєте... куди саме вчащаєте?..
– вичитує Параска, аж крешучи своїми карими очима та поводячи передо мною рукою.

То я почав був трохи нагріватись, а то відразу мене така трясучка вхопила, що склянка об блюдце тілько - цок-цок-цок!
– так ходором у моїх руках і заходила.

– Та ти не брешеш, бува?..
– здивовано попитався я.

– От хай мене осей хрест поб'є!
– гукнула Параска і великим хрестом аж тричі перехрестилася, а потім знову взялася за свою роботу - мебель витирати.

– Що ж то тобі стражник хвалився, що все ото йде від станового?
– нешвидко попитався я.

– Він не хвалився, та я й сама про се добре знаю, - відказала Параска.

– Почім же ти знаєш?
– спитав я.

– Почім знаю?
– перепитала Параска.
– По всьому видко: стражник подарунки за те обіцяє... А де ж йому грошей узяти на ті подарунки? Звісно - у станового!.. Потім - ще обіцяє... Я б і сказала що, та не вмію назвати... дукач, значить, такий, що його на грудях носити.

– Медаль, може?
– підказав я.

– Медаль, медаль, бодай він повісився на ній!
– скрикнула Параска.
– Як будеш, - каже, - як слід наглядати та про все мені доводити, то як запопадуть твого пана на злому вчинку... чи людей буде намовляти не слухатись, чи що інше замишлятиме, - то тобі, каже, начальство медаль дасть.

– Бреше, - кажу їй сердито, - твій стражник, як та руда собака, а ти за ним!.. такого й закону немає, щоб медалі роздавали жінкам за такі вчинки... От що я тобі скажу!
– додав з притиском я.

– Може, він, - відказує спокійно Параска, - і бреше, а я - за що купила, за те й продаю!.. На мою думку, я все-таки береглася б отаких приятелів, як становий, - помовчавши, додала вона далі...
– Що стражник, що становий - всі вони одного поля ягода, одним миром мазані!.. Всі вони одного добра зичать нам...

Як почув я оте, то з нестямки аж перелякався.

– Що ти, - питаю злякано, - сказала? Усі вони однакові? Усі одного добра зичать нам?!

– Атож!
– мов ні в чім, одказує Параска.

– Та ти знаєш, нащо поліція заведена?
– присікався я.

– Знаю, - спокійно відказала Параска...
– На те, щоб до всякого чіплятися, - додала.

Так я і підскочив на постелі! Підвівся ото та й кажу їй:

– Поліція, - кажу, - на те у кожнім царстві заведена, щоб від лиходіїв людей захищати... Щоб спокій добрих людей не порушав!.. Щоб вони тихо жили та безпечно спали!..

– Про се самісіньке, - перебила мене Параска, - і стражничиха раз у раз про свого чоловіка каже. А я вам на се відкажу: поки у нас отого стражника в селі не було, то все добре було: і люди спокійно спали, і ніхто до їх не чіплявся. А тепер - немає нікому спокою від нього. На вулицю дівчата вийдуть поспівати, - розганяє; на досвітки парубки зберуться, - а він попідвіконню ходить та підслухує, що вони балакають проміж себе... А на того, хто йому шапки не скидає, то він так узлиться, що й по дворах ходить та присікується, - нащо з'їдів понакладав та гною понавертав? Прибери зараз, - каже, - а то составлю протокола. Хазяїн так відказує: як весна прийде, то все прибере: що на кізяк піде, а що на підмет вивезу. Так хоч і не кажи йому сього!.. Протокола напише, а земський штрапа накладає... Отак до всякого й чіпляється!.. От ви тепер і скажіть мені: чи на добро людям ота поліція, чи ні?
– попитала вона мене.

– Та що ти, - кажу їй, - отаке про поліцію плещеш? Що ж, по-твоєму, - зовсім її не треба?

– А й не треба, - відказує Параска, - вона зовсім лишня! Є ж такі люди, що живуть без неї, та ще й як живуть?!

– Та тобі, - кажу їй з серцем, - за оці слова й Сибіру мало!

– А що ж, - одказує вона спокійно, - Сибір таке? Хіба й там люди не живуть?

Прямісінько тобі мов одуріла молодиця! Щоб як-небудь навести її на те, що то дурниця, про що ото вона плеще, я почав їй далі казати.

– Отже ти кажеш, що тобі й Сибіру не страшно? що й там люди живуть?

– Та вже ж і там не без людей!
– одно товче вона.

– Люди то є, та тілько їх небагато, - кажу їй.
– Та й то все чужі... не наші люди... іншої віри, іншої мови... А з наших - одні лиходії, що їх начальство від нас туди справляє, щоб нам отут покійніше жилося... А живуть вони як? Хіба вони живуть так, як ми отут живемо?.. От хоч би, приміром, візьми себе... Чого тобі треба? чого недістає?.. І їсти тобі є, і пити тобі є... Ще й плата тобі йде до того... Хіба тобі, - питаю, - погано у мене жити?

– Чого, - відказує, - погано? На вас я нічим не жаліюся. Спасибі вам, ви, - каже, - добрий пан... Тілько й те сказати: якби я вам не робила, то чи ви держали б мене?

Я з диву аж закашлявся; а вона підождала, поки я відкашляюсь, та й знову за своє:

– Поки в мене руки дужі та сила служить, то я вам і потрібна. А якби, - не доведи господи!
– я захворіла, або сили позбулася, то тоді під чужий тин іди.

– А ти, - кажу, - заробітка не гайнуй та про чорний день відкладай.