Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

жаб’яче кумкання.

– Розумієте, - пояснює мені головлікар (він гадає, що мені це цікаво, що я тільки тому

тут, аби написати величезний епос про його срану лікарню), - частіше за все

симптоматичні психози відбуваються на тлі картинної депресії, депресивно-маревного, галюцинарно-параноїдного станів, апатичного ступору, маніакальних розладів, конфабульозу, псевдопаралітичного і транзиторного корсаківського синдромів.

У його мові немає ніяких підозрілих вкраплень. Навіть якби я записала усе це на

касету, - вона чітка й маніакальна. Він навіть хапає мене за ґудзик джинсової куртки і

нервово намагається відкрутити його:

– Депресивні стани в одному випадку супроводжуються ідеаторною й моторною

загальмованістю та скидаються на фазу маніакально-депресивного психозу. Відміна лише

в перманентній астенії, яка посилюється ввечері. В інших випадках картина депресії дуже

нагадує симптоми інволюційної меланхолії: хворі збуджені, збентежені, увесь час

повторюють одні й ті самі фрази…

У мене немає підстав скаржитися на долю…

У мене немає підстав скаржитися на долю…

У мене…

…Тепер у мене точно їх немає!

– Може, кави?
– каже нарешті лікар. У нього густа чорна борода, в якій застрягли

крихти хліба - мабуть, щойно з’їв бутерброд. Його рука все ще крутить мій ґудзик і пітніє

прямо на очах, долоня червона, як дула павіана.

Часом я думаю, що на тілі людини є більш сороміцькі місця, ніж ті, які вона звикла

ховати під одягом. Наприклад, внутрішній бік долоні або - стопа, або мочка вуха. Вухо -

це взагалі… Мабуть, Ван Гог відчув цей сором першим.

Вдома я відшукую на полицях монографію професора Б. А. Целібєєва з історією

хвороби Ван Гога:

«Вночі він кілька разів прокидався, підходив до ліжка Гогена й уважно дивився на

нього…

Коли той прокидався і перелякано питав, у чому справа, Вінсент мовчки відходив і

лягав у своє ліжко…

Наступного ранку в кав’ярні Вінсент зненацька запустив склянкою з абсентом у

голову побратима…

Після чого Гоген допоміг йому встати зі стільця, відвів додому й поклав на ліжко…

Увечері Ван Гог накинувся на нього з лезом…

Гоген: «Я вже майже перетнув майдан Віктора Гюго, коли почув позаду себе добре

мені знайомі кроки та уривчасте дихання. Я озирнувся тієї миті, коли Вінсент кинувся до

мене з лезом у руці. Погляд мій тоді, мабуть, був достатньо потужним, адже він завмер і, схиливши голову, побіг додому…».

Того ж вечора Ван Гог відтяв собі вухо, довго зупиняв кровотечу…

Потім ретельно відмив вухо у воді та, загорнувши його в серветку, відніс до будинку

розпусти, до якого часто навідувався…

Там віддав серветку першій-ліпшій повії зі словами: «Ось. Сувенір. Від мене».

Повернувшись додому, Вінсент міцно заснув…

Наступного ранку до нього постукала поліція зі звинуваченням у нападі на Гогена…

Вінсента забрали до лікарні, де він якийсь час перебував у збудженому стані…

Періодично він замовкав і заклякав в одній позі…

Потім зробив малюнок із зображенням натовпу зі свічками на капелюхах і підписав

його:

“Людство - це збіжжя, яке належить зжати…”»

…Я торкаюся свого вуха. Воно рожеве і не м’ясисте. Його важко ненавидіти, адже на

перший погляд воно - беззахисне і довірливе. У нього можна ввіткнути сережку,

нашіптувати брутальні слова, зливати «дезу», влити отруту, ним можна милуватися й

описувати в любовному романі, його можна смикати, коли брешеш, скручувати в

зворушливу рурочку, воно тримає сонцезахисні окуляри і часом живе своїм

відокремленим життям. Вухо чує лише те, що бажає чути. І тому воно - підступне. Від

того, яку інформацію воно доводить до всього організму, залежить життя цього організму.

Інколи я вже нічого не розумію. Моє вухо зів’яло і звисає на плече, як торішній

листок…

Вранці я з нетерпінням чекала наступної зустрічі. Це була дівчина з розкішним

рудим волоссям і блідим пласким обличчям, халат виглядав на ній як середньовічна

накидка. Здавалося, варто їй поворушити плечима - і вона спаде, як жаб’яча шкіра, а під

нею з’явиться щось незвичайне - срібна русалчина луска, фосфоруюче видовжене тіло

чужопланетянки або - зовсім нічого…

– Сирота… - прошепотіла до мене медсестра, - вважає себе Жанною д’Арк.

Вона багатозначно гмикнула і зачинила за собою двері.

Дівчина мовчала, опустивши очі.

– Жанно, - промовила я дуже тихо, - Жанно, не бійся… Я тобі вірю…

Вона швидко підвела голову, поглянула синіми-синіми очима. Мені навіть здалося, що вони відкинули два відблиски на білі лікарняні стіни мого кабінету. Я жадала

послухати її історію…

«Багато разів мені кортіло виголосити цю фразу: «Той, хто вірить у мене,-за мною!»

У дитинстві я любила сидіти біля вікна, відчувати на щоках і пальцях тремтливий дотик

сонячних зайчиків і вишивати шовковими нитками, зашифровуючи слова у візерунок, на

якому перепліталися стебла пурпурової троянди, білих лілей та латаття.

«Той, хто вірить у мене…»

Але мені не вірили. І не любили. Ані в Обителі Немовлят, ані тут, у Притулку.

Пам’ятаю, коли мені було п’ять років, я відчайдушно намагалася влитися в гомінкий

дитячий колектив, стати його часткою, цеглиною в моноліті, щоб у випадку небезпеки

мати можливість сховатися серед подібних до себе або загинути - разом з усіма.

Але я чомусь ніяк не могла вбудуватися в цей моноліт! Ось перший спогад про це

почуття своєї «трикутності».

…Дівчатка-однолітки про щось жваво розмовляли. Я напружено дослухалась,

намагаючись уловити сенс їхньої розмови за уривчастими фразами.

– Воно таке чорне-чорне, - казала одна, - чорне-чорне-чорнюще! Таке, що аж

світиться чорнотою!

– І на ньому - зірки!
– із захопленням підхопила інша.
– Такі золотї-золоті, аж срібні!