Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

мусила це з’ясувати.

Частина 5

…Уранці наступного дня для розмови я обрала чоловіка.

Він мав довге волосся, комір його лікарняного халата був піднятий і підв’язаний

чорною оксамитовою стрічкою. Сівши навпроти - рухи його були різкими та елегантними

водночас, - він заклав ногу на ногу та відкинув із чола рудувате пасмо прямого волосся й

картинно обхопив коліно тонкими нервовими пальцями. І одразу заговорив. Заговорив

швидко, досить гарною мовою, дивлячись кудись вгору, ніби зчитуючи оповідання, що

було надруковане на стіні позаду мене…

«Я вийшов на берег Гондвани ввечері 12 листопада. Пором не діяв уже кілька років,а можливо, кілька десятків років. Тому довелося найняти човняра, котрий затримав моє

прибуття на острів на два дні, повільно ремонтуючи свою яхту.

Я ступив на розгаслу, порослу мохом землю, зав’яз у ній майже по коліна і ледь устиг

вихопити валізу з яхти, котра різко розвернулася. До того ж, клятий човняр здійняв

довкола такий водограй, що я одразу промок з ніг до голови. Крижаний вітер зірвав з

мене капелюха й за мить втопив його у хвилях. Дерева на березі відчайдушно

схрещувалися гілками, гнулися, вчіплювалися одне одному в закошлані верхівки, оберемки

вирваного листя утворювали жовтогарячі повітряні урагани, ніби тут ішла війна. Я

розгублено оглянувся на воду: може, встигну повернути старого. Але яхта вже зникла в

тумані.

Я роззирнувся, чи не побачу за деревами вогнища або рибальських неводів, які

сушаться на березі, або ще якихось ознак людської присутності. Зайвий клопіт! Навіщо я

приїхав сюди? Та ще й з валізою, в якій акуратно складені кілька білих сорочок,шкарпетки, пара краваток, нові чоботи й збірка мого улюбленого Превера!

Мене ж попереджали, що тут мешкають осібно три-чотири родини. Але це не

означає, що на цілому острові немає жодного готелю, кнайпи чи поштового відділення,міркував я. Та, ймовірно, помилявся. Адже довкола точилася безупинна війна дерев,шуміло море, вітер здіймав листя й пісок. І - жодної душі!

Відверто кажучи, я злякався. Ще раз кинув тоскний погляд на горизонт: можливо,

човняр пожартував і скоро повернеться? Та в цей час на морі здійнялися такі хвилі що

стало зрозуміло: навіть корабель не ризикне рушити в таку небезпечну путь, не те що

маленька рибальська яхта!

Нічого не лишалося, як піти вперед, у глиб острова, з надією, що мій переляк

безпідставний, що скоро вийду на широкий сухий шлях, побачу вогні, будинки, яскраві

написи на вітринах магазинів.

Іти довелося довго. Скажені дерева намагалися обплутати мене своїми слизькими

мокрими вітами, пісок набився в чоботи, обличчя довелося замотати нашийною

хусткою.

За годину цієї божевільної дороги я все-таки помітив за пагорбом щось схоже на

будинок і кинувся в той біт на слабкий вогник, що пульсував усередині.

– Грошей ми не беремо!
– сказав старий у довгій білій сорочці, щойно я вимовив своє

прохання про чашку гарячого чаю і нічліг за будь-яку ціну.

– Ми зневажаємо гроші!
– підтвердила стара в такій самій одежі.
– Ми вже забули,що то є…

Та я відчував гостру потребу відпочити, перед тим, як знову ступити за поріг,

туди, де вив вітер і шуміла злива. Я відкрив перед ними свою валізу.

– І речей нам не треба!
– відрубав старий.

– Навіщо нам речі? Куди їх одягати?
– підтриманого стара.
– Ми маємо все

необхідне. Старий пішов на мене, намагаючись випровадити за двері.

– То чого ж ви хочете?
– вигукнув я.
– Невже ви ніколи не допомагали ближнім?

Ця думка злякала мене самого. Якщо вона була тут - така маленька і слабка, - її

теж могли так само виставити за поріг.

Старий перезирнувся зі старою.

– Допомога ближньому не входить у наші звичаї… - сказав він.
– Проте виняток,звичайно ж, був… Одного разу…

Я затамував подих. Можливо, зараз я щось дізнаюся про неї? Але старий говорив

зовсім про інше:

– Ну гаразд. Ви можете залишитись. Якщо розкажете нам щось цікавеньке. Ніч

занадто довга, а в нас - безсоння…

Я полегшено кивнув і почав стягувати мокрі чоботи.

Стара незадоволено заходилася накривати на стіл: поставила каструлю з вареною

картоплею, поклала кілька дрібних рибок і безформний кавалок житнього хліба. Старий

підклав до каміна дров. Я намагався їсти повільно, щоб розтягнути час, зібратися з

думками. А ще я розмірковував про те, чим її привабив цей острів? Назвою? Жагою до

пригод? Можливістю відпочити від повсякденної маячні? З хвилюванням вирішував, як

розпочати пошуки, як заговорити про те, заради чого рушив у цю жахливу подорож.

Я ледве встиг допити останню краплю чаю, як старий зі старою всілися навпроти

та, ніби за командою підперли жилавими кулаками свої зморщені обличчя. Вони не

жартували. Вони приготувалися слухати. Клятий острів!

Я глибоко вдихнув і видихнув… Про що їм розповісти?

За вікном тривала війна дерев, гілки настирливо намагалися розтрощити скло.

Я почав говорити. Розповів про те, де і ким працюю, хто мої батьки, які книжки

люблю читати та які передачі йдуть нині по телебаченню. Це їх не надихнуло. Старі

засовалися на стільцях і незадоволено перезирнулися. Я поквапився продовжити.

Повідомив про результати останнього футбольного матчу, пояснив теорію Дарвіна про

походження людини і дещо із законів фізики. У мене було відчайдушне сподівання, що

господарі нарешті заснуть. Але вони сиділи, похмуро і злобно втупившись у мене. Від

їхніх поглядів у мене лопалися очні судини…

– ТА говорила складніше, - пробурмотів старий.

– Хто?
– не втримався я.

– Ніхто. Продовжуйте. Або забирайтеся геть!
– втрутилася стара.

Довелося змиритися і продовжувати. Тож я безтямно почав переказувати вірші