Дядечко на ім’я Бог

З Іко ми їздили до Пальміри, в Саїднайя і Маалюлу. Про Пальміру розказувати особливо нема чого: звичайне древнє місто в пустелі. Хіба що храм Ваала (тобто майже диявола, а насправді — лише бога язичників) вразив величезною кількістю японських туристів-пенсіонерів, жертв ліберального капіталізму, вільного ринку, ветеранів «Мазди», «Міцубісі», «Хонди», «Соні» й інших промислових монстрів. Вони наче не помічали Іко: джапанісів по світу вештається стільки, що інколи в якому-небудь кафе в Бомбеї ти не можеш зрозуміти, де перебуваєш — в Індії чи в Японії, — бо довкола самі японці. Саме тому туристи з Країни сонця, що сходить, сприймали наявність ще однієї співвітчизниці де-небудь серед пустелі байдужно. Ці рядки я пишу з великою симпатією до японців. Народ, який живе на такому крихітному шматочку землі, але зміг завоювати інтелектом і працею весь світ, заслуговує на велику повагу.

А от Саїднайя і Маалюла варті детальнішої розповіді.

Саїднайя в перекладі з давньосирійської — «Богоматір». У цьому селищі біля жіночого монастиря, найбагатшого, до речі, в Сирії, живуть араби-християни. 30 км від Дамаска, ходить рейсовий автобус. У монастирі зберігається ікона Пресвятої Діви, яку, за легендою, написав святий Лука. Догори можна піднятися ліфтом — справді, не бідний монастир. Над входом у каплицю, де зберігається ікона, надпис: «Зніміть взуття своє, ви ступаєте на святу землю». Святиня християнська, звичаї — східні. «Нічого дивного, — каже Іко, — християнство — релігія, яка прийшла на Захід зі Сходу. Часто навіть кажуть “юдо-християнська релігія”». Я не сперечаюся — немає сенсу. Знімаємо взуття і ступаємо по прохолодній кам’яній підлозі. У каплиці напівтемно, горять свічки, багато арабів, зокрема й жінок, у більшості закриті обличчя, але вони хрестяться, стоячи на колінах перед іконою, — ще один доказ для Іко. Я також чомусь хрещуся, можливо, про всяк випадок, на вигляд я тут чи не єдиний фактурний християнин — християнин звідти, з Заходу. «З завойованого Сходом Заходу», — ще раз шпиняє мене голкою своєї вищої токійської освіти Іко. Щоб побачити Пресвяту Діву, треба стати на коліна і зазирнути у щілину між занавісками. Я майже нічого не бачу, крім срібної оправи, ікона темна, дуже маленька, менша за кишенькову книжку, і я ніяк не можу розгледіти Пресвяту Діву. Не дивно: Лука давно жив, дуже давно... За мною вже виникла черга, я встаю і ступаю вбік. На стінах висить багато ікон прекрасної роботи грецьких майстрів без оправ, які я по черзі уважно оглядаю. Іко тим часом опускає кілька сирійських лір у пластиковий бокс для пожертв.

До Маалюлі ще 30 км на північ, регулярний транспорт не ходить, та такі дрібниці вже давно для нас не проблема.

Стопимо мікроавтобус. Водій — араб-християнин, на панелі — іконка із зображенням Ісуса, на дзеркальці заднього виду — ланцюжок із хрестиком. «У Маалюлі досі розмовляють давньоарамейською мовою. Це мова Христа!» — каже водій. «О-о!» — дивуюся я і значуще киваю головою, хоча мені, на відміну від Іко, однаково.

(Давньоарамейською мовою актори говорили у фільмі Мела Гібсона «Страсті Христові», який я подивився вже потім — в Україні. Гарний фільм.)

Перед в’їздом у селище стоїть великий глиняний глек, метрів два заввишки. Водій підвозить нас просто під стіни монастиря Мар Текла, хоча йому й не по дорозі. Ми дякуємо — звісно, ніяких грошей. «Свята Текла — учениця святого апостола Павла, — продовжує розумувати Іко, — тут покоїться її тіло. Коли Текла рятувалася від переслідувачів, то наштовхнулася на стіну, помолилася — і в скелі з’явилася ущелина. Ми, певне, її побачимо». Але спочатку ходімо до джерела, вода якого вважається чудодійною. Тут дуже тихо, попри те, що багато людей. Вода така холодна, аж зводить зуби, дуже прозора, так би мовити, вода в своєму найкращому природному прояві. Кухоль прив’язаний міцним металевим ланцюгом. Надпис над джерелом усе пояснює: «Руки не мити, кухоль із собою не забирати!» Ні тобі «шановні», ні тобі «будь ласка», ні тобі «дякуємо» — досить різке таке звернення, непривітне. Іко звертає увагу, що надпис лише російською мовою. Ні англійською, ні французькою, ні арабською — лише російською. «Я з України, — кажу я Іко, — це різні країни!» «Цілком можливо!» — усміхається вона, дратуючи. Але по-справжньому соромно стає в ущелині. Вона невелика, метрів сімдесят у довжину і метрів десять завширшки — Теклі, мабуть, вистачило цих розмірів, щоб утекти. Стіни геть-чисто розписані і розмальовані, фарба чомусь тільки червона: Леся+Мурат=любовь!, Саратов, Семья Макарових, Тула, Россия, 2002 год! Ванек и Ленок, Самара, 1995 г. Тьху, прости господи, яка дикість! І знов-таки — жодного надпису французькою, арабською чи англійською. Зрозуміло тепер, чому звернення до відвідувачів біля джерела лише російською, ясно, хто там мив руки й крав кухлі. На виході я зітхаю з полегшенням — жодного свідоцтва варварства українців. «Не тішся, — каже Іко, — ти, певне, як завжди, перший українець, який тут побував. Приїдеш років через десять — побачиш надписи і «Київ», і «Донецьк»! Ти хитрий. Усе привабливе зі спільної історії визнаєш своїм, а все погане — лишаєш іншим. Це несправедливо». Я ще раз глибоко зітхаю. Прикро. Мені важко пояснити Іко всі ці деталі відносин. У її свідомості ми й досі — одна країна. Вона добре розуміє мої емоції, але її розуміння радше територіальне, пропущене крізь досвід Курильських островів. Отут вона зі мною абсолютно згодна! По дорозі до греко-католицького монастиря Сергія і Вакха, яка здіймається вгору, я сідаю на асфальт. Яке чудове свіже повітря, як мені тут легко дихається! Іко фотографує, із мегафонів лунає молитва. Усього-на-всього дві години пополудні. Молитва християнська, але арабською і вголос — точно, як мулли з мінаретів. Яке яскраве, яке весняне сонце. Нечуване, непередаване, разюче відчуття буття!

Через три години ми повертаємося в Дамаск. Скеля Хермон видається майже рідною. Входимо в старе місто з північно-східного боку, блукаємо вузькими вуличками, торгуємося за сувеніри, я дарую Іко срібний ланцюжок за 10 дол. Увечері ми йдемо на площу Мереджі подивитись на пам’ятну колону, збудовану на честь проведення телеграфу між Дамаском і Мединою. «Наша Дріна, наша Мекка і наша Медина!» — як хвалькувато кричали в неперевершеному за настроєм фільмі Кустуриці «Життя як диво» боснійські мусульмани... Ходять чутки, що на площі працюють повії. «Хочеш кохання втрьох?» — грайливо запитує Іко. Я не розумію, вона жартує чи ні, і знизую плечима: «Як скажеш, люба!» Хто їх розбере, тих японок. Іко замислюється. Коли жінки думають, це завжди добре видно на їхньому обличчі. Як правило, це процес нетривалий, незалежно від національностей. Повій ми не побачили, тож зайшли по черзі в Інтернет-кафе, де я глянув у свою скриньку, але знов нічого, крім листа від доктора Спока, не знайшов; у кондитерську, де ми об’їлися кнафи та інших солодощів — де ж їх іще їсти, як не на Сході; а потім у магазин електроніки. Хто сказав, що Сирія — відстала країна? Судячи з асортименту, відстала країна саме Україна. Останні моделі — будь ласка, про них я читав хіба що в Інтернеті та в «Т-3», і то — не про всі. Для Іко, звісно, це нудна розвага — роздивлятися японську електроніку в арабському магазині, — у неї такий леп-топ, що в мене, як побачив, щелепа одвисла. Я ледь утримався, щоб не розібрати — я завжди розбираю, а потім збираю незнайомі електронні прилади, які бачу вперше. Бідолашна студентка, вах-вах-вах! А що я хотів — у них це коштує копійки, тобто єни!.. Біля того ж таки Інтернет-кафе фонтанчик із питною водою. На фонтанчику надпис: «Завжди пам’ятай про Бога». До готелю заходимо мовчки, взявшись за руки — у холі з нещасним видом чекає Хідетосі, який прилетів учора вдень. Довге волосся спадає на очі, високий, худий, модний, він підпирає стіну і мовчки дивиться, як ми піднімаємося на другий поверх. Мені нема чого йому сказати. «Тримайся, хлопче!» хіба що. Я ще не знаю, що незабаром триматися доведеться й мені.

На пятий день кохання Іко раптом повідомила, що їде в Бейрут: «Подивлюсь на ліванські кедри, а потім — у нас літак». Я не думав про те, що буде з нами далі. Мені було добре — от і все. Я чекав на повідомлення від батька — воно не надходило, тому я розчинився в Дамаску, розчинився в Іко, розчинився в собі, часі і просторі. «“У нас літак...” — це в кого?» — «У мене, Ейко, Тетри і Хідетосі». — «Ти полетиш із ними?» — «Так, у нас квиток із Бейрута до Токіо, через три доби...» — наче виправдуючись, відповідає вона. Щастя закінчилося. Іко починає збирати речі, автобус відходить через дві години. Пакує наплічник, зазирає під стіл, шарудить у тумбочці, перевіряючи, чи нічого не забула. «На, дивись, тут якась книжка», — виймає з шухляди тонку брошуру і кидає на ліжко. Я дивлюся — ти ба, російською, але нічому не дивуюся. Немає сил.

Я цілую Іко в щоку. Інших, оригінальніших варіантів прощання в мене нема. Як і інших варіантів продовження стосунків.

Важко передати мій стан — серце плакало за моєю Іко. Вона поїхала, а я лишився. «Лишився» — від слова «лихо». Я пролежав усю другу половину дня в готелі, привів думки до певного ладу, вийшов повечеряти, а коли повернувся, то застав нового сусіда — вічно усміхненого норвежця Гуннера. Він навіть уві сні всміхався — дивно, до того ж по-ідіотськи. Знічев’я я навіть прочитав книжечку, яку знайшла Іко, брошуру про масонів. Саме тоді я й почав робити ці нотатки, записавши до цього блокнота за одну ніч усе, що зі мною трапилося під час подорожі. Я писав коротко, тільки основне, лишаючи після кожного запису дві-три порожні сторінки, щоб потім, згадавши подробиці, повернутися і додати колориту й деталей.

На світанку, коли закричав муедзин, я ще сидів за столом і дивився на своє незвично порожнє ліжко. День почався. Новий день мого життя. Тож хай він пройде де-небудь в іншому місці. Я не хочу більше Дамаска, без Іко він мені не потрібен.

Сирія. Хама і Хомс.

Норії та аргентинське танго. 15—16.03.

Другого дня вранці я снідав у кафе гострим місцевим салатом — він добре прострілює мозок і шлунок. Куди їхати далі, чому мовчить батько? Я був розчарований. Того дня чуже давнє місто видавалося чи не єдиною «істотою», що могла мене зрозуміти. Писати мамі (нарешті я й про неї згадав, але дивно — не відчув за свою невдячність докорів сумління — і правильно, то вдавана невдячність) або доктору Споку — недоцільно: неможливо описати свій стан навіть на кількох сторінках електронного листа. Спочатку я думав, що в щоденник сухо нотуватиму лише факти і враження, але мимоволі він став схожим не на сухий конспект мандрівника, а на нотатки психіатра, він став радше описом внутрішнього стану, ніж описом навколишнього світу. Усе правильно: мені, як людині прискіпливій, значно легше спочатку занотувати, а потім відстежити, читаючи рядки, свою ж історію, наче спостерігаючи збоку, наче дивлячись на себе у дзеркало. Я споглядав себе, як художній фільм, розбирав це кіно на персонажів та сюжети. І логіка, хоча й трохи спотворена батьковою майже дитячою грою (може, таким чином він компенсує те, що не грався зі мною в дитинстві?), тут є. Слава богу, це не серіал, тобто жінкам це не дуже цікаво читати, хоча я сумніваюся, що хочу, щоб мої нотатки взагалі хтось читав. Удома, у Києві, так розмірковувати про внутрішній стан у мене не було часу — робота, пес, проблеми, друзі, жінки, — завжди ти з кимось спілкуєшся, немає навіть години, щоб полежати і запитати в себе, а хто ти, власне, такий, чого ти хочеш у житті, куди біжиш? Моя подорож — прекрасний досвід одинацтва. Я чув у якомусь фільмі цю думку про досвід одинацтва — не пригадую, що за кіно...

Так я думав, гортаючи довідник про Сирію і нишком спостерігаючи, як люди споживають їжу. Як людина їсть — так вона і живе. Якщо їсть похапцем, то й живе так — похапцем. Якщо їсть сумлінно, нікуди не поспішаючи, ретельно пережовуючи, з почуттям власної гідності, можете не сумніватися: перед вами — гідна людина. Я спостерігав за американцем: він їв кебаб, саме такий, яким мене пригощав Мурад. Америкос так поспішав, що навіть не помічав, що в обох руках тримає по шматку м’яса. Зосереджений лише на тарілці з їжею, він видавався дикуном, весь світ йому закрили спершу ці шматки м’яса, цибуля і помідори — він зжер їх очима, проковтнув зором, — його рот був повен їжі, а він пхав і пхав туди м’ясо куснем хобса і ковтав, майже не пережовуючи. Як на нього огидно дивитись! Однак існують люди, які, хоча й голодні, уживають їжу гідно. Про таких кажуть, що вони їдять красиво: навіть якщо вони їдять руками, без виделки й ножа, навіть коли вони їдять досить швидко, краса процесу не втрачається, навпаки, виходить елегантно, з повагою до себе і їжі. Мабуть, це талант — красиво їсти, збуджуючи в людей довкола себе апетит. Араби переважно беруть їжу руками. Спочатку це видалося мені не дуже гігієнічним, до того ж мені, європейцю, завжди давали виделку, але потім я розсмакував цей звичай — брати їжу руками. Я досі зберіг звичку — ламати, а не різати хліб. А потім я взяв руками кебаб і зрозумів, що так у нього зовсім інший смак, до того ж у цьому є певна доречність: занадто гарячу їжу виделкою взяти можна, а от руками — навряд... Я вживав у дорозі просту їжу — жодних багатих європейських салатів і всього такого: доводилося заощаджувати, але в мене й не виникало бажання вести інший спосіб життя — усе помірно та корисно і безпечно. З часом я звик і до гострих приправ, які не тільки додавали смаку, а й слугували чудовим антисептиком.

(Мої подальші подорожі по Індії, Непалу, Бангладеш та Китаю лише підтвердили цю здогадку. Майже в усіх країнах зі спекотним вологим кліматом — гостра кухня. Це специфіка радше медична, ніж особливості гастрономічних уподобань. Уживання гострих приправ — чудовий запобіжний засіб проти бактерій. До того ж гострі страви чудово пристосовують температуру організму до навколишнього середовища.)

Отже, я волів їхати, але не знав куди. Їхати до Лівану не хотілося — там був Бейрут, а в Бейруті була Іко, а в Іко був Хідетосі, — там мені нема чого робити, Бейрут захопили японці. До того ж треба витрачатися на візу. Я не хотів їхати до Лівану — однозначно. Найближче велике місто поруч — Хомс, але там нема на що дивитись, а от Хама... У Хамі були норії, великі млини, які крутилися з VII століття, і це було цікаво — стародавня інженерна думка, — можна поїхати туди, а потім повернутися в Дамаск або заночувати в Хомсі. Про всяк випадок. Як повідомляє довідник, Хама — місто найрадикальніших мусульман у Сирії, у 1980 р. угруповання «Мусульманські брати» навіть підняло тут повстання проти чинного режиму. Однак режим не довго думав, чим відповісти: Хаму бомбили, по ній проїхались танками і розстріляли з гармат. Палкий же привіт передав сирійський уряд братам-мусульманам, нічого не скажеш. І в них тут не все так чудово й однаково, як виявляється. Я поклав довідник до наплічника і витяг тоненьку книжечку про масонів, яку знайшла Іко. Ще раз перегорнувши сірі сторінки з літерами дрібного шрифту, я вже хотів лишити брошуру на столі, коли на обкладинці з внутрішнього боку побачив написані у стовпчик простим олівцем слова. Як я не помітив їх учора?! Цього не могло бути! Але слова були, і слова були такі:

Масони

Кальсони

Шевальє

Монпельє

Шансон

Патисон

Клуб

Куб

Каштан

Султан

Грузин

Магазин

Облом

Аеродром

Абетка

Канхветка

Халепа

Дурепа

Ахмет

Мінет

Наче хтось збирався писати вірш про масонів у кальсонах і добирав рими. Натомість я вже знав, що робити. Я дістав довідника про Сирію і, впевнений на сто відсотків, що Іко — черговий батьків шпигун, почав вивчати главу за главою. Посьорбуючи уже третій чай, я прийшов до беззаперечного висновку, що ці слова — доступно зашифрований навіть для такого ідіота, як я, подальший шлях. Батько наче розставляв прапорці на мапі — мені лишалося поєднати їх дорожньою лінією. Уже зрозуміло, що «куб» — це масонський куб у Тартусі, «шевальє» — натяк на замок хрестоносців Крак-де-Шевальє, а «абетка» — натяк на древнє місто Угаріт недалеко від міста Латакія, великого порту. Решту поки що не зрозуміти: здається, більшість слів дібрано справді лише для рими. Я уважно роздивився мапу — усі вказані в «масонських» римах місця лежали або по дорозі на узбережжя Середземного моря, або на самому узбережжі, Хама розташована трохи осторонь. Тим не менше, я подався до автовокзалу з рішучим наміром виїхати саме до Хами. Я не міг собі дозволити, коли вже я тут, не побачити норій.