Дядечко на ім’я Бог

Вхід до музею-церкви виявився платним, що не порадувало. Амфори, статуї, саркофаги, посмертні маски якихось людей, які жили й померли давним-давно, я швиденько оглянув їх для порядку. Найцікавіше — масонський куб — стояло у північній частині музею. Я уважно його обдивився, але нічого цікавого не знайшов. Куб собі й куб, на геометричну фігуру, себто куб, до речі, зовсім не схожий, його призначення я так і не зрозумів.

Розчарований, я подався на острів Аруад, це лише півгодини катером від невеличкого порту. На вході гордо і незворушно стояли два бруднувато-білі пелікани, — я навіть зупинився, придивляючись, чи не опудала. Виявилося, живі.

Хутко обійшовши невеличке місто, яке повністю заповнило острів старими вузькими вуличками, і не знайшовши нічого цікавого, я затримався біля майстерні з виготовлення човнів і півгодини з неприхованим задоволенням спостерігав, як майстри-човнярі стругали балки і реї. Мені захотілося кинути наплічник і приєднатися до них, так добре виходила робота: стружка вилася з-під рубанка й акуратно вкладалася під ноги, дерево приємно пахло і виблискувало природним візерунком. Поруч стояли майже вже готові човни і чекали, поки не висохне фарба, щоб незабаром стати на воду і змагатися з морем за життя і рибальське щастя людей. Можливо, тут я і знайшов би сенс життя? У мене буквально свербіли до рубанка руки. Але замість того я пробив пенальті: поруч школярі ганяли у футбол, і м’яч відскочив до мене. Жестами я пояснив, що хочу вдарити, — і дітвора, відрядивши «в раму» найстаршого, радісно заверещала: «Велком, велком!» Майстри-човнярі на хвилину відірвалися від роботи і підняли голови. Чому мені захотілося це зробити, я й досі не можу зрозуміти — останнього разу я грав у футбол ще у школі. Певне, я волів зробити хоча б щось корисне: якщо не човна, то забити гол. Зі звірячим виразом на обличчі я побіг на м’яч. Хлопчина на воротах знітився, очікуючи удару страшенної сили, а я, згадавши збірну Аргентини-78 і Саїда, щосили замахнувся і... легенько копнув м’яча у правий від себе кут — стовідсотковий гол — хлопчина, піддавшись на мій дешевий фінт, стрибнув у лівий. Човнярі заплескали в долоні і крикнули: «Гуд!» Малий голкіпер майже плакав з розпачу. Для встановлення рівноваги ми помінялися місцями. Думкою я просив його про єдине — щоб він влучив. Хлопчина таки влучив, а я пропустив, стрибнувши, як і він, в інший кут воріт. Я зробив це навмисне, насправді удар вийшов нескладним. На цьому наш двобій закінчився: човнярі голосно вітали і цей успіх, хлопчика почали плескати по плечах і обіймати друзі, а я щиро подякував усім і рушив на катер. Лише в автобусі я зрозумів, як стомився за день. Дивне відчуття оволоділо мною — я почувався наче вдома. Україна, Київ, родина — усе життя видавалося таким далеким і таким несправжнім, наче це не моє життя, а зовсім іншого чоловіка. А я наче спостерігав за ним, наче був його ангелом, того тридцятирічного хлопця, якого звали Остап, який жив у далекій країні і, як з’ясувалося, ніяк не міг дати собі ради лише з єдиної причини — він так мало думав про себе, весь час невідомо куди поспішаючи... Минуло лише два тижні одинацтва.

Не кваплячись, я гортав довідник у пошуках підходящої ночівлі в Латакії. Прийнятний сирійський гест-хаус був для мене приблизно таким:

1. Ціна. Не дорожче 2—3 дол., тобто близько 100— 150 сирійських лір.

2. Розташування. Бажано в старому місті. У маленьких містах — неподалік від автовокзалу, щоб не витрачатися на транспорт.

3. Кімната. Бажано даблрум, тобто на двох, але можливий варіант і на трьох, тоді виходить дешевше, як виняток — на чотирьох і більше людей. Але краще даблрум — так спокійніше, хоча за весь час подорожі в мене нічого й не зникло. Навпаки, коли я щось і забував, а таке часом траплялося, речі завжди повертали — з радістю і полегшенням.

4. Гаряча вода. Обов’язково, хай і за розкладом. У номері інколи є умивальник — і це просто шик, тому що не треба пертися в загальний і чекати черги. Якщо пощастить — невеличкі душ і туалет, а це вже шик — такий номер коштує трохи дорожче. Хоча душ — це, звісно, гучно сказано — зазвичай шланг зі змішувачем поруч з унітазом і дірка для стоку води в кахельній підлозі.

5. Сон. Простирадла на ліжках у таких гест-хаусах ніхто не міняє впродовж щонайменше місяця, вони страшенно брудні, але це не важливо — для цього й існують спальні мішки. На подушку з не менш брудною пошиванкою можна класти куфію, ту саму картасту арабську хустину, як у Ясіра Арафата. Дуже зручна в подорожі річ, слугуватиме чим завгодно: капелюхом, простирадлом, рушником, ковдрою, шарфом, хусткою на обличчя. Варті похвали й жорсткі східні ліжка — для спини, втомленої наплічником, кращого не вигадаєш. Ніяких панцирних сіток, м’яких матраців і такого іншого. Спати на жорсткому ліжку значно зручніше й корисніше, особливо, якщо у вас проблеми з хребтом, — це знає кожен. І подушки — невеликі, пласкі подушки, на яких чудово відпочиває шия. А взагалі, спати найкраще зовсім без них, лежати рівним, як стріла, витягнувшись на повний зріст. Із цим іноді виникали проблеми — далеко не всі ліжка пристосовані до 1 м 85 см зросту.

Умови спартанські, проте я заощадив купу грошей. У середньому я витрачав по 2 дол. на добу на проживання і максимум 5 дол. — на їжу (я харчувався 2 рази на день, вранці і ввечері, в обід обходився чаєм або кавою з апельсинами чи бананами). Плюс транспортні витрати, тобто максимум 10 дол. на день для забезпечення себе всім потрібним у Сирії — дуже пристойний результат, батько був би задоволений. Нічого не можу сказати з приводу комах — у березні їх майже немає. Маю дякувати самодисципліні за брак проблем із травленням; я не вживав сирої води, єдиний виняток — фонтан, з якого ми пили з Іко. Але, я так розумію, закоханим отруєння не загрожує апріорі: вони й так під кайфом. Під час подорожі — як на війні — організм мобілізується і не дає тобі спуску, він готовий до всього.

Латакія — найбільший сирійський порт, а порти всього світу існують за власними законами. Там завжди трохи вільніша атмосфера, бо кожну добу через них проходять сотні незнайомих людей, які сходять на берег після кількамісячного плавання, тож їм потрібні розваги. Так, мені здається, і виник у Латакії християнський квартал із ганделиками. Якби його не було, кораблі просто відмовлялися б сюди заходити. Я йшов навмання, та з того, що назустріч усе частіше траплялися матроси, розумів, що напрямок правильний. Матроси гуляли, перевдягнуті в цивільне, але вони відрізнялися від місцевих не лише кольором шкіри, а й виразом обличчя — вони шукали пригод.

На вечерю я купив бананів — вони тут невеличкі й зелені, не такі, як продаються в нас — великі й жовті. Один торговець пояснив, що різниця між цими різновидами полягає в тому, що зелені — це, так би мовити, природні банани, їх вирощують у садибах для себе і на дрібний продаж, а жовті великі — на плантаціях на гуртовий продаж та експорт, використовуючи спеціальні добавки, — тут їх майже ніхто не купує. Така сама історія з лимонами — тут вони маленькі, зелені і такі їдкі, що достатньо вичавити 2—3 краплі, щоб отримати смак половини нашого великого й жовтого. Натомість із картоплею — все навпаки. На Близькому Сході вона велика, як із Чорнобильської зони, природним шляхом майже не вирощується, а агрокультура № 1, як майже і в усій Азії, — це рис.

Я зупинився на черговому розі чергової вулиці та уважно обдивився навколо — за останнім поворотом мав бути християнський квартал. «Ну, скільки вже можна чекати на тебе?! — раптом почув я радісно-невдоволений голос. — Ходімо хуткіше!» Я озирнувся — поруч зі мною стояв араб невеликого зросту, років шістдесяти, одягнений у чорні джинси, чорну шкіряну куртку, з великим смішним капелюхом на голові. «Куди?» — розгублено запитав я. «Туди!» — сказав він, осміхнувшись, і показав на вивіску напроти. На вивісці російською було написано «Магазин Каштан», і намальовано зелений каштановий листок. Точна копія, наче дома, у Києві. Я зрозумів, що прийшов. Моя подорож закінчилася — раптово, несподівано, випадково. Це я так думав, що випадково, а насправді все чітко сплановано. Батько привів мене до себе, як вовк ягня. Виявляється, тепер він — господар магазину, — як усе банально! Ми перейшли на інший бік вулиці і піднялись на другий поверх. Серце чомусь шалено колотилося. «Спокійно, — казав я собі, — спокійно, це всього-на-всього зустріч із батьком!» Ми ввійшли до невеликої зали, де під вікном за полірованим круглим журнальним столиком сиділи три жінки і пили з маленьких чарок коньяк. Поруч гучно працював телевізор, ГРТ, диктор бадьоро розказував про перебіг президентських перегонів у Росії. З усього виходило, що переможе Путін. А чи хто сумнівався?!

— Ну, скільки ж можна! Ми вже вас тут зачекалися! — вигукнула старша жінка, підійшла до мене і потиснула руку. — Як вас звати?

— Остап.

— Дуже приємно. Люба! Вас що, лише тепер відпустили? Давайте хуткіше пакунок!

— Звідки відпустили? — розгублено запитав я. Дві інші жінки щось уже витягували зі спортивної, типово радянської сумки: якусь коробочку, яка, мабуть, повинна зараз перейти в мої руки. Боковим зором я зауважив, що в магазині зовсім мало товару, — тут так не торгують: сорочки і футболки сиротливо висіли в кутку, й сумнівно, що їх торкається рука покупця. Магазин був схожим на секонд-генд після гангстерського нападу, і інтуїція підказувала, що відбувається щось не те.

— З корабля, звідкіля ж іще! Чому вас так довго тримали? — жінка вже протягувала мені коробочку.

— Я не знаю. Я... не з корабля. — В голові промайнули кадри з «Діамантової руки»: Андрій Миронов, Фіш-стріт, Юрій Нікулін, «шьорт подьєрі», пароплав «Михаїл Свєтлов» — «ту-ту», «цигель-цигель, ай-лю-лю!!!» Звідкіля і чому, але я знав — до того пакунка не варто навіть торкатися. Я демонстративно заховав руки за спину. — Я не з корабля, — ще раз сказав я, але значно вже впевненіше.

— А звідки ж ти? Мустафа, ти кого нам привів?! — жінка майже закричала. Старий знітився.

— Я стояв, я чекав, як домовилися, на розі, цілих дві години чекав, — виправдовувався він досить пристойною російською, — а тут він... Підійшов, зупинився, я запитав, він пішов... — Араб розвів руками. — Я звідки знаю кого, так?!

Мене врятувала, мабуть, звичка брати ініціативу в таких ситуаціях у власні руки.

— Налийте мені коньяку, будь ласка, я вам усе поясню, — сказав я і рішуче рушив до столу.

Ситуація складалася кепсько, і це був, мабуть, єдиний вихід — усе нормально пояснити. Я не знав, що вони мали передати тому російському матросу з литовського корабля, який прибув ще вчора вдень, — діаманти, золото, наркотики, — і не хочу знати й тепер. Я не знав, скільки їх, що це за люди і на що мені можна розраховувати. Я йшов до столу, як на трон або як на плаху, ні на йоту не сумніваючись у правильності дій. Сівши в крісло, я закинув ногу на ногу і твердо подивився на них. Очевидно, це справило враження, і жінки мовчки сіли поруч, а араб гукнув когось із коридору. За півхвилини з’явилося ще двоє вусатих арабів, у таких же чорних шкіряних куртках і феноменально ідіотських великих капелюхах, схожих на грузинські «аеродроми». Публіка недоброзичливо витріщилася, чекаючи пояснень. Я, не поспішаючи, детально виклав свою історію, але без батька, Іко, масонів і т. д.: я лише подорожую Сирією і шукаю християнський квартал у Латакії. Усе. І мені не цікаво, що тут у вас відбувається. Я мандрівник, мені цікавий Близький Схід, Сирія — неперевершена країна, давнина — це круто. Я казав це настільки впевнено, що, здавалося, ще хвилина, і я сам переконаюсь. Як казав папановський Льолік: «У цій справі головне знаєш що? Цей, як його, реалізм, о! Бу-га-га!» Проте я майже не збрехав їм.