Егоїст

— Я повторюю: ми тут ні при чому. І я тебе не підставляла. Це ти мене підставив! Поряд з тобою небезпечно жити! Постраждаєш ти — постраждаю я, постраждає моя дитина. А в мого сина, між іншим, нікого, крім мене, нема! Та де тобі, старому егоїстові, збагнути це своїм самозакоханим розумом! Якщо ви, державні мужі, не можете захистити себе, то що казати про нас, простих людей?

Погляд у Євдокії був такий загрозливий, що Георгій злякався.

І водночас з ним зробилося щось неймовірне. Чим більше його проймав страх перед тим, що зробила Єва, тим більше його охоплював сексуальний потяг до неї. У цей момент він просто шалено хотів її. Просто шалено. Георгій не розумів, що з ним коїться. Він схопив її за руку і стиснув як кліщами. Вона стала випручуватися. Георгій не відпускав. Він притягнув її до себе. Єва опиралася. І опиралася по-справжньому, як опирається жінка, перебуваючи у смертельній небезпеці. її руки були чіпкими і сильними. Однак чоловікові від природи дано бути фізично сильнішим від жінки. Георгій притягнув її до себе і вп'явся губами в її уста. Він уже не розумів, що робить. Пізніше зін навіть не зможе згадати, що відбувалося в той момент. Бо він раптово перетворився з сучасного цивілізованого чоловіка на звіра. Євдокія відбивалася, як могла. Кілька разів вона націлилася втрапити коліном у його найвразливіше місце. Однак Георгія охопило безумство, він скрутив їй руки за спину, кинув на ліжко і... зґвалтував її.

Георгій оговтався, коли стукнули вхідні двері. Євдокія пішла геть.

До нього поступово поверталася пам'ять і самовладання. Він подивився на себе в дзеркало і вжахнувся: «Що я наробив? Що зі мною було?»

Якби Георгій сказав комусь, що його могло засліпити це безумство, йому б ніхто не повірив. Він сам собі не вірив. Як це могло трапитися? Він ненавидів насильство. У будь-якій формі. І сам...

«Що це зі мною? Що я роблю? Невже я не в змозі контролювати себе?»

Георгій підійшов до бару, налив собі віскі й залпом випив. Напруження не спадало. Він повторив дозу. По тілу прокотилася тепла хвиля, однак у грудях не відпускало.

Подзвонив телефон, він кинувся до трубки. Дзвонила Ірина Марківна.

— Георгію Андрійовичу, ви вже знаєте?

— Так, знаю.

— І що ви на це скажете?

— Нічого.

Ірина Марківна посміхалася. Це відчувалося. Георгій затіяв в офісі ремонт. Він знав, що зараз не слід цього робити. Адже нових клієнтів і, відповідно, надходжень на рахунок не прибуло... Але після всього, що відбулося, у нього стався шалений приплив сил і впевненості в успіхові. Ніяких гарантій не існувало, але спрацьовувала інтуїція. Часом він намагався в собі пробудити жаль і докори сумління щодо Антипова. Однак вони не пробуджувалися! Георгій знав, що це погано, однак у голові крутилося: «Катюзі — по заслузі...» Георгій знав, що принцип «око — за око» не повинен діяти в сьогоднішньому цивілізованому суспільстві, однак внутрішній голос його питав: «Це українське суспільство ти називаєш цивілізованим?!» Він намагавс/ тішити себе думкою про те, що вбивство Антипова — це справа рук не націонал-анархістів... Хоча часом хотілося, щоб це зробили саме вони... Дуже хотілося помсти...

Георгій провів збори колективу, на яких повідомив, що все повертається на «круги своя». Тих, хто після всіх перипетій все-таки вирішить лишитися в фірмі, він просить зачекати місяців два-три із зарплатою, поки він розкрутиться і знову стане на ноги. Георгій був переконаний: лишаться всі. Він завжди ставився до підбору кадрів, як до особистої справи. І він цінував своїх співробітників: не ображав зарплатою, не утискав їхньої професійної свободи. Тепер настала та пора, коли мало з'ясуватися: чи правильно він працював з людьми, чи правильною була його дотеперішня кадрова політика. Усе свідчило про те, що він не помилився в людях. Його окрилював той факт, що він виявився мудрим керівником.

Феміда у Шиньйоні просто сяяла. Здається, вона створена Богом, аби карати зло у будь-який спосіб. Це її надихало. Льошка-маніяк був дещо несхожий на себе. Георгій не знав що саме змінилося в ньому: здається, білі очі потемніли. Вовка підстригся і став подібним до респектабельного адвоката. Насправді, він давно ним був, тільки розпатлане волосся і відірвані ґудзики дещо псували його імідж. І Ірина Марківна теж змінилася. Здається, напад не пройшов для неї безслідно. В її очах з'явився вираз на зразок фрази «Мені самотньо, але я нікому не можу про це сказати».

З курорту повернулася Таміла — свіжа й щаслива: Вітя Дяченко — той, що охороняв її в Єгипті, — запропонував їй вийти за нього заміж, і вона прийняла пропозицію. Урочисто відправили Ірину Марківну на той самий курорт. Від охоронця вона відмовилася, однак пожартувала, мовляв, сподівається на те, що повернеться після відпустки з аналогічною новиною.

Поступово ситуація прояснювалася. Усі були щасливі від того, що все буде по-старому.

З'явилися перші ластівки — провісники майбутнього благополуччя. В один день було укладено п'ять угод. Георгієва інтуїція не підвела. Він улаштував співробітникам пікнік на Десні. Наче й не багато було випивки, однак усі захмеліли, потім насміялись, потім наплакались, потім обнялись, потім скупалися в Десні і, зрештою, знесилені і щасливі, роз'їхалися по домівках.

Отже, на роботі все налагоджувалося. А ось в особистому житті... Георгій кілька разів набирав номер Євдокії — і безрезультатно. Ніхто не підходив до телефону. Та навіть якби вона взяла трубку і сказала своє строге «Алло!», він би розгубився, не знаючи, як почати розмову.

Лишався майже тиждень путівки в санаторії «Парламентський». Георгій вирішив добути свій термін на морі (тепер невідомо, коли він зможе дозволити собі відпустку), тим паче, що в санаторії лишилися його речі.

Українці — народ, що уникає прямої дії. Цього їх навчило Дике поле. У Дикому полі виживає не той, хто йде в лобову, а той, хто маневрує. Родзинкою української політичної традиції є маневр а-ля дике поле, який полягає у вмінні ввести ворога в оману і несподівано поцілити його у найвразливіше місце. Мистецтво української хитрості, класиком якого в новітні часи став Леонід Кравчук, відоме здавна. Його блискуче продемонстрував ще Богдан Хмельницький у конфлікті з Барабашем, запросивши його до себе на забаву, напоївши його до нестями й хитрістю виманивши знаки влади. Чудово володів цим мистецтвом Мазепа. Росіяни ненавидять українців за синдром Дикого поля. Ну й нехай. Українцям теж є за що ненавидіти росіян. Ненависть — це найприродніше почуття сусіда до сусіда. Ненависті між віддаленими народами не буває. Ворогують сусіди. Бо їм є що ділити. Однак за ненавистю приховується щось іще: приреченість жити разом. Людина може поміняти собі сусіда, змінивши місце проживання. Народ, принаймні в новітні часи, не може дозволити собі такої розкоші. Тож доводиться, ненавидячи, миритися...

Марина відразу помітила в Георгієві якісь зміни. Вона увесь час провокувала його на відвертість, проте він уникав її. У нього не було ніякого бажання, щоб хтось зараз копирсався у його душі. Він хотів побути сам. Нарешті Марина вгамувалася, залишила його у спокої. Георгію полегшало, проте ненадовго. Нутром він відчував: тільки Марина йому зможе зарадити. Липинський змінив свою тактику: почав крутитися біля Ільчишинів. Однак цього разу Марина уникала його.

Якось Георгію таки вдалося застати Марину одну. Був гарний морський вечір, тихий і зоряний. Марина на набережній під більярдною терпляче чекала, поки Ігор закінчить свою партію з Жулинським.

У неї був доволі благодушний настрій. Вона навіть посміхнулася, коли Георгій присів біля неї на лавку. Вони розговорилися. Згадали студентські роки. Липинський побачив у Марининому волоссі сивину. Чомусь їхнє покоління виглядає старшим своїх років: Борис Бородач, Діма Білоцерківський, він, Георгій.

Нарешті Георгій визрів для фрази, до якої довго готувався:

— Я зараз скажу тобі одну річ, тільки обіцяй, що спокійно це сприймеш.

— Обіцяю.

— Тобі Єва нічого не розповідала?

— Ні. Вона забрала свого малого і зникла. А що в тебе? Ти бачив на себе пасквіль у новинах першого національного?

— Мене це вже не цікавить...

— А що тебе цікавить?

Георгій зам'явся. Марина чекала, ні про що його не запитуючи. Нарешті він зважився:

— У нас з Євдокією... У нас сталися проблеми в сексуальному плані...

Почувши це, Марина підхопилася з лавки, перелякано на нього подивилася і намірилася втікати.

— Знаєш, Георгію, краще не будемо про це говорити, — відкараскувалася вона від нього. — Бо ти пізніше пожалкуєш про те, що розповів мені під гарячу руку про свої слабкості. Я не хочу через твої проблеми з Євою втрачати тебе як друга. Тим більше — ти не той чоловік, який пробачить комусь, навіть мені, знання деталей з твого інтимного життя.

Вона рушила енергійним кроком до входу в більярдну.

— Почекай! — намагався зупинити її Георгій. — Я вже думав про це... Я теж раніше не хотів зізнаватися... Я сам собі боявся про це сказати, не те що — тобі! Але так треба. Я без тебе не справлюся.

Марина замахала руками:

— Ні! Ні! І ще раз ні! Я не хочу нічого слухати! Розбирайтеся самі!

Георгій схопив її за руку, щоб зупинити, і злякався своєї ж агресії. Марина скривилася від болю:

— Що з тобою? Ти що?