Егоїст

Батько вибухнув: «Аякже! Ви — аристократи, а ми — нікчемні селюки! Тоді чому ти за мене заміж вийшла? Бо не було за кого? Чи захотіла розбавити свою тухлу аристократичну кров свіженькою? Бидло ви, а не аристократи! Бидло!» Він сплюнув на щойно вимитий матір'ю старий дубовий паркет і вийшов геть.

От і тепер все повторилося. Плюнули не на нього особисто, а на свіжовимитий паркет, і це було дуже гидко. Тому що в Україні це відбувається щодня.

«Як бракує Україні еліти — не скороспілих багатіїв і галасливих політичних вискочок, а спадкових аристократів, які краще помруть, але не плюнуть на свіжовимитий паркет, не візьмуть хабаря, не стануть політичною повією. Але, на жаль, Скоропадські, Орлики, Ханенки, Полуботки колись утекли геть закордон. Хіба що окремі їхні нащадки скніють у цій країгі на десятих ролях, досягаючи максимум рівня професора університету. На верхівку державної піраміди їм не добратися: хороша генеалогія за своєю натурою не має селянської впертості чи нуворишівської хватки».

Георгій стояв у заціпенінні ще деякий час, нарешті махнувши рукою, рушив з місця. Він ішов наосліп, відчуваючи, як спазмує у грудях. Це досить небезпечний знак. Слід розслабитися. Але як? Усі методи, якими він зазвичай знімав стрес, — опера, гра в крикет або в бридж з сусідами за інтелігентною бесідою, — у цю мить були нереальними. Треба було заспокоїтися негайно, зараз же. Його пронизала несподівана потреба до когось пригорнутися, пожалітися на долю. Однак він був сам. Один на всьому світі. Він сам себе зробив таким. І нема чого жалітися.

Єдина людина в його житті, з якою він колись мав глибоку емоційну близькість — це була його мама, але вона пішла з життя багато років тому.

Він з острахом відчув наближення небезпечних симптомів приступу самотності.

«Треба щось робити. Може, й має рацію Аліса: мене чекає така сама доля, як і батька, котрий став щасливим лише тоді, коли позбувся сім'ї, хоча й робив вигляд, що страшенно страждає за своєю дружиною, яка так рано померла. Тепер він живе у своїй конурі, яка схожа на склад непотрібних старих речей, поїджених міллю і мишами. А мені, єдиному синові, не хочеться його відвідувати».

Скільки він себе пам'ятає у дорослому віці, він завжди був самотнім. Самотність не обтяжувала його, навпаки, давала можливість насолодитися свободою. Однак час од часу на нього нападала хандра. Багато років це повторювалося з періодичністю раз на рік. А от останні два роки напади чомусь почастішали.

Не-самотнім він себе пам'ятав лише у дитинстві. Він виріс у центрі Києва, на маленькій і тихій вуличці, яка перебувала в чарівному закапелку. Усі кияни люблять Київ по-різному. Новоприбулі кияни по-своєму, так звані «гурто-житські кияни», які отримали квартири після десяти — двадцяти років тимчасового і досить непевного статусу, — інакше, а народжені в Києві — зовсім по-особливому. Серед корінних киян виділяється група тих, хто народився і виріс у центрі міста. Це особлива порода киян. Для них найчарів-нішим є не той музейний Київ із золотими банями і доглянутими парками, а саме такі затишні закапелки, яких зараз, на жаль, дедалі меншає.

Георгій у дитинстві жив у такому закапелку, на маленькій тупиковій вуличці, що брала початок від Андріївського узвозу, який у ті часи був не нинішнім взірцевим сувенірним купи-продаєм, а магічною крученою стежкою у королівстві зачарованих старих будівель із рипучими дерев'яними сходами, химерних будинків, де жили дивакуваті люди, зі своїми специфічними звичаями й уподобаннями, зовсім несхожі на тих, хто жив поза узвозом. Навколо Андріївського узвозу були розташовані гектари пустирів із залишками старих розкішних панських садів і руїн старих міщанських будинків, з безліччю потаємних стежин поміж високими будяками, стежин, які вели з однієї київської гори на іншу, стежин, які щоразу приводили в інше місце. Яри, що тяглися паралельно Великій Житомирській, — це був справжній рай для дітлахів. У дитинстві Георгій з друзями облазив уздовж і впоперек «замок Річарда», шукаючи скарби і знаходячи дивні речі, які потім зберігав у металевій круглій коробочці з-під монпансьє.

Ноги привели його сюди знову. На Андріївський узвіз. І знову його охопив страх. Страх від того, що зараз ним знову заволодіє розчарування. Щоразу, коли він опинявся тут, магія дитинства зникала. Георгій не міг спокійно дивитися на ляльковий театр, на який перетворився його узвіз. Ось і тепер йому було гірко. В нього забрали його дитинство. Він подумав, що сільським дітям, які переїхали в місто, не так тяжко у їхній ностальгії за дитинством. Вони знають, що десь далеко є їхня старенька хатка, стежки дитинства, до яких вони можуть повернутися. А повертаючись туди, походивши день-другий по ностальгічних місцях, збивши оскому, вони знову ставали нормальними дорослими.

З дітьми старого Києва — справа інакша. Вони — загублені в часі і просторі. Вони — немов ті, яких блуд водить по якомусь лісовому лабіринту і не виводить на узлісся. Вони шукають на місцях новобудов, реконструйованих районів сліди свого дитинства і не знаходять. І хворіють від цього. І жадібно чекають на сни, де бачать у подробицях кожну сходинку, кожну лавочку, кожну схованку, кожне вікно...

Георгій підійшов до свого будинку. Колись цей будинок належав їхньому прадіду професору Квітці. Однак революційні події залишили давньому українському роду лише дві кімнати на останньому поверсі, щоправда, з кухнею і деякими вигодами. У тій квартирі і минуло його дитинство.

Коли сім'я Георгія переїхала на нову квартиру, їхнє помешкання на четвертому поверсі було окуповане сім'єю п'яниць. Це довго заважало жити Георгію. Неначе хтось нищив ауру його дитячої і сімейної енергетики. Мама після того небажаного для неї переїзду довго хворіла, та так і не видужала.

Тепер Георгій підняв очі на свої вікна: ті подавали усі ознаки євроремонту. Йому защеміло на душі. Стало ще гірше, ніж від завішених ковдрами вікон.

Він вирішив зайти в гості до Надії Миколаївни, що жила на першому поверсі, аби дізнатися про нових мешканців. Колись Надія Миколаївна була окрасою їхнього провулку — вона цілими днями лежала своїм пишним бюстом на підвіконні, і спостерігала за всім, що відбувалося довкола. Вона завжди була в курсі всіх новин і пліток. Сьогодні її у вікні не було. Шкода. Георгій подзвонив у двері. Надія Миколаївна відкрила. «Господи! Що час робить з людиною! Невже і на мене таке чекає?»

— Добрий день, Надіє Миколаївно!

— Добрий день! Хто ви?

— Надіє Миколаївно!, Я — Георгій з четвертого поверху. Пам'ятаєте?

Вона посміхалася, однак не пізнавала його.

— Пам'ятаєте Ліну з четвертого поверху?.. Вона лишала мене хлопчиком у вас, коли я хворів?..

Надія Миколаївна щасливо кліпала очима, проте нічого не могла згадати.

— Пам'ятаєте, вона врятувала вашого кота?

— А-а, Ліна, Ліночка... — ніжно промовила вона. — А ви хто?

Георгій поцілував їй руку і пішов геть.

— Хто ви? Хто ви? — чулося йому вслід розпачливе. Він прискорив ходу і ганебно втік. У вухах звучало розпачливе «Хто ви? Хто ви?»

Георгій біг по узвозу вниз, намагаючись не дивитися на спотворені ремонтом будинки.

Почуття ностальгії не полишало його, а навпаки, навалювалося лавиною. Хотілося зробити щось таке, що робив у далекому дитинстві.

І він зробив це. Став у чергу. Дуже смішно було збоку спостерігати за непересічним чоловіком серед пенсіонерів у черзі до рундучка, де хліб продавався на 10 копійок дешевше, ніж у сусідньому магазині. Це відчуття неадекватності своєї появи на цьому місці для малоймущих не давало йому зосередитися на своїх спогадах дитинства.

Колись, іще за радянських часів, він ненавидів черги, коли йому, малому хлопчикові, доводилося вистоювати в гастрономах, пунктах склотари, хімчистках найцінніші години свого юного життя. Зараз він слухняно стояв у черзі, намагаючись нагадати собі далекі ностальгічні відчуття дитинства. Згадував і не міг згадати. Він не міг ьагадати собі того специфічного нервування, роздратованого споглядання кожного руху продавця і прискіпливого ставлення до повільних покупців, які не встигли завчасно підготувати пляшки з-під кефіру або вийняти гаманець із сумки, адже це все уповільнювало рух і без того повільної черги. Ностальгійний ефект не вдавався.