Егоїст

Ромко стояв на кухні у білосніжно-білих шортах, з холош яких виглядали чорні волохаті ноги, й у білому фартушку та своєму улюбленому білому кухарському ковпаку. Він м'яв м'ясо своїми товстими волохатими пальцями, потім підкидав його майже до стелі, майстерно ловив на льоту і плескав по ньому обома руками. Георгій з Борисом як завжди виконували рутинну роботу — чистили овочі, кришили зелень, розмішували борошно у вершках для соусу тощо.

Борис справді дивно себе поводив: зазвичай він не мав вільної хвилини, а тут теревенив без угаву:

— Джордже! Якби ти знав, як я тобі заздрю за твоє холостяцтво! З мене моє сімейне життя випиває останні соки. Чого я досяг би, якби не сімейний тягар!

«Коли б це було правдою, то в парламенті було б набагато більше холостяків, аніж я, Ігнатенко і Головатенко», — подумав Георгій.

Тим часом Борис продовжував:

— Олька — ти ж її знаєш — увесь свій комсомольський запал реалізує вдома. Сидить собі, на роботу не йде, хоч би путнім чимось зайнялася. Так ні. Навіть за собою не дивиться. Соромно вийти з нею на люди. Уявляєш: кажу їй — причепурися, ідемо до французького посла. Французького! Знаєш, у чому вона прийшла? У червоному пл ітті в білий горошок і «крильцями». Тільки комсомольського значка бракувало. Я мало не вмер з сорому! Тікав від неї по всій резиденції, а вона — за мною... І чого я, бовдур, на ній оженився?

Георгій мовчки общипував листочки кінзи (Ромко не дозволяв різати цю травичку). Він прекрасно пам'ятав комсомолку Олю. Вона була дуже активна, особливо щодо осіб чоловічої статі. Правильно одного разу підмітила Таміла: її комсомольський запал мав не ідеологічну, а суто приватну мету. Вона хотіла якнайшвидше вийти заміж. І причому мітила не на найгірших хлопців. Навіть до Георгія раз напросилася в гості. Щоправда, Георгієва мама після тих відвідин делікатно похитала головою і сказала одну фразу, яку він запам'ятав на все життя: «Синку, треба одружуватися з рівнею». Звичайно, вона мала на увазі соціальне походження і гени. «Ми, звичайно, не Ханенки і не Скоропадські, — повчала вона сина, — але гонор свій маємо».

Вискочивши заміж за Бориса, Ольга відразу ж охолола до комсомольської роботи і швиденько, поки той не очухався, народила йому доньку.

Борис продовжував свою тираду:

— Коли б ти знав, як мені не хочеться йти додому. Я приходжу о першій ночі, а йду з дому о восьмій, і мені цього забагато.

— А дг'И? — байдуже спитав Георгій.

— Ти знаєш, Джордже, мені страшно у цьому зізнатися, але я щось пропустив. Вони виросли абсолютно чужими. Я ловлю себе на думці, що мені абсолютно нема про що з ними говорити. Особливо з донькою.

— Погано, — втрутився в розмову Ромко. — Донька для чоловіка — на другому місці після матері. Це особливий емоційний зв'язок. Нормальний чоловік повинен обожнювати доньку. Якщо цього немає, то з ним не все гаразд.

Ромко знав це напевне. В нього було троє дітей — син і дві доньки.

Борис і не опирався. Він озирнувся і спитав у багатодітного батька:

— Коли вже буде готово? Я зголоднів як вовк.

— Кидаю стейк на розпечену сковорідку.

— Я — пас, — ліниво сказав вегетаріанець Георгій. — їстиму тільки «травичку».

— Це не їжа для справжнього мужчини, — скривився Ромко.

— Де вже мені до справжнього мужчини! — сумно усміхнувся Георгій.

Тим часом Борис продовжував свою наболілу сімейну тему:

— Уявити собі важко: приходиш додому, як Георгій, і ніхто тобі не капає на мізки, ніхто не доймає — ні жона, ні діти, ні теща. Можливо, я тільки тому й зробив таку-сяку кар'єру, що постійно тікав з дому.

Георгій відмовчувався. В розмову знову устряв Ромко.

— Ти — нещасний чоловік, — із знанням справи сказав він чи то Борису, чи Георгієві. — Робота — це ніщо, а сім'я, діти — це все. Заради ваших буквоїдських справ не варто жити — тільки заради дітей!

— А чого ж ти стоїш зараз тут, на Джорджевій кухні, а не на своїй?

—Я також маю право на приватне життя! — посміхнувся той у чорний вус.

Борис зиркнув на годинника:

— Ромку, закругляйся, в мене через годину нарада.

— Знаємо ми твої наради! — засміявся Ромко. — Тобі аби додому не йти!

— Саме сьогодні дуже відповідальна зустріч, — сказав Борис. — До речі, тебе вона теж стосується... — він двозначно подивився на Георгія. — Подання по генпро-курору. Нам потрібна на цьому посту своя людина.

— Як я раніше не здогадався? — гмикнув Георгій. — Ви мене обробляєте, бо не вистачає голосів?

— Ніякої політики! — гаркнув на друзів Ромко. — Бо зараз ці гарячі стейки з кров'ю опиняться у вас на голові!

Однак Борис навіть не відреагував. Він дивився впритул на Георгія. Той наморщив лоба, а потім сказав:

— Слухай, ти думаєш, що якщо я не стану головою комітету, я ображуся на своїх і перейду до вас? Адже так?

Борис відвів очі.

— Я так не думав. Я надто добре тебе знаю. Але в моїй фракції вперлися рогом: переговори з ним, переговори! Нам він конче потрібен! Він класно «шарить»... Знаєш, хто найбільше хоче тебе бачити у нас?

— Хто?

— Діма Білоцерківський.

— Чому ж він сам до мене не підходить?

— Він тебе побоюється... Тебе всі побоюються...

— Мене?

— Не тебе, а твоєї аристократичності... Ти — аристократ У білих рукавичках. Це твій позитив і негатив.

— Який негатив?

— Аристократи у білих рукавичках сьогодні незатре-бувані. Таким, як ти, чистоплюям нема чого робити у нинішньому житті.

Георгій сумно посміхнувся.

У розмову знову втрутився Ромко:

— Борисе, ти ж непоганий юрист! Невже тобі не хочеться чесно служити народу, а не плести двірцеві інтриги!

— Уяви собі — хочеться! Ще й як хочеться, але не виходить! Не можу я виплутатися з тенетів кулуарності. Ось уночі вирішую: все, баста, нікому не буду лизати п'яти! Буду чесним, відкритим політиком, законодавцем з чистими руками. А вранці викликають на килимок — і я стаю по стійці струнко!

— Пробуйте мій стейк!—урвав Борисову тираду Ромко. — За найкращими шотландськими традиціями!

— Стейк класний — нічого не скажеш, хоча в принципі я більше люблю рибу, — зауважив Борис.

— Вибачай, я не буду, — сказав Георгій.

— Це гріх — відмовлятися від м'яса, — засудив його Ромко.

— А що іще «гріх»? — засміявся Борис.

— Коли їси — не можна говорити про політику, — додав він.

Кожен доливав собі сухого вина і думав про своє.

— Щось ти сьогодні аж надто мовчазний, Джордже, — знову зав'язав розмову Борис. — Що з тобою, Георгію?

— Ностальджі! — зітхнув той і, обернувшись до друга дитинства Ромка, признався. — Я сьогодні був на нашій вуличці. Там нічого не лишилося від нашого дитинства і юності!