Егоїст

— Ірино Марківно, — спитав він у Старого Ридикюля. — Що ви думаєте про Льошчину справу?

— Гнила вона, Георгію Андрійовичу. Смердить на кілометр. Я нічого не хочу сказати, але батько того молодого подонка був тут. Приїхав на машині з номерами АП, проте поводився сумирно. Я тут навела довідки у своєї колеги з Банкової. Батечко — такий самий подонок, як і синок. Бере шалені хабарі, домагається співробітниць і таке інше. Видно, він Льошці наобіцяв золоті гори, бо після його приходу той прилип до справи як шевська смола. До речі, це я натравила Ганну Миколаївну на нього, аби не перестарався.

— Я-асно, — протяжно сказав шеф.

Ірина Марківна добре знала це шефове «Я-асно!» Значить, що не подобається йому все це.

— І ще мене Таміла турбує, — розмірковував уголос Георгій. — Що там у неї?

— Б'ється зигзицею... Схудла, змарніла. Круги під очима. Ви хіба не помітили? Я, звичайно, не Кассандра, але думаю, вона проситиме Вас забрати в неї цю справу.

— Що? — перелякався Георгій.

— Знаю, знаю, вже пізно... та й обіцяли Ви, але... — Ірина Марківна зробила багатозначну паузу. — Георгію Андрійовичу, я повторюю: вона проситиме Вас забргги в неї цю справу.

її голос був твердий і переконливий. Георгій зрозумів усе.

«Якщо вже Таміла піде на це, то справи кепські. Та й Льошчину справу доведеться віддати. Що за невезуха! Дві справи водночас! Бачте, поміщалися на етиці! А хто гроші зароблятиме? Що з них узяти? Я сам винен. «Адвокат у білих рукавичках!» Так колись прозвав мене Борис. І мав рацію».

Таміла працює над справою Антипова, який контролює нафтовий ринок цілого регіону. За неповний десяток років Антипов збив собі шалений капітал. Звичайно, і дурневізрозуміло, що в нашій країні за такий короткий час чесно таких грошей не заробиш. Не він один. Однак існує межа. Антипов цієї межі не знає. Що ж. Він не перший — і не він останній. В історії будь-якої країни первинне накопичення капіталу завжди смердить криміналом. Антипов надто довго добре стояв на ногах. Надто довго, як на його гріхи. І насамперед завдяки своєму юристові Юрку Сушику. Георгій знав Юрка особисто. Той міг би мати свою юридичну фірму або свою справу. Голова в нього золота. Однак колись він оступився, а витяг його з халепи Антипов. Ось тепер Юрко і «відпрацьовує» із собачою відданістю. Однак ніщо не вічне. Ось і на Антипова заведена справа — букет економічних злочинів. Інтуїція підказувала Георгієві: Юркові набридло тягти лямку, і він почав потихеньку здавати господаря. Однак це -"исте припущення.

За Антипова Георгію кілька місяців тому замовив слівце Борис: «Ти ж знаєш, старий, економічні справи в тебе краще виходять... Мої дундуки цю справу не потягнуть. Цей Антипов надто вже наслідив. Зате платить шалено. Бери, не пожалієш! Очі заплющ, і працюй! Ха-ха-ха! Бо справа не для слабих на нерви».

Георгій узявся. Після виборів треба було відновити фінансову стабільність фірми. Доручив Тамілі, асу з економічних справ. Однак минуло кілька місяців, і з Тамілиного настрою зрозумів, що навіть її нерви не витримують. Георгій запідозрив, що Борис не взявся за справу, бо боявся «засвітитися». Антипов, здається, фінансово підтримував його виборчу кампанію.

Отже, Таміла відмовиться. Це вперше за її практику. Раніше її нічим не можна було збити із заданого курсу. Вона витягала, здавалося б, безнадійні справи. А тут... Не хоче... Словом, кепсько...

«Щось мені не щастить. Де та шалена удача, яка завжди в усьому мене супроводжувала? Що я не так зробив? Чим я образив свою долю? Чим завинив? Чим же? Може, Аліса «накаркала»? Щось є у ній відьомське. Як і в усіх жінок...»

Він приїхав додому. Подивився на картину з тотемом. Сокіл-сапсан уникав його погляду.

Георгій знічено поплентався до спальні, постояв над акуратно застеленим ліжком, а потім відкрив дверцята у свою гардеробну. Аби трохи заспокоїтися, він вирішив навести порядок в одежній шафі. Точніше, порядок там завжди був. Однак, здається, настав час знову відсіяти частину одягу «на гуманітарку».

Георгій пишався своєю гардеробною. Вона була зроблена за його кресленнями. Він ненавидів набиті мотлохом шафи, або, як колись називали, «шифоньєри». З дитинства він пам'ятає дві шафи: в одній, що належала мамі та йому, було просторо і вільно. Мама купляла одяг за принципом: хай одне плаття, зате класне. Батькова шафа тріщала від сорочок, краваток, капелюхів і різного непотребу. Мама час од часу давала в ній лад, акуратно складала речі. Однак незабаром дверцята шафи знову починало розпирати від чоловічих лахів. Батько сердився, зв'язував ручки шафи дротиками, однак це не допомагало.

Георгій успадкував від батька манеру купувати багато одягу, а від мами — ретельно складати його і дбайливо доглядати за ним.

Його гардеробна мала безліч поличок і шухлядок, у тому числі потаємних. Уранці, після душу і кави, він заходив сюди і, починаючи свій гардеробний вояж зліва направо, по черзі одягав на себе окремі атрибути джентльмена. Зліва містилися маленькі шухлядки для нижньої білизни, потім ішло відділення для сорочок і вузенька секція для краваток. Далі йшли костюми, окремо — піджаки і штани. В його одежній шафі кожна деталь, кожен аксесуар — аж до старого годинника — мали своє місце. Була там секція, де Георгій складав речі, які вже не носить. З цієї секції вони йшли прямісінько до родичів, які завжди з нетерпінням очікували «гуманітарної допомоги». Він це робив регулярно, раз на півроку: оновлював свій гардероб, віддаючи старі, а точніше, не зовсім нові речі родичам. Ось і настав той час, коли він відчув чергову потребу перебрати одяг.

Георгій провозився в гардеробній цілу годину. Однак одна з найбільш улюблених справ цього разу не принесла кайфу. Муляв клубок неприємностей, який звалився на його голову: Аліса, комітет, невдалі справи на фірмі і ще щось... Що ж іще? Ага, Борис. Якийсь він дивний став. Де його розважливість і награна мудрість? Якийсь він став рваний, непослідовний... Що з ним?

А ще Георгій чомусь конче хотів зустрітися з тим малолітнім хлопчиськом біля хлібного рундучка. Дивлячись на свій шикарний гардероб, де була маса непотрібних речей, він з ніжністю згадував його акуратно поштопану вовняну кофтину з акуратно, вручну оверлоченими дірочками для ґудзиків і відпрасовані штанята.

Увечері йому передзвонив Борис і відразу ж наступив на «болюче місце»:

— Ну що, Джордже, прокатали тебе твої? Ха-ха-ха! Ти мені вибач, але хоч вони й патріоти, однак придурки рідкісні! Не вміють цінувати свої кадри. Згадаєш мої слова — ніколи в них нічого не вийде! Я тобі давно вже говорив: іди до нас, не пожалієш! Хоч нас і критикують: партія влади, партія влади, а ми потихеньку робимо свою справу. До речі, на благо України!

Бориса просто заливало від нещирого красномовства. Здається, він був напідпитку. Що з ним діється? Борис — напідпитку — це ж нонсенс!

— Слухай, — обірвав його Георгій, — ти щось у своїх дружніх почуттях до мене надто активний став! З чого б це? Що ти хочеш від мене: кажи прямо!

— Та нічого я не хочу від тебе! Я по-дружньому! — казав той, однак голос був нещирим. — Я ж бачу — ти один як перст. Б'єшся як риба об лід. І принципи свої бережеш, як стара дівка свою цноту. Переходь до нас! Ти ж нас знаєш: ми, як ті мусульмани: варто тобі промовити «Вірую в єдиного Аллаха», тобто, пардон, президента, і ти наш. І ми за тебе будь-кому голову відкрутим.

— Я краще стану націонал-комуністом! — без ентузіазму віджартувався Георгій.

— Ти — націонал-комуніст? З твоїми аристократичними генами? Не сміши людей!

— Тоді націонал-анархістом!

— У нас в Україні націонал-анархізму немає. А коли б і був, то ти з твоїм педантизмом не потягнеш!

— Ну досить з мене. Знаю, ти чогось хочеш від мене. Вирішуй, де будемо зустрічатися: в твоєму ресторані чи у мене вдома з Ромком?

— Звичайно, у тебе з Ромком!

Ромко — власник ресторану «Вавилонська вежа» — приходив до Георгія готувати їжу зі своїми ножами і спеціями. Георгія це спочатку ображало. Він привіз був собі із-за далеких морів професійні ножі, якими можна було не те що різати м'ясо, а й робити харакірі, однак Ромко продовжував довіряти лише своїм знаряддям праці...