Експансія-I
Шрифт:
— Але ви його перед цим перевербували, чи не так?
— Комуністи практично не піддавалися перевербуванню… Якщо, звичайно, вони були комуністи, а не примкнули до руху, щоб мати від цього певну вигоду.
— Ви хочете сказати, що вони такі ж фанатики, як наці?
— Я не став би порівнювати ці ідеології. Багато членів НСДАП працювало на вас, дуже охоче йшли на вербування, особливо починаючи з сорок четвертого року…
Роумен посміхнувся:
— І в Гітлера, і в Сталіна на прапорі було одне й те саме слово — соціалізм.
— Ви погано знаєте історію. У Гітлера на прапорі було написано «націонал-соціалізм»… Краще повернімося до нашого питання… Я не веселитиму вас, постараюся відповісти серйозно. Одну з характерних рис фашизму я вже назвав — невіра в людину, підкорення особистості думці того, хто піднятий над нею, фюрера, чи дуче, або ще кого, яка різниця, важливо — сліпе підкорення, неможливість власної точки зору, тотальне недовір'я до думки. «Національний соціалізм» — не що інше, як вища форма зради соціалізму… І починати відлік цього процесу треба не з Гітлера, а з Муссоліні, який був редактором соціалістичної газети «Аванті» до того, як сам же розігнав редакцію цієї газети, а публіцистів кинув до своїх тюрем, де їх катували за його наказом.
— Італійський фашизм має неабияку причетність до націонал-соціалізму Німеччини, — озвався Роумен.
— Це хибна думка. Є люди, які умисне говорять так тому, що це зручно й потрібно тим, хто хоче це чути… Але ви помиляєтесь…
— Ні, продовжуйте, мені цікаво вас послухати, тим паче, що я сам затіяв цю розмову.
— Так от, «феномен» Муссоліні цілком закономірний, коли розглядати світ з погляду історичної ретроспективи. Звідки він прийшов до Рима? З села. Але народився в родині дрібного буржуа, батько мав кузню, мати — вчителювала. А хто найбільше революційний у селі, той, хто зазнавав утисків великих китів міста? Дрібний хазяїн… Батько Муссоліні дав йому дуже цікаве ім'я — Беніто Амількаре Андреа. Чому таке дивне ім'я? Тому що Беніто Хуарес був героєм Мексіки в її боротьбі проти янкі. Анархісти Амількаре Чінріані і Андреа Коста потрясали міста Італії — два «найбезстрашніші анархісти країни».
Хлопець виховувався в родині, де слово «соціалізм» було певним захисним щитом проти наступу міської буржуазії на патріархальне село. Чи має значення в питанні, яке ми аналізуємо, характер Муссоліні? Безперечно. Має. Уже в школі він називав себе дуче, тобто вождем. Уже в школі він улаштовував різанину, вже в класах мріяв про себе самого як про явище віку. Нормальній людині це важко уявити… Ви не мріяли про себе самого, Пол? Вам не вчувалося ревище юрби, заздравиці у вашу честь? Ви мріяли про свої портрети на всіх вулицях, у всіх будинках і кабінетах? Ні?
— Ви говоріть, говоріть, докторе, — все ще не відриваючи важкого погляду від обличчя Штірліца, — мовив Роумен. — Валяйте, я слухаю.
— Муссоліні подався в еміграцію, кинувши школу, куди мати влаштувала його вчителем початкових класів. Коли в країні немає можливості реалізувати себе, коли соціальні умови такі, що корупція душить на пні все живе й самостійне — а Муссоліні був живий і самостійний, смішно у нього це віднімати, — тоді честолюбство шукає виходу в першому-ліпшому ділі, яке може допомогти йому набути слави. Отже, трагедія суспільства стає тим живильним середовищем, на якому виростають амбіції людей, подібних до Муссоліні та Гітлера… У Швейцарії, куди він емігрував, йому нічого не лишалося, як примкнути до тих, хто роздрібнював римський уряд, а роздрібнювала його лише одна сила — соціалісти. Саме соціалісти, аж ніяк не національні, запам'ятайте це, а саме ті, які спочатку визнавали Маркса, а потім — Бернштейна. Муссоліні було двадцять років, коли в дев'ятсот другому він почав працювати в емігрантській «Аванті», головному органі соціалістів. Він писав день і ніч… Він написав за роки еміграції сорок томів статей, працездатністю його природа не обділила… І знаєте, хто підштовхнув його вгору? Джачинто Серраті та Анжеліка Балабанова, соціалісти…
— От ви собі й суперечите, — зауважив Роумен, — виходить, правда моя, якщо лідера фашизму підтримували вожді соціалістів…
— Він тоді не був лідером фашистів, Пол. Він став ним через дванадцять років, під час кризи, викликаної війною. Тоді, в еміграції, він не був фашистом, тоді він думав лише про те, де і з чиєю допомогою він може стати Муссоліні. Саме тому він рветься в редактори вкрай лівого журналу Італії «Класова боротьба», саме тому друкує на його сторінках викривальні статті проти буржуазії — чим дошкульніше нападаєш на сильного й багатого, тим більшого авторитету набуваєш серед слабого й бідного… А їх багато, бідних, куди більше, ніж багатих, вигідне поле для рекрутування резервів; менше науки, ніяких доказів, геть логіку; головне — почуття, фраза, ореол — повалення… Ви кажете «соціалізм»… Мені довелося супроводжувати Шелленберга у Рим, коли він їхав туди зав'язувати дружбу з секретною службою дуче напередодні візиту фюрера до Італії… Перед тим як їхати туди, я попрацював у довідково-архівній службі СД… І знайшов цікаві висловлювання Муссоліні: «Я прославляю індивідуума. Все інше — не більше як проекція його розуму й волі». По-вашому, це твердження має причетність до соціалізму? «Немає нічого справжнього, все дозволено! Це буде девізом нового покоління!» Або: «Я ненавиджу здоровий глузд і ненавиджу його в ім'я життя і мого незнищенного смаку до авантюр». «Маса любить сильних людей. Маса — це жінка». «Про соціалізм я маю варварське уявлення. Я сприймаю його як найбільший акт заперечення і руйнування, який коли-небудь реєструвала історія!» Як? Це має причетність до того соціалізму, який визначено його творцями? «Якщо соціалізм не хоче вмерти, він мусить набратися сміливості бути варварським». Нічого собі, правда? Треба з'ясувати собі справжні філософські концепції, на яких сформувався Муссоліні, по-перше, і зрозуміти, чому він дістав трибуну в лавах соціалістичної партії, по-друге. Почну з другого. Соціалісти переживали ідейний розбрід. Реформізм, тобто пристосовництво до існуючого, робили партію хисткою, вона була згодна на будь-які компроміси, аби тільки втриматися на плаву політичного життя. То чому все-таки трибуну захопив не хтось там, а саме Муссоліні?
Відповідь можемо мати лише в тому разі, якщо проаналізуємо першу позицію. Не скучно?
— Зовсім ні.
— Можна продовжувати?
— Не крутіть.
— Не буду… Так от, працюючи в секретному довідково-архівному підрозділі СД, я ознайомився з відомостями про те, на чому — реально, а не з чуток — сформувався Муссоліні. Агентура повідомляла, що Муссоліні не Маркса штудіював, і не Енгельса, і не Каутського з Бернштейном, не Плеханова її не Леніна, а Штірнера і Ніцше, творців школи егоцентричного насильства над тими, хто тебе оточує. Потім він узявся вивчати Бергсона, його теорію інтуїції, тобто теорію примату особистості над законами розвитку суспільства і теорію месіанства індивіду, його влади над собі подібними. А вже після цього він почав угризатися у вчення Сореля, для якого єдиною формою досягнення поставленої в житті мети було насильство. Не наука, повторював він Сореля, може завоювати масу, а міфи, які я створю для неї. Міфи легко запам'ятати, вони апелюють до почуттів плебсу. А вже потім поряд з Муссоліні з'явилися нові філософи, такі, як Папіні та Прецоліні, що найбільше говорили про велику таємницю італійської душі, про трагедії великого Риму, про необхідність боротьби за повернення легенди. Але як це робити? Відповідь підказав Парето: «На зміну віджилих еліт мають прийти нові. Масою правлять обранці, маса схиляється перед силою й словом, висловленим як одкровення від нової віри. Коли правлячий клас вичерпав свої сили управляти юрбою людей, його треба скинути, щоб зайняти його місце; з плебсом не можна розмовляти голосом розуму. Він сприймає лише наказ і обіцянку». Муссоліні всмоктував ці концепції, але, будучи людиною спритною, дуже добре розумів, що не настав ще час відкрито показати себе у цій новій позиції, спершу треба було стати в лавах партії соціалістів, завоювати там лідерство, а вже потім — у слушний момент, за сприятливих обставин — заявити себе вождем своєї доктрини. І цей момент настав, коли грянула війна. Саме тоді він порвав з соціалістами, і перший це вітав вождь італійських націоналістів Прецоліні, який проголосив: «Нарешті велична натура Муссоліні позбавилася соціалістичної наклейки!» Зразу після того, як Муссоліні виключили з рядів соціалістів, міністерство закордонних справ Італії, яке цуралося
досі «лівого революціонера», налагодило з ним таємний контакт. Муссоліні одержує гігантські субсидії від фірми «Едісон», частково, до речі кажучи, ваш капітал, від «Фіата»; саме ці фірми оформляють для нього купчу на видання газети «Поноло'д'Італія». Таємні емісари французького уряду передали йому майже мільйон — як же, соціаліст закликає до вступу Італії у війну проти Німецької імперії! Між іншим, і російський уряд налагодив з ним контакт. Він запропонував свої послуги агентові царя Геденштрому, попросивши за це мільйон франків. Поки Петербург роздумував, Муссоліні перекупили інші сили. І лише після того, як його купили, після того, як він став володіти касою втричі більшою, ніж каса партії соціалістів, він проголосив створення «загонів революційної дії». Знаєте, як буде по-італійськи «загін», «об'єднання»?— Ні.
— «Фаші». Звідси й термін «фашизм». Розповідати далі?
— Розповідайте.
— «Пополо'д'Італія» перестала бути органом соціалістичної партії, але стала безпартійною газетою «бійців та виробників». Із соціалізмом усе покінчено, причому я маю на увазі слово, термін, визначення, а не ідею, про ідею ми вже говорили. Почалося зближення з буржуазно-аристократичною елітою. Йому це було конче потрібно, без підтримки клубу, в якому зберігалися традиції «італійського духу», — правда, я не знаю, чи був такий, я взагалі не розумію, що таке «дух нації», — він не міг би реалізувати себе як вождя. Що він міг запропонувати клубу традиційно сильних, тобто багатих? Тільки одне: «Я, Муссоліні, зобов'язуюсь навести в країні порядок, дати вам гарантію спокійного життя, а взамін ви надаєте мені титул вождя і коронуєте «дуче національного порядку». Хто міг встановити в Італії порядок? Хто міг урятувати від безмежної парламентської демократії, де зчіплювалися думки талановитих честолюбців? Тільки той, хто піднявся на гребені народного незадоволення, хто навчився управляти масою і хто зможе повести її туди, куди вигідно тим, хто живе у палацах і дуже не хоче переселятися звідти в халупи. Правий політик не зможе повести за собою знедолених, це розуміли в клубах еліти. Військова диктатура потрібна на обмежений строк. Вихід один: приручити Муссоліні, дати йому вкусити влади, діставши запевнення від колишнього соціаліста, що майнові відносини залишаться такими, як і були. І Муссоліні виступив перед елітою. Повторюючи слова французького філософа Лебона, який поглибив Ніцше, він виголошував: «Цивілізації створювалися й оберігалися невеличкою купкою інтелектуальної аристократії, а не юрбою. Сили юрби спрямовані лише на руйнування. До того ж юрба здатна сприймати ті ідеї, які спрощені до краю. Щоб повести за собою масу, треба звертатися не до розуму — вона позбавлена його, — а до уяви. Юрба топче слабих і схиляється перед сильними. Тип героя, який приваблює плебс, нагадує Цезаря, шолом якого сліпить своїм блиском, влада вселяє повагу, а меч примушує юрбу боятися! Для того щоб управляти масою, має визначитися еліта. Є два роди еліт: левів і лисиць. Початок двадцятого століття — це занепад влади лисиць, настала пора еліти левів. Дев'ятнадцяте століття було століттям розуму, інакше неможливо було створити капітал. Зараз настав час не розуму, а інтуїції! Є інтелектуальна інтуїція, а є містична. Я стою на грунті останньої! Я готовий сказати своє слово проти демократичного виродження і гуманітарних вивертів інтелігентів! Людина за своєю природою слабка й погана, і коли вона здатна чогось досягти, то лише завдяки страху. Я введу покарання за ледарство. Страйки й демонстрації буде нещадно припинено. Мене критикуватимуть ті, з ким я починав. Що ж, я примушу їх замовкнути, усі методи хороші в ім'я того, щоб у країні переміг порядок! Класів немає, це вигадка марксистів! Є нація, тільки нація й нічого, крім нації!»
— Ви вважаєте, що Муссоліні був таким же націоналістом, як і Гітлер?
— Можливі модифікації. Усе-таки не можна не зважати на багатокрів'я Італії, але ідею національного соціалізму, чи — попервах — «окопного», перший проголосив саме Муссоліні. Він був конче потрібен для воєнного комплексу, який одержав величезні прибутки після війни, ці люди розуміли, що їх мало, що вони потребують захисту того, за ким іде маса, і вони на нього поставили. У них не було вибору: робітники страйкували, влада не знала, як задовольнити їхні економічні вимоги, не зачіпаючи інтересів воєнних промисловців, приклад Росії був у всіх на вустах, хмари скупчувалися, загроза соціальної революції була очевидна. Промисловці створюють «антибільшовицькі організації», платять військовим, які навчають найманців, але роз'єднані загони — це ніщо, крапля в морі. Силу можна знищити тільки силою. Суспільство розшаровувалося, потрібний був лідер, який задовольнить і воєнних промисловців, і робітників. Начебто несполучно, хіба не правда?! Однак ця несполучність була удавана. Промисловців влаштувало те, що Муссоліні повів робітників у атаку не на банки й палаци мільйонерів, а на парламент і демократію, народ стомився від злиднів та дискусій, народ хотів певності. От він її й дістав. Як завжди, в лівому таборі йшла сварка з приводу принципів, на яких може відбутися об'єднання з буржуазною демократією, як завжди, не було єдності, як завжди, людей мучили дебатами, а Муссоліні пішов зі своїми фашистами на Рим і взяв його без бою. Точніше кажучи, він і не брав його: воєнні промисловці, банкіри й армія примусили короля віддати йому владу: «похід на Рим» потрібен був як міф, бо, як визнавав Муссоліні, не логіка править масою, а саме легенда… Ну, а вже після того як він сів у кабінет прем'єра, після того як у його руках опинилася армія, поліція, флот, зв'язок, залізниці, не дуже й важко було усунути ідейних противників і доручити своїм борзописцям створити культ «рятівника нації». Свободу слова визнали. непотрібною, кордони закрили, газети підпорядкували цензурі, страйки заборонили, недовір'я звели в принцип — фашизм виявив своє обличчя… Згодні з такою версією?
— У чому ви вбачаєте відмінність між націонал-соціалізмом Гітлера і фашизмом Муссоліні? — спитав Роумец.
— Вона номінальна. Гітлер був ще менш освічений, він взагалі вийшов з люмпенпролетаріату, усвідомив свою бездарність у живопису, це, мабуть, у душі зламало його, звідси — жорстокість, культ крові й ненависті… Як кожна некомпетентна людина, Гітлер не вірив логіці й зневажав науку. А оскільки в той час, коли Гітлер вийшов на старт, у Німеччині безчинствував культ насильства, як реакція на страхіття війни, оскільки інтелектуальна еліта була роз'єднана, оскільки економіка руйнувалася, викидаючи на вулицю мільйони робітників, що стали ізгоями суспільства, оскільки освічених людей було мало — більшість, яка прислухалася до істеричного слова, ринулася за тим, хто говорив звичне й зрозуміле: «В усьому винні євреї! В усьому винні більшовики!»
— Зараз ви, очевидно, почнете мене переконувати, що й Гітлера привели до влади товстосуми… Щось не в'яжеться: товстосуми, яких я не люблю, як кожна інтелігентна людина, — цілком мислячі люди. Мабуть, ви насамперед маєте на увазі промисловців, навіщо їм було допомагати тому, хто нацьковує на них масу?!
— Маса була тією силою, якою Гітлер торгував: «Я можу ними управляти, а ви — ні. Хочете бачити мене фюрером, хочете мати гарантію, що я врятую Німеччину від більшовицької революції, — приймайте мене таким, який я є, я обіцяв вам спокійну роботу й недоторканність ваших рахунків у банках». До речі, англійський нафтовий король Детерінг передав Гітлеру напередодні виборів до рейхстагу майже двадцять мільйонів марок. Невже ви серйозно думаєте, що без підтримки Ялмара Шахта і віце-канцлера Папена фюрер міг прийти до влади? Вони віддали йому владу, як і Муссоліні. Але товстосуми дуже боялися досвіду Росії. Шахт і Папен нічого так не боялися, як російського експерименту, де гасло «Мир — хатам, війна — палацам» стало практикою життя…