Експансія-I

— Усе. В мене створилося враження, що Гонсалес на прохання Штірліца підбирав якісь матеріали на німців у Аргентіні.

Роумен глянув на годинник, потер обличчя п'ятірнею, подивився на себе в дзеркало: червоних смуг не було; слава богу, заспокоююсь; Кріста нікуди не вийшла з дому і ні до кого не дзвонила; отже, вчора Штірліц зробив перший хід своєї гри; ні, їхньої гри; ну що ж, грайте, сучі діти, мені це на руку, подивлюся на вас у ділі; я навіть перестав злитися на нього; нічого не вдієш, він виконує свою роботу, я — свою, подивимося, хто перетягне канат.

— Ну, як? — спитав Роумен. — Посидимо ще з півгодини й підемо обідати?

— До обіду ще три години.

— Це до іспанського, — посміхнувся Роумен. — А до нашого — година. Гадаю, була фальшива тривога, Еронімо… Я не міг не звернутися до тебе по допомогу, але я недаремно питав, чи можна зробити так, щоб ця наша робота лишилася тільки нашою роботою…

І саме в цю хвилину пролунав телефонний дзвінок; надійшло перше повідомлення зовнішнього спостереження: з квартири кабальєро «Р» («Роумен») вийшла жінка; їй дали позначення «Б» («буена», «хороша»), підійшла до телефону-автомата, перевірившись перед цим, набрала номер… Апарат у будці один, тому слухати розмову, не викликаючи підозри, неможливо…

За хвилину подзвонили з пункту запису; підключили апарат Кемпа; Пол зразу ж почув голос Крісти: «Чи не можна попросити у вашій бібліотеці книги з теорії чисел?» — «Куди ви дзвоните?» — «В бібліотеку». — «Ви помилилися». — «Це номер дванадцять тридцять сорок два?» — «Ні, дванадцять п'ятдесят п'ять сорок два».

.. О дванадцятій п'ятдесят п'ять Кріста зустрілась з Кемпом у центральній бібліотеці в черзі на замовлення книжки. Вона щось сказала йому, кілька фраз, згадала якесь ім'я й адресу Холі-Буде (Роумен зрозумів, що агенти Еронімо саме так вимовили англійське слово «Голлівуд»), розмовляла ніби сама з собою, напівобернувшись (як у Прадо, зрозумів Роумен), прямого контакту не було, все справді було дуже схоже на те, що розповідав доктор Брунн, він же Бользен, він же Штірліц, хай йому чорт, його професіоналізму.

З бібліотеки Кемп подався на площу Колумба; тут він запаркував машину і, перетнувши авеніду Хенералісимо, ввійшов у під'їзд будинку сеньйора Серайо; оскільки об'єкт виявився надзвичайно підготовлений, ретельно перевірявся, вирішили, що недоцільно йти за ним; але подальше спостереження встановило, що Кемп був у квартирі, в якій живе Хосе Гутієрес, громадянин республіки Аргептіни, акредитований в Іспанії кореспондент буенос-айреської газети «Кларін» («… брат Хосе був найближчим помічником генерала Перона, — відразу ж пояснив Еронімо, — який курирує питання безпеки»).

«Б», після того як зробила замовлення на три книжки, повернулася на квартиру кабальєро «Р», не входячи більше ні з ким у контакт, купила по дорозі букет квітів (червоний, синій та білий гладіолуси) та коробку шоколадних цукерок «Аора».

Я ж сказав їй, що найдужче люблю квіти, що мають колір прапора Штатів, згадав Роумен; пам'ятає; після зустрічі з нацистом необхідно виявляти максимум уваги до чоловіка, з котрим спиш і про поведінку котрого мусиш доповідати керівникові… А якщо дівчину просто на чомусь зламали, подумав він, і їй потрібна моя допомога? Чому б не запитати її: «Люба моя, що сталося? Розкажи, що сталося? Я допоможу тобі, тільки скажи правду. Хто ж тобі допоможе, як не я?» А вона спитає, про що я говорю, засміється, попросить, щоб я нічого не вигадував, і тоді я можу не стримати себе, взяти її за волосся і надавати ляпасів. Ти ж сам хотів подивитися, що буде після того, як — ти залишиш приманку з «холівудськими» адресами, ось ти й маєш те, що хотів. Отже, хай живе незнання? Отже, знати правду непотрібно тобі? Нехай краще буде так, як зручніше? В лайні, зате в своєму… Правда — якщо ти пізнав її віч-на-віч — кривава. Хірург, що розтинає шкіру, щоб побачити виразку й вирізати її, не боїться крові, вона — як очищення, це необхідно, бо розумно; усе справжнє розумне такою самою мірою, якою усе розумне справжнє… Ні, заперечив він собі, все-таки людина вважає, що зручніше жити, коли не знаєш. Її лякає правда, вона не готова до неї, бо вона вимагає негайної відповіді дією, але ж нема нічого спокійнішого за бездіяльність.

— Хосе Гутієрес, якого ми визначили як «X», — тим часом усе ще доповідала служба спостереження, — після того, як від нього пішов Кемп (віднині ми називаємо його «К»), що повернувся до ІТТ, виїхав за місто… Зупинився біля бару «Неаполь»… Зробив звідти два дзвінки невідомим людям і поїхав до посольства… Доктор Брунн, якому ми дали позначення «Б», з ІТТ сьогодні не виходив, працював у архіві, ні з ким не контактував, нікому не дзвонив…

— Ну що, — спитав Еронімо, — продовжуватимемо? Чи знімемо спостереження? Дама повернулася додому…

— Справа не в дамі, — відрубав Роумен. — Дама вже мене не цікавить. Зате мене дуже зацікавили ці два кабальєро… У тебе тут немає нічого випити?

— Є тінто.

— Це ти пий своє тінто. Я хочу віскі.

— Дуже дорого, — посміхнувся Еронімо. — Ми — бідні люди, Пабло, на нас економить кожен, хто може… Віскі коштують шалені гроші, тінто — копійки, вдвічі дешевше за вашу несмачну кока-колу.

— Це вона у вас несмачна, а в нас вона дуже смачна.

— Отже, смачну ви виробляєте для себе, а несмачну — для іспанців?

— Для європейців. Ми продаємо оптом, — посміхнувся Роумен, — не знаючи, кому дістанеться. А можна подзвонити в «Рітц» і попросити їх принести сюди пляшку?

— Ні, я просив би тебе цього не робити… Як-не-як тут конспіративна квартира…

Знову задзвонив телефон, служба повідомила, що Хосе Гутієрес виїхав з аргентінського посольства й помчав до центру, повернувши в район особняків, зупинився біля будинку маркіза де ля Куенья; вийшов з машини, дверей не эамкнув, біля воріт чергують двоє з гвардії севіль; охоронники відсалютували Гутієресу як доброму знайомому й розчинили хвіртку.

— Знімайте спостереження, — миттю скомандував Еронімо. — Зараз же йдіть звідти!

— Нехай спостерігають, — утрутився Роумен. — Мені потрібно, щоб вони спостерігали, що буде далі.

Але Еронімо підвівся, поправив краватку і сказав:

— Я приймаю твоє запрошення на американський обід, Пабло.

— Аде ж я просив, щоб вони продовжували спостереження…

— Ходімо, — сказав Еронімо, — я дуже хочу їсти.

— Та що з тобою, зрештою?

Еронімо обвів кімнату своїми томними очима, затримався на віддушинах у кутку під стелею і мовив:

— Я не вмію розмовляти про справи, коли голодний, Пабло. Будь ласка, не гнівайтесь на мене. — І пішов у передпокій…

… Коли вони спустилися на вулицю, Еронімо витер хусточкою свій великий рот і сказав:

— Тобі треба знати б, Пабло, що маркіз де ля Куенья — член ради директорів «Гелереас Пресіадос». Спостерігати за ним — те саме, що класти голову в пащу голодного лева. Коли хочеш, щоб мене відправили прибирати сад в особняку відставного генерала Гонсалеса, — проси мене вести далі спостереження за ним…

Говорити так у полковника Еронімо Еньякі були всі підстави, бо маркіз де ля Куенья був тією фігурою у мадрідському дворі, від якої залежало все або майже все, бо саме він здійснював контакт з дружиною генералісимуса Франко за дорученням найбагатших сімей Іспанії.

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ (сеньйора Франко)

Після того як загони фалангістів увірвалися в Мадрід і почалося місиво, сеньйора не могла вийти з дому, бо генералісимус вважав, що в столиці повно терористів, які тільки й ждуть, як би відомстити йому. Родина поселилася в розкішному замку, який охороняла сотня добірних гвардійців, що починали з Франко ще в Африці; парк був прекрасний і тихий; продукти привозили з гасієнд [52] , що охоронялися й належали друзям диктатора; кухарі, мажордом, покоївки і лакеї безвиїзно жили на території; тут постійно жили також шофери, слюсарі, водопровідники, садівники — всіх до одного привіз начальник особистої охорони Франко з рідного міста диктатора; ніяких контактів з заколотниками столиці, шкідливий вплив виключено.

52

Гасієнда — маєток (ісп.).