Експансія-I
Шрифт:
— Виходить, за мною стежать ваші люди?
— Досить того, що за вами стежать. Це все, що я можу сказати.
— Посидимо? — запропонував Штірліц. — Перекуримо, га?
— Охоче. До речі, ви спритно тікаєте від тих, хто за вами стежить…
Штірліц похитав головою:
— Точніше сказати, мене у них викрадають. У вас які сигарети? Руді? Чи негро?
— Ви ж добре бачили пачку, яку я вийняв з кишені.
— Я помітив, що ви пачку з-під «Лакі страйк» набиваєте «Дукадос»… Навіщо?
— Не знаю… Я багато роблю того, чого й сам не знаю… Хочеться, от і роблю…
Вони сіли на ажурну білу лавочку; осіннє небо над Мадрідом було високе, зовсім безхмарне, голубе; воно було таке чисте, що Штірліцу вчувся далекий шум моря і повільний розмах
— Стривайте, — Роумен якось зразу спохмурнів, провів своєю чіпкою квадратною п'ятірнею по лобі; одразу ж з'явилися сліди, наче від ляпаса, — ваш генерал нічого не говорив про ці самі листи?
— Ні… Він сказав, що ви почали одержувати листи від червоного і вами зацікавилися дома.
«Грегорі, — раптом збагнув Роумен, — це листи Грегорі. Дома, мабуть, давно почали копати на червоних, на Ейслера та Брехта, і Грегорі попав у сітку. Невже у нас також стали розпечатувати листи своїх, не вірять солдатам, стежать за резидентом?! Не може цього бути! Він бреше, цей наці, він бреше! Але ж він не брехав, коли сказав про Крісту, стомлено заперечив собі Роумен, він сказав правду, вона на зв'язку у Кемпа. Хай йому пек».
— Можете дізнатись, про якого червоного йдеться?
— Навряд. Вони тут дуже полохливі… І мені нічим торгувати… Якби в мене було чим торгувати, тоді можна було висувати умову: ти — мені, я — тобі. Але ж у мене немає нічого за душею… Тут принаймні…
— А де у вас є за душею щось?
— Скажімо, в Латинській Америці… Надійніше, звичайно, в Берліні, але ж ви не наважитесь мене послати туди…
— Чому? — задумливо заперечив Роумен. — Може бути й таке, що наважусь. Повернетесь?
— Я вам тут потрібен?
— Мабуть, так… Але що ви робитимете в Берліні? Там стоїмо ми з нашими союзниками, там нема ваших колег, вони бояться там на очі показуватись.
— Навіщо я вам потрібен, Пол?
— Ви помітили, ми не відповідаємо один одному, а лише запитуємо.
— Інколи запитання може бути водночас і відповіддю. — Правильно… Ви мені потрібні, бо я мушу збагнути механіку можливої інфільтрації нацизму в часи іншого суспільства. Чи таке можливо? Кого використовують? Де? Що висувається на перший план?
— На перший план висувається обдурювання суспільства.
— Як це?
— Конче потрібно примусити всіх думати однаково. Це не проста робота, вона під силу чіпким хлопцям, Геббельс хоч і був кульгавий, але голова в нього метикувала… При цьому ситуація в країні мусить бути складна, відсутність лінії, ідейний розбрід, кожен тягне в свій бік, кожен пропонує свій вихід із становища. Люди стомлюються від балаканини, вимагають певності. От і визріло живильне середовище для появи фюрера… Він зобов'язаний сказати: «Буде так, а не інакше, в труднощах винні ті, а не ці, знищивши їх, ми здобудемо щастя й добробут, покора — шлях до могутності й процвітання».
— Це дуже загально, а тому — грубо, докторе. Я сформулюю предмет мого інтересу інакше: чи допустима інфільтрація нацистів у суспільне життя, скажімо, Англії? Чи Франції?
— У Францію їм дорогу перекрито, вони можуть спробувати почати нове діло лише в тій країні, де їх не знають, де люди не бачили нацизму своїми очима…
— Але це Америка, — сказав Роумен.
— Яка? — уточнив Штірліц. — Їх дві.
Помовчавши, Роумен спитав:
— У вас є сім'я, докторе?
— Не знаю.
— Ви вживали якихось заходів, щоб знайти вашу сім'ю?
— То мій клопіт.
— Добре, тоді я сформулюю мій інтерес: ви згодні разом зі мною взятися до справи по виявленню стовпів нацизму? Тут я дізнався про деякі підходи, але в Мадріді ви опинились у фокусі уваги тутешньої таємної поліції… На жаль, я не можу працювати без
їхньої допомоги… А в Латинській Америці ви — сірник в урні на П'ятій авеню…— Хм, цікаво. — Штірліц подивився на пачку сигарет, затиснуту в руці Роумена; той простяг її, витяг з кишені сірники, чиркнув, дав вогник, метко прикривши долонею, чисто солдатський жест; Штірліц прикурив, солодко затягся, відкинувши голову, ніби ковтав велику пілюлю, і повторив: — Дуже цікаво…
— Вам цікава моя пропозиція? Чи сама ситуація?
— І те й те. Чому ви вирішили мені повірити? Чому ви, мій противник, вносите таку пропозицію? Мусять бути якісь мотиви, що спонукали вас до такого рішення, ні?
— Як вам сказати… Я одержав на вас документи, докторе… Крім тих, про міс Фрайтаг, отруєну на паромі… Я одержав папери, з яких видно, що ви такою ж отрутою, як і в першому епізоді, відправили на той світ якогось містера Рубенау, коли він їхав з рейху до Швейцарії за вказівкою групенфюрера Мюллера…
— Невже він його все-таки вбив? — обернувся Штірліц. — Невже?!
Роумен зразу побачив, як змінилося обличчя Штірліца; воно постаріло за одну мить, з'явилися дрібні зморшки під очима, ще більше стала помітною його блідість, прозорий хворобливий колір шкіри й величезний, невимовний біль, що постійно жив у його очах.
Ось що мені завжди в ньому подобалося, збагнув Роумен. Я раніше не концентрував на цьому уваги, я не розчленяв його на складові частини, сприймаючи цілком, укупі, а зараз я побачив його очі, він немов смертельно поранена людина, яка біжить з останніх сил, сподіваючись, що ще один крок — і вона впаде в руки друга; в мене були такі очі, коли я повернувся додому після німців і побачив Лайзу. Я пригадую свої очі, я їх часто розглядав у дзеркалі, я вчився приховувати свій біль від людей, зімнуть і розтопчуть, я мусив здаватися сильним, інакше не проживеш, я й тепер веду таку ж гру і боюсь признатися собі в тому, що тепер мені ще гірше, ніж три роки тому, обманутися двічі в головному, у виборі друга, — паскудна ситуація. Те, що я зараз затіваю, не що інше, як спосіб не впасти, втрималися на плаву… Ні, сказав він собі, не треба вже так каляти себе лайном, тобі стало дуже страшно, коли ти почув повідомлення про Ейслерів, одне лягло на друге, все-таки правда десь посередині, між двома цими ударами, інакше, якби я взнав тільки одну правду про Крісту, я зламався б… Мене, хоч як це жахливо, врятувало повідомлення про Ейслерів… Господи, як же обпекла весь світ нелогічна, випадкова, нерозривна павутина; не можу збагнути, чому Штірліц увімкнув радіо в машині саме в ту хвилину, коли я віз його на очну ставку до Крісти, ага, він боявся прослухування, але чому він натрапив саме на Лондон? Чому саме в цю секунду диктор читав про Ейслерів? А я ж тоді вже знав про Крісту, йшов на дно, пускаючи бульки, але шок з Ейслером примусив мене виплисти, і я набрав повітря, зрозумівши, що просто так спитися, стати обивателем, зрадити те, в що вірив, — підло й дріб'язково; Ейслер і Брехт ні в чому не винні, не мають причетності до мого горя з Крістою, але ж цілком може бути, що ті, хто режисує мерзоту проти них, мимохідь ставлять підніжку й мені… «Листи від червоного»… Невже вони читають листування свого зі своїм? Усе-таки члени одного клубу, люди розвідки…
— Як і коли це сталося? — спитав Штірліц, і з того, як він дивився на Роумена, той зрозумів, що він питає його про це вдруге, раніше він не чув, у нього так бувало, це рятівний засіб — відключення від світу, заглиблення в себе…
— Про що ви?
— Про Рубенау.
— Я не пригадую. Цікавить точна дата?
— Так.
— У квітні сорок п'ятого. Є поліцейський протокол, відбитки ваших пальців, адреса доктора Бользена в Бабельсберзі, я покажу вам. Тепер ви зрозуміли, чому я вирішив вам повірити? Ви у безвихідному становищі. Здумаєте втекти — я передам вас Нюрнберзькому трибуналу… Поки що вас не шукають… Так, принаймні, як Бормана, Мюллера, Ейхмапа, Штангля, Менгеле, Барб'є чи Вальтера Рауфа… Якщо ви підете на те, щоб обманути мене, якщо я все-таки помилився в вас — я видам вас і вмию руки…