Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

МАФІЯ

На розі Кармелітської та Духа Святого двометровий зимний хлоп лежав, зацвівши оком, як циклоп (античний). Потекла на брук з-під вуха його червона юха, мов сироп (малиновий), а в центрі капелюха прострелено діру. Літала муха над ним, і плач дівочий із утроб летів до неба, де злодійський рай, де кожен сутенер або шахрай знайде в кущах навік собі малину. В присутності лягавих та собак старенька мати думала: «Ось так ти гідно шлях життя завершив, сину».

ПОСТРІЛ

Ти заповзеш, нечутний, ніби вуж, у золоті дзеркала установи, поправиш ружу й посміх Казанови і сам собі накажеш: кроком руш до кабінету, де — вершина змови. Тебе чекає мрець — очей не мруж, а, вихопивши револьвер із руж, спрямуй на нього дуло тридюймове. Ти станеш в цю хвилину шестикрилим, а він повільно зсунеться на килим, потягне канделябр і каламар. Ти скинеш рукавички (щойно з пральні) і, розпізнавши натяки астральні, почуєш, як видзенькує комар. 

ЛИПНЕВІ НАЧЕРКИ ПОДОРОЖНЬОГО

(ТЕМНИЦІ)

Липи в час доцвітання стоять золоті, безгомінні. «Було тут кілька темниць», — сказав Неборак. О відлуння колишніх льохів з назвами, як у дівчат чи винарень, — «Доротка», «Під ангелом» і та найлютіша — «Татарня», де очі вмирали найперше, і світло ховалось під пахви, в роти без'язикі! Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть не меморіал. І не річку загнано в труби. Хоч кожен з нас міг би сказати: «Липи в час доцвітання — гаснучі зорі. Повні трамваї дівчат».

(РІЧКА)

Зійшовши до річки, ми воду торкнули руками. У липні так любимо тіло води, що втікає між пальців. Сто млинів було там, сто млинових коліс і зелені застояні плеса, де риба ловилася в руки. Очерет, наче царства, держави з латаття — усе було річка. Теплі схови в піску залишалися наші й не наші, хололи до ранку. Скільки нас не збулось, переходячи міст понад Полтвою, скільки перейшло через міст і назавше пропало в гущавині правого берега?..

(ЦВЯХАРНЯ)

Хтось казав: «Ми не ті. Ми присутні в тунелях і вікнах, але нам не дійти до старої цвяхарні за рогом». Зостається сідати на сходах, співати. Може так подолаємо стіни, припнемо голоси до камінних цурпалків і витремо очі? Може так і почують нас ті, що чекають за рогом? Зостається шукати себе, і останній сірник, що в найдальшій кишені, колючий, як цвях.

(ПИВО)

Ми терпляче прожили годину липневої спеки. Мотоцикли минулих епох і старі арбалети лишились позаду. Золота незасвічена Роза [1] . Й сімсот неспокійних та спраглих атлетів з пересохлими вусами й нервами. Море, рятуй нас! Купання для гострих твердих борлаків чоловіцтва в загарбаній вежі. О як ми слухняно чекали! Кожен ковток є причастям. Рани від стріл проступають під сорочками.

1

Золота Роза — колишня синаґоґа у старому Львові.

(ДУХ)

Дозволь мені кружляти над тобою. Я знав Йосифу Кун [2] , я знав ще кількох жінок. Песій Ринок вітав мене песім гавкотом, а черниці з вулиці Сакраменток ховалися в нішах. Ані разу не вигнав мене Макольондра, я завше мав гроші і розум. Покажи с в о є місто. Я хочу йти за отими дівчатами в сукнях червоних. Я хочу дзвонити з оцих телефонних кабін. Я хочу набрати номер Йосифи Кун і почути, як вона скаже: «Дозволь мені кружляти над тобою».

2

Йосифа Кун — черниця і поетеса (XVIII ст.), авторка книжечки віршів «Прегарні околиці львівські», написаних німецькою мовою.

(ЗАБУТТЯ)

Так, наче брама — то вхід. Є міста, до яких неможливо зайти через браму. Є міста, до яких неможливо зайти. І приносять великий ключ, і шукають, куди б устромити, але брам немає, сторожа зітерлась на порох. Сім вітрів розкошують на площах і в залах. Навсібіч передмістя відкриті, сторожа виростає зелена й пругка. «Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», — перелічуєш майже вголос, та ніяк не згадаєш, як зветься дерево, до якого вона вже не ходить…

(РЕБРО)

Я віддав би своє ребро в анатомічну майстерню. Там велетенські серця різників і коханців, обвислі й надуті легені курців, трубачів і склодувів, меланхолійні пияцькі нутрощі, татуйований орден героя (якраз над соском) і руки останнього ката по дванадцятім вироку… Ані слова про інші витвори. Я віддав би своє ребро. Може, щось вийшло б із нього — якась рибина, чи жінка, чи гілка забутого дерева ґінкго…

(ЗАМОК)

Прогулянка кіньми — велика приємність. Та нам зостаються лиш кухні в задвірках сецесій — просторі прокурені гнізда, де гори немитого посуду й чаші з піщаними квітами, де у кранах сухих ледь пульсує волога зелених боліт. Посіймо попіл на стіл і пролиймо невипиті краплі. Брате, намацай отам на стіні вимикач — я не бачу тебе, бо до ранку ще триста хвилин. А панство і челядь поснули, і коні поснули, і нам не ввійти в ці кімнати. В о н и не покличуть.

(РИНОК)

Замок зіходив на землю все меншими замками, з одною-єдиною баштою, де графи колишні ставали поволі фігурами з воску, жокеями, фотопортретами. Здрібніння квартир і мансард, навіть шахових партій в альтанках, відбилось на нашому настрої — хотілося пити. І врешті, зійшовши по Лисенка, де обличчя у вікнах немов стародруки, побачили ми, як доми продаються, полотна, гравюри, дівчата. З «Татарні» світило підземне крило.