Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»
Шрифт:
(КОЛО)
Місто немов сузір'я. Як часто, блукаючи, йшли ми на світло домів, від яких не лишилося й каменя!.. І хто нам повірить, що йшли ми на світло? Як часто шукали ми гирло, і міст, і причал в опівнічних пустинях дворів, та хто нам повірить, що річка була тут? Тільки крізь нас переходять міста у непам'ять. Ми вимовляємо їх і знаходимо іншими. Втім, вранці виходиш на площу і все пізнаєш: Липи в час доцвітання стоять золоті, безгомінні.ДО ПАНІ ВАРВАРИ Л.
Натрунний портрет міщанки Варвари Лангиш (XVII ст.) зберігається у Львівському історичному музеї.
Тебе — теплу, погідну, лагідну, окату хочу кликати з ночі, всю з шовку й брокату. Спалює мене поїдом жадання єдине: їхати до тебе поїздом більш як дві години. Далі мене знищує пожадання друге: «З темниці музейної виплинь, королево!» — горлав би на всю губу з любові і туги серед міста, опівночі, в товаристві лева. (Лев зі мною рикав би). І коли зненацька ти виникла б на мій голос — ніби на портреті, загриміла б мені в серці музика вар'яцька і мене б охопило пожадання* * *
Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак, поночі крався у вежу, з якої все видко, — сходи рипіли, тремтіла над оком зоря. Все, що ти можеш, — пізнати невидимий рух війн і чуми, і вогненних коліс на темному атласі ночі. Все, що ти годен, — здійматись у вежу, папі писати цидулу про недорід і розмовляти латиною там, де від тебе чекають самопожертви. Пахло щурами. З вежі видні вся космос. Юрцьо, ректор Болонського etcetera, бачив у небі всілякі країни світу. Все, що ти бачиш, — хіба що хвіст від комети, яка розцвіла над чернечими снами Європи. Все, що ти видиш, — хіба що качан, дірка від бублика, слід чумацької валки, що споконвіку мандрує в нікуди з пахучих вогнем україн. Спурхнули нетопирі. Юрцьо побачив на небі Дрогобич: залатаний мертвими мур, два костели, дзвіниця і церква св. Юра. Все, що ти здатен, — закрити при цьому очі. Згусла в сорочці рана, дірка понура, всмоктує в тебе таємні пророцтва ночі. Все, що ти знаєш, — калач, переламаний навпіл, не зліпиш докупи. Дні твої, наче вода. Небо запнулося чорним. Дописуєш папі: сього року, здається, знову рушить орда… ПІДЗЕМНЕ ЗОО
Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони…
Живуть кити під містом. І тритони. А ще — дельфіни. В сумерку глибин, в западинах, де чорний місяць тоне, де вибрано породу з порожнин, вони живуть — міноги і мурени, сирени, восьминоги. І смиренне сліпе суцвіття губок та медуз — у вирвах шахт, у ямах наших душ. Живуть під містом леви, жовті й сонні. Сховала їх розпечена трава. Летючі зебри, антилопи й коні цвітуть на дні пасовищ і саванн. Живуть також під містом крокодили. Заплутані в ліан солодкі жили, тріпочуть тіні мавп або папуг. І сотні сотень мух, мурах, ропух. Живуть під містом зебри і буйтури, — ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь. Сайгаки й сарни, пасерби натури, пасуться на межі нічних угідь. І мамонти, сумирні, мов корови, і мастодонти. Кам'яні діброви двигтять від них, тремтять, як тепла твань, — вони сюди втекли від полювань. Живуть під містом люди. І прочани, і міщухи. І крила в рукавах. Розкручується знову копійчане порочне коло вицвілих розваг, — усе так само. ГІиво ярмаркове, скрипки весільні, ліхтарі, підкови, цілунки, плач, кохання і пітьма… Під містом. Тільки міста вже нема.ЗМІНА ДЕКОРАЦІЙ
У приміщенні церкви відкрито вокзал: почекальні, лампади, ікони, кабіни. Перелюднені хори гудуть, мов казан, а в касирок вуста, як фальшиві рубіни. Туалети і фрески. Колишня зоря закотилась у тлін, мов Марія у чорнім. Відчиняєш, як двері, врата вівтаря — і виходиш, і ходиш по першій платформі. А на ній — протяги, паротяги. Свічок пересохлі світла, як пісні на бенкеті. Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок пролетарський пророк у червонім кашкеті. У приміщенні школи відкрито готель: там завжди хтось із кимсь укладається спати. Сталактити волого пульсують зі стель, старшокласниці прагнуть солодкої вати і, сплітаючи русла заламаних рук, опановують суть природничих наук. У приміщенні замку відкрито шпиталь: там гуляє лицарство в потертих піжамах, мов побите вогнем чи познімане з паль, і діагноз готують на них, ніби замах. Адже в кожній з нічних півосвітлених веж їх лікують від стиду. І цвяхами теж. У приміщенні цирку відкрито завод: там летить над верстатами гордий народ у блискучому гримі — від вуха до вуха. У приміщенні неба відкрита тюрма. У приміщенні тіла відкрита пітьма. У приміщенні духа відкрита розруха. * * *
Весна виникала, де тільки могла: трава на фронтонах, дощі і сухоти, і тепла бруківка. Весна була зла. Блукаючі танки і рештки піхоти вертались nach Osten. Черешня цвіла, і груди, сповиті в паси портупей, зітхали в жаданні нових епопей. Костел описали — від нефів до веж, а все ж залишили стояти на площі, забивши дошками всі двері, а все ж виносили мармур і крила, і мощі — все золото чаш і шовковість одеж, всю темінь вина і кривавість корон, і мумію графа у шапці з пером, серця пілігримів, сідниці блудниць, правиці рубак і синиць із очниць, мечі, дароносиці, книги і фіґи, листок з антикварного лона Ядвіґи, покривлені м'язи і німби святих, — усе це призахідне тління Європи виносили геть. Мов у піч, мов на допит — жбурляли в машини. Ти вчасно затих, а потім озвався, хрипучий органе, тебе розкрутили на тисячу труб, тебе прикладали до вуст, як до рани, ці душі найменші, ці діти з халуп, з підвальних яскинь, де каміння і плющ, з низів, de profundis, ти виник пискляво, тебе на свистки і гудки розпиляли, і ти засурмив з-над катуш і калюж, з міського підпілля, де ніч і сухоти, де квола весна зеленіла зі стін. Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти, аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін… ЕЛЕГІЯ ПІСЛЯНОВОРІЧНОГО РАНКУ
Це — спроба написати вірш про нас. Про нашу учту, молоду і п'яну. Яке вино, яку хмільну оману вливав у юні горла щедрий час! Ми так жили, немов співали джаз. Хоча не джаз, а камерні концерти зривали нас, і ми ішли в снігах на гору, де ліси росли і птах кричав про щось таємне і відверте, і від любові можна
було вмерти. Чи хто за нами йшов по тих слідах? Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок, в якому всі музики триста років шукали кайф і висновки глибокі, а нам зостались метушня і шок, і птах оцей, і молодий сніжок. Але яке внизу лежало місто! — достоту, як завершений офорт. Наш подих цвів і рвався із аорт… Читались вежі злагоджено й чисто, і я старого пса покликав свистом, так ніби то був бройґелівський хорт. Та я забув, либонь, про головне: йшов рік новий, те діялося в січні. В будівлях спали мляві й анемічні гуляки, що набралися до не- пристойності. А ти пекла мене, щоразу інша, не така. Ще з ночі — ті дві руки у мене на плечах я пам'ятав, і темне щось в очах. Але який кретин повірить в очі? Я підбирав ключі, слова пророчі, хоча на ранок мій поет зачах… Ага, внизу трамвай сумирно повз — такий порожній, мов нікому діла вже не було. Якась душа летіла над ним, промерзла, і дзвеніла повз Петра й Павла в задумі чуйних поз… ............................................. Як тяжко повертатись на рівнину, скотитись по гладенькій мерзлоті, чи з'їхати, як я, на животі в ту вуличку, що вигинала спину, під маскарона бороду цапину, де пияки, трамваї і святі, де, все одно недремна, мов радар, націлений на сни, чигала зрада, а вихудлий біблійний виноградар на брамах був розіп'ятий, сподар. А з радіол шипів різдвяний дар (хоча його й забрязкала естрада). Туди, де всюди відбувався сон — тяжкий, похмільний, післяноворічний, туди, де кожен п'яний був зустрічний, а всі зустрічні — п'яні. В унісон співали ми, забувши про фасон. Хоч ми й були, мов мандрівні актори, і в нас був Ігор, він сурмив, як ас. Якась наївна віра у Парнас, чи то в Прованс, — але рушала гори!.. Отак ми йшли, немов сліпі у море, — і ти, і я, і всі навколо нас… ТРИ ПОВЕРХИ ВЕРТЕПУ
I Перший поверх — володіння Цапа. Це напівкорчма-напівтюрма, де жага двоспальна, мов канапа, ярма ярмаркові і юрма. Побутове сонне солодійство, де Охрім, Одарка і окрім них повсюдне дійство — це блудійство в храмі, де найвищий символ Хрін. Тут ми бенкетуєм, бешкетуєм, випиваєм чаші і моря і супроти Смерти мушкетуєм, в ус не дуєм, хрипко колядуєм про якогось Бога і Царя. II Але є над ним і другий поверх. Цвинтар для Поетів та Музик — царство дерев'яне і лялькове, звалений зужитий реквізит. В'януть канти, і мовчать дишканти, і лежить пустеля нічия, мов навік пішли Комедіанти в рай, де не женуть утришия. Птах не піє, Віща Книга тліє між безносих масок та гримас. Нас ніхто не любить, не жаліє. Подивись, Маріє: все маліє. Тільки Бозя рюмсає про нас. III Але є, нарешті, поверх третій: це поля, що світяться здаля. Кожен з нас там їздить у кареті і співає легко: гоц-ля-ля. Там Петро баламкає ключами, сторож парку, вертоградний зух. І летять Архангели з мечами — чисто, мов комети — так, що ух! Там почвари, гемони й ґевали геть запали в гепу — і гаплик! Тільки мучить видиво зухвале: Панночок, яких ми цілували, і Землі, що втнула з нас Музик! ПОШУКИ ВЕРТОГРАДУ
Ще трохи — і ти збожеволієш від щастя продиратися крізь оці кущі. «Суниця, — повторюєш, — малина, порічка, ожина, ліщина, агрус!» — і знову, як заклинання — спочатку. Сполохані птиці, деякий час покружлявши, сідають тобі на плечі. Мурахи повзуть угору стовбурами твоїх ніг. Ще трохи — і ти затремтиш від насолоди вмирати у цих кущах, гладячи теплих лисиць, котрі перебігають тобі стежку, ще трохи — і ти переступиш… Межа вертограду невидна. Її, можливо, й немає, хоча старий Петро стоїть, мов опудало, відганяючи від саду всіляку потолоч, охочу поласувати ябками… Твоє кружіння колись виявиться недаремним. Залишаючи на шпичастих гілках рештки сорочки і шкіри, прослизнеш-таки в найгустіші чертоги кисню і світла!.. Як і колись шепотітимеш, мов заклинання: «Бузина, калина, чорниця, шипшина, бузок!» Впізнаватимеш кожен прожилок на листках і кожну ягоду, і піщинку, бо всьому є своя назва, яко на землі, так і на небі… ІНДІЯ
1
Індія починається з того, що сняться сни про виправу на схід. І вони сюжетні, вони — наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом. Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води, або голос, який шепоче: «Устань і йди!», але ти не певен, чи серцем почув, чи вухом. Індія — це не зовсім півострів. Це материк, що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник не враховують факту, що світ оповитий Нілом. Що зірки на небі — це, власне, одна з вистав у театрі Бога. І, видно, час не настав — площину нам легше вважати кулею. Тілом. Ми вважаємо кулею те, що лежить, мов корж. Але ти, почувши різке й наказове «марш!», добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти. І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк, і вони в поході співають приблизно так, як ангели у небі нічні херувимські концерти. Площина — це пустелі й царства, хребти, міста, над якими лишень атмосферна густа висота в сім ворожих небес, — і яка з них розрада чи манна! Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз, виноградною впертістю кручених, битих лоз ти проб'єшся туди, де доречне слово «рахманна».2
Марко Поло казав неправду, коли запевняв, нібито мули, воли, осли над проваллям пітьми і тібетом імли привели його далі на схід — до Китаю. Шлях його, безперечно, — то блуд петлі. Марко Поло, певно, спав у сідлі. Адже далі на схід немає землі, адже Індія — це межа, це те, що скраю. Про який там схід можна казати, якщо є стіна, за якою — велике й німе Ніщо, і Воно не любить нас не знати за що, як здається нам, бо насправді Воно ніяке. Так що тут зупинка для прощ і пущ, і останній камінь, і дощ, і кущ, і тому гординю в собі розплющ — ця стіна не з тих, які беруть зарізяки. Ця стіна — це примара така, об яку розсипається Азія з ії масивом піску, розбиваються валки всі об неї, стрімку, а над нею вже інший вимір: там Бог, світила. Але ти приблуда, і доля твоя така: мандрувати вниз, поки тече ріка, поки віриш: на світло, немов з мішка, можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.Поделиться с друзьями: