Ерагон

— А тому, що мені не потрібне нічого з тих проклятущих гір! Забирай свій відьомський камінь і вшивайся, — рука Слоуна раптом зіслизнула, і він порізав собі палець, та, схоже, навіть не помітив цього. М’ясник продовжував скребти лезо, заливаючи його свіжою кров’ю.

— Так значить, ти відмовляєшся продати мені м’ясо?!

— Так! Доки не принесеш гроші, — гаркнув Слоун, здіймаючи ножа й виходячи з-за прилавка. — Забирайся геть, або я сам тебе викину!

Раптом позаду них прочинилися двері. Ерагон швидко озирнувся, готуючись до нової напасті. Досередини ввалився Хорст. Це був величезний чолов’яга, а за ним із рішучим виразом обличчя дріботіла Слоунова донька Катріна — висока дівчина років шістнадцяти. Ерагон був здивований, побачивши її, адже зазвичай вона не втручалася в суперечки, які затівав її батько. Слоун насторожено зиркнув на них і знову взявся за Ерагона:

— Він не хотів…

— Спокійно, — сказав Хорст своїм могутнім голосом, із хрускотом стиснувши кулаки. Він був карвахольським ковалем і мав товсту шию та потріпаний шкіряний фартух. Ув око впадали його міцні, оголені по лікоть руки, а крізь виріз сорочки виглядали могутні м’язи волохатих грудей. Коли він розмовляв, його щелепи рухалися так, що недбало підстрижена чорна борода злітала в повітря й плуталася:

— Слоуне, що ти в біса накоїв цього разу?

— Нічого, — м’ясник кинув на Ерагона вбивчий погляд і сплюнув. — Цей хлоп прийшов сюди й почав мені набридати. Я попрохав його забратися геть, але він навіть не зрушив з місця. Я йому пригрозив, та він ніби й не чує! — зиркаючи на Хорста, Слоун, здавалося, меншав на очах.

— Це правда? — спитав коваль.

— Ні! — відповів Ерагон. — Я запропонував цей камінь як плату за м’ясо, і м’ясник погодився. Але коли я сказав, що знайшов його на Хребті, то він не схотів навіть торкатися до нього. Яка різниця, звідки він?

Хорст зацікавлено глянув на камінь і знову звернувся до м’ясника:

— Чому ти відмовляєшся, Слоуне? Я й сам не дуже люблю Хребет, але якщо йдеться про ціну каменя, то я можу засвідчити її власними грошима.

На якусь мить питання зависло в повітрі. Потім Слоун облизав губи й вимовив:

— Це моя крамниця, і тут я можу робити все, що мені заманеться.

Тоді з-за Хорстової спини вийшла Катріна й, відкинувши пасмо золотаво-рудого, схожого на розтоплену мідь, волосся, сказала:

— Тату, але ж Ерагон хоче заплатити. Дай йому м’яса, і ходімо вечеряти.

Очі Слоуна грізно звузились:

— Іди в будинок, це не твоє діло… Кому я кажу!

Обличчя Катріни вмить скам’яніло, і вона, випроставшись, вийшла геть.

Ерагонові все це дуже не сподобалось, але втрутитись він не насмілився. Хорст посмикав себе за бороду і з докором сказав:

— Гаразд, тоді продай мені, — залунав на всю крамницю його голос. — Ерагоне, що ти хотів купити?

— Усе, що можу забрати із собою.

Хорст дістав гаманця й почав відраховувати гроші:

— Дай мені найкращу вирізку й полядвицю. І дивись, аби її вистачило, щоб наповнити Ерагонову торбу.

М’ясник зам’явся, переводячи погляд з Хорста на Ерагона.

— Не продати м’ясо мені — це дуже кепська ідея, — знову озвався Хорст.

Зі злістю озираючись, Слоун таки поплентався до задньої кімнати. Звідти долинув скажений гуркіт, шарудіння паперу й ледь чутна лайка. За кілька хвилин він повернувся з купою загорнутого в папір м’яса. Із незворушним виразом обличчя м’ясник узяв у Хорста гроші й заходився далі чистити свого ножа, удаючи, ніби поруч нікого немає.

Хорст забрав м’ясо й вийшов надвір. Ерагон поспішив за ним, захопивши свою торбу й камінь. Прохолодне нічне повітря війнуло їм в обличчя, приємно освіжаючи після задушливої крамниці.

— Дякую вам, Хорсте. Дядько Герроу буде задоволений.

Хорст тихо засміявся:

— Не треба мені дякувати. Я вже давно хотів це зробити. Слоун — такий скандаліст, що його давно вже слід було поставити на місце. А оце зараз Катріна почула сварку й бігцем по мене. Добре, що я встиг, — ще б трохи, і ви точно затіяли б бійку. Щоправда, тепер я не знаю, схоче він продати що-небудь тобі чи комусь із твоєї рідні наступного разу, навіть якщо ви прийдете з грошима.

— А чого це він такий злий? Ми ніколи з ним не дружили, але ж він завжди приймав наші гроші. До того ж, я ніколи не бачив, щоб він так обходився з Катріною, — сказав Ерагон, розв’язуючи торбу.

Хорст знизав плечима:

— Спитай ліпше в свого дядька. Він знає про це куди більше, ніж я.

Ерагон запхав м’ясо до торби:

— Тепер мені ще сильніше кортить потрапити додому… розгадати цю таємницю. Ось, візьміть, це тепер ваше, — він простягнув камінь Хорстові.

Той знову засміявся:

— Ні, ні, залиш свій дивний камінь собі. А щодо грошей, то навесні Альбрих збирається у Фейнстер. Він теж хоче стати ковалем, тож мені знадобиться помічник. Можеш прийти й відпрацювати цей борг, якщо в тебе буде вільний час.

Ерагон удячно вклонився. Хорст мав двох синів, Альбриха та Балдора, і обидва вони працювали в нього в кузні. Посісти місце одного з них — це неабияка пропозиція:

— Ще раз дякую. Я охоче попрацюю у вас.

Парубок справді зрадів, що в нього буде така нагода віддячити Хорстові, адже його дядько ніколи б не взяв милостиню. Несподівано Ерагон згадав про братове прохання:

— Роран просив, аби я поговорив з Катріною, а оскільки вже мені не пощастило цього зробити, то, може, ви їй дещо перекажете?

— Звісно.

— Він хотів попередити, що приїде сюди, тільки-но з’являться торговці, і тоді вже з нею побачиться.

— Ото й усе?

Ерагон трохи розгубився:

— Та ні, іще він хотів, аби Катріна знала, що вона найкраща дівчина, яку він тільки бачив у своєму житті, і що він не може думати про жодну іншу.

Хорст широко посміхнувся й підморгнув Ерагонові:

— Це в нього серйозно, чи не так?

— Авжеж, сер, — так само посміхаючись, відповів Ерагон. — І якщо ваша ласка, то перекажіть, що я їй дуже вдячний! Це так люб’язно з її боку заступитися за мене перед своїм батьком. Сподіваюсь, що Катріні за це не перепаде. Брат би дуже розгнівався, якби в неї через мене виникли якісь проблеми.

— На твоєму місці я би цим не переймався. Слоун не знає, що це саме вона покликала мене, тож навряд чи докорятиме їй. Слухай, а може, ти повечеряєш з нами?

— Вибачайте, та я не можу. На мене чекає Герроу, — відповів на те Ерагон, затягуючи мотузок на торбі. Він повісив її на плече й рушив дорогою, помахавши на прощання рукою.

Через торбу, набиту м’ясом, юнак ішов тепер значно повільніше, але бажання опинитися вдома подвоювало його сили. Село скінчилося зовсім несподівано, його гостинні вогні лишилися позаду. Перламутровий місяць визирав з-за гір, заливаючи землю своїм примарним світлом. Усе навколо здавалося вицвілим і пласким.

Незабаром юнак звернув з дороги, яка бігла далі на південь. Тоненька стежка, що нею він тепер крокував, майже губилася в тіні величезних в’язів і вела його крізь високі трави просто на невеличкий пагорб. Ерагон зійшов на верхівку й побачив м яке світло, що линуло з вікон його будинку.