Ерагон

На дранковому даху виднівся цегляний димар, а з карнизів, що нависали над побіленими стінами, на подвір’я спадали тіні. Один бік критого ґанку було захаращено дровами, заготовленими на зиму. А на іншому — валялися фермерські знаряддя.

Вони в’їхали в цей будинок після смерті Маріан, дружини Герроу, а перед тим він стояв пусткою майже півстоліття. Помешкання лежало за десять миль від Карвахола — найдалі за всі сусідські. Люди вважали таку відстань небезпечною, адже в разі якого лиха родина не встигла б покликати на допомогу сусідів. Та Ерагонів дядько нікого не послухав.

За сотню футів від будинку похмуро височіла сіра клуня. У ній тримали двох конячин — Бірка та Бруга, а ще курей та корову. Часом тут з'являлася й свиня, але цього року родина не мала на неї грошей. Поміж стійлами стояв візок, а межу їхніх польових ділянок уздовж річки Анори було обсаджено деревами.

Обережно наблизившись до ґанку, парубок помітив у вікні світло:

— Дядьку, це я, Ерагон. Пустіть мене.

Тієї ж миті рипнула маленька заслінка, і двері розчахнулися.

Тримаючись за ручку, на порозі стояв Герроу. Поношений одяг висів на ньому, наче лахміття на сухому дрючку. Запалі очі на виснаженому обличчі похмуро поглядали з-під сивіючого чуба. Він скидався на людину, яку почали муміфікувати, та раптом з’ясували, що вона ще жива.

— Роран спить, — сказав він у відповідь на запитальний погляд парубка.

На старезному дерев’яному столі, поверхня якого була така щербата, що тріски відкидали тіні, схожі на велетенські пальці, блимала лампа. Біля пічки, де догорали дрова, на забитих у стіну саморобних цвяхах висіла купа кухонного начиння. Ще одні двері вели в глиб будинку. За довгі роки пі-дошви мешканців відполірували підлогу до блиску. Ерагон скинув зі спини торбу й витяг м’ясо.

— Що це таке? Куплене м’ясо? Де ти взяв гроші? — вигукнув дядько, побачивши згортки.

Перш ніж відповісти, Ерагон перевів подих:

— Нам його купив Хорст.

— І ти дозволив йому заплатити? Я ж тобі казав: ми не жебракуватимемо, щоб дістати їжу. Якщо ми не зможемо себе прогодувати, нам доведеться переїхати в село. А там ти навіть не зчуєшся, як люди почнуть приносити старий одяг і питати, чи протягнемо ми зиму.

Обличчя Герроу зблідло від гніву.

— Це ніяка не милостиня, — відповів на те Ерагон. — Навесні Хорст дозволив мені відпрацювати борг. Йому якраз буде потрібен помічник, бо Альбрих поїде із села.

— А в тебе буде час, аби на нього працювати? Ти що, збираєшся покинути роботу на фермі? — трохи пом’якшав Герроу.

Ерагон повісив лук і сагайдак на гачки біля вхідних дверей:

— Я про це ще не думав, — сказав він роздратовано. — До того ж, я знайшов одну річ, яка може коштувати купу грошей.

І парубок поклав камінь на стіл.

Герроу схилився над знахідкою: голодний вираз його обличчя враз змінився на жадібний, а пальці хтиво затремтіли:

— Ти знайшов це на Хребті?

— Так, — відказав Ерагон і розповів, як усе сталося. — А ще я втратив свою найкращу стрілу, тож ближчим часом доведеться робити нову.

Вони розглядали камінь у майже цілковитій темряві.

— Як там погода? — спитав дядько, беручи камінь. Він стис його обома руками, ніби боявся, що той раптом зникне.

— Холоднеча, — відповів Ерагон. — Сніг не йшов, але щоночі був морозець.

Ця новина занепокоїла Герроу:

— Завтра треба допомогти Рорану зібрати ячмінь, а якщо встигнемо, то зберемо ще й гарбузи, мороз не чекатиме.

Він передав камінь Ерагонові:

— Ось, тримай. Коли приїдуть торговці, дізнаємось ціну. Найрозумніше буде його продати. Чим менше маєш справ із чимось магічним, тим краще… А чому Хорст заплатив за м’ясо?

Ерагону вистачило якоїсь хвилини, аби розповісти про свою сварку зі Слоуном:

— Я не розумію, що його так розлютило.

Герроу знизав плечима:

— Десь за рік до того, як ти тут з’явився, дружина Слоуна Ізміра зникла по той бік водоспаду Ігуальда. Відтоді він не наближався до Хребта й не торкався жодної речі, принесеної звідти. Але це ще не привід відмовлятися від грошей. Гадаю, він просто хотів з тебе познущатися.

Ерагон стомлено похитнувся:

— Як добре знову бути вдома, — сказав він. Очі старого сповнилися теплом, і він мовчки кивнув. Тоді юнак поплентався до своєї кімнати, закинув камінь під ліжко й упав на матрац. Нарешті його двоюрідний брат удома! Уперше, відтоді як почалося полювання, Ерагон міг нічого не боятися, поринаючи в сон.

Казки про драконів

На світанку крізь шибку почали пробиватися сонячні промені, зігріваючи Ерагонове обличчя. Протерши очі, він звівся й присів на краєчку ліжка. Від соснової підлоги віяло холодом. Юнак витягнув затерплі ноги і, позіхаючи, почухав спину.

Поруч із ліжком були полиці, завалені речами, які він колись познаходив: покручені шматки дерева, скалки мушель, блискучі уламки гірської породи та зав’язані на вузол пучки сухої трави. Його улюбленою знахідкою був корінець, вигнутий так дивовижно, що юнакові ніколи не набридало ним милуватися. Окрім умивальника й комода, у кімнаті більше нічого не було.

Він узув чоботи й замислено втупився очима в підлогу. Це був особливий день. Приблизно в цей самий час, шістнадцять років тому, його мати, яку звали Селена, повернулася додому в Карвахол — сама-самісінька й вагітна. Селена зникла на шість років і, подейкують, мешкала в якихось великих містах. Коли ж вона повернулась назад, на ній було дороге вбрання, а її волосся прикрашала сітка з перлин. Жінка знайшла свого брата Герроу й попрохала дозволу залишитись у нього до того часу, поки з’явиться на світ малятко. П’ять місяців потому вона народила сина. Усі були вражені, коли Селена, плачучи, почала благати Герроу й Маріан, аби ті стали йому за батьків. Коли її питали про те, чому вона так робить, жінка лише плакала й відповідала:

— Я мушу.

Її благання були такими жалісними, що рідня врешті-решт згодилась. Мати нарекла сина Ерагоном, а наступного ранку пішла собі, аби більше ніколи не повернутися.

Ерагон ще й досі пригадував свої відчуття, коли Маріан розповіла йому перед смертю що історію. Та обставина, що Герроу й Маріан — не його справжні батьки, неабияк вразила хлопця. Він раптом почав сумніватися в тих речах, в які завжди вірив. Перегодом Ерагон навчився з цим жити, але ніколи не зміг позбутися невідступного почуття провини, ніби він був недостойний своєї матері. «Я знаю, вона вчинила так, бо в неї була на те вагома причина, — думав Ерагон. — Але яка ж саме?»

Юнака непокоїло й іще одне питання. Хто його батько? Селена нікому про це не сказала, а той чоловік своєю чергою ніколи не намагався знайти Ерагона. Тим часом парубок хотів знати, хто це, бодай ім'я. Одним словом, йому страх як кортіло розгадати таємницю свого походження.

Ерагон зітхнув, підійшов до умивальника й хлюпнув водою собі в обличчя, здригнувшись, коли та потекла по шиї. Освіжившись, юнак дістав з-під ліжка камінь і поклав його на полицю. Вранішнє світло лилося на знахідку, відкидаючи химерну тінь. Ерагон іще раз доторкнувся до каменя, а потім поспішив на кухню, бо йому не терпілося побачити власну родину. Герроу й Роран були вже там і снідали куркою. Побачивши його, широко всміхнений Роран підвівся з-за столу.