Фб-86

* * *

Іштван нервово проходжувався по кімнаті. Тепер було ясно, в якому відчайдушному становищі він опинився. Спочатку виникла думка про самогубство. Іншого виходу не було. Адже він у пастці. Якщо його повернуть угорським властям, сувора кара буде неминучою. Його повісять!

Іштван сів до столу, обхопив руками голову і замислився. Ніяк не міг примиритися з думкою про смерть. Молоде, здорове тіло прагнуло життя. В ньому прокинулася жага свободи, яку ще більше розпалювало усвідомлення того, що він в'язень. Хлопець хотів бути вільним. Можливо, якби матеріал треба було добути не у Голуба, а в когось іншого, він би так не мучився. Зрештою, винахід не є військовою таємницею, це лікарська робота, яка нічого спільного не має з обороною, з армією. Той матеріал, який Іштван приніс у конверті, був військового характеру. То була військова таємниця. Отже, він уже вчинив злочин, його провина не збільшилася б, коли б він викрав відкриття Голуба, адже професор проводив досліди як приватна особа. Але Іштван не може обікрасти старика! Голуб зробив для нього стільки добра! Отже, лишається один вихід — тікати. Все одно куди, аби вирватися звідси! Тільки як? Удень це неможливо. До вечора треба щось придумати. Розташування кімнат у віллі він знає. Якби пробратися в двір, усе було б гаразд. За критим басейном можна перелізти через кам'яну огорожу.

Думки про втечу настільки полонили хлопця, що він не помічав, як минає час. У нього виникло безліч планів. Кожен з них Іштван розробляв до найменших деталей, але згодом відкидав, бо в кожному була якась вада. Від плану втечі через вікно відмовився, бо в кімнаті не знайшлося жодного предмета, з допомогою якого можна було б виламати грати. «Тільки через двері можна вибратися», — вирішив він. Їсти йому цілий день нічого не давали. З цього він теж зробив висновок, що вони хочуть зламати його опір.

Іштван приліг на ліжку. Час минав. Стемніло. Світла він не вмикав. У віллі була така тиша, наче все в ній вимерло. Він стомився від переживань і не помітив, як заснув.

Була вже ніч, коли він прокинувся. Глянув на годинника: п'ять хвилин на першу. Згадав про план втечі. Втрачати йому нічого. Що буде, те й буде, він спробує.

Підійшовши до дверей, Іштван припав до них вухом, прислухався. Жодного звуку. Тоді він почав гатити кулаком у двері. Ніхто не озивався. «Може, вілла справді порожня?» — подумав Іштван. Знову постукав. Прислухався. Із сходів ніби почулися кроки. «Так, хтось іде», — майнула думка. До дверей наближалися чиїсь поквапливі кроки. Іштван хвилювався.

— Чого вам треба? — спитав хтось по-німецьки.

— Хочу негайно поговорити з паном полковником! — гукнув Іштван.

У замку цокнув ключ. Двері відчинилися, в них стояв чоловік років двадцяти восьми, з вогненно-рудим волоссям. На ньому була картата сорочка, светр і вузькі вельветові штани.

— Проведіть мене до полковника, — звернувся до нього Іштван.

— Тепер не можна, — позіхнув той. — Пан полковник приходить сюди тільки вранці, і нема чого…

Американець не договорив, бо Іштван стусонув його ногою в голінку. Той застогнав від болю і мимохіть нахилився, щоб вхопитися за ногу. Іштван скористався цим моментом. Коли голова американця опинилася на рівні його грудей, він щосили вдарив того кулаком у підборіддя. Американець звалився на землю наче лантух. Іштван машинально втяг зомлілого американця в кімнату, порізав ножиком простиню, одним шматком заткнув йому рот, іншими зв'язав руки і йоги. Зв'язаного поніс у ванну, поклав йому під голову подушку і зачинив двері ванної на ключ.

Після цього Іштван швидко вийшов у коридор. Біля сходів зупинився, глянув униз. Нікого. Почав спускатися. Сухі букові дошки скрипіли під ногами. По дорозі думав про те, як роздобути в Йоганна ключі. «Постукаю до нього», — вирішив. У тьмяно освітленому холі Іштван зупинився і оглянувся навкруги. Ніде нікого не було. Він рушив до кімнати Йоганна. Не встиг ще й дійти до неї, як відчинились двері однієї з кімнат першого поверху. З них вийшло троє. В одному з них Іштван впізнав того американського офіцера, з яким зустрічався у Донована.

Офіцер на мить зупинився, приголомшений, потім сказав щось англійською мовою своїм товаришам.

— Як ви сюди потрапили? — спитав офіцер.

Іштван не відповів.

— Руки вгору! — наказав американець, пронизуючи Іштвана своїм поглядом. Вони стояли близько один від одного. Хлопець знав, що в наступну мить на нього нападуть. Вирішив випередити своїх супротивників. Блискавичним рухом вдарив американця краєм долоні по скроні. Той похитнувся і впав.

Два інші накинулись на Іштвана. Одного з супротивників він відкинув ривком плеча, другого садонув головою в обличчя. Та це був дужий чолов'яга. Він лише на якусь мить закрив очі, потряс головою і зразу ударив Іштвана по підборіддю. В хлопця потемніло в очах, він упав. Американець метнувся до нього. Та Іштван не втратив свідомості. Коли американець опинився поруч нього, хлопець швидким рухом підкосив його ногами. Той звалився. Іштван ривком схопився на ноги. В ту ж мить відчув, що хтось міцно обхопив його руками. Він інстинктивно нахилився, розставив ноги і несподіваним рухом рвонув вперед ноги свого супротивника. Обоє впали на підлогу. Американець не випускав Іштвана, намагаючись підім'яти його під себе. Іштван схопив ворога за ліву руку і почав ламати палець. Той закричав від болю і трохи відпустив хлопця. Одним оком глянувши на офіцера, Іштван побачив, що той повільно піднімається. В його руці заблищав пістолет.

— Здавайтесь! — гукнув офіцер, спершись на стіл.

«Нічого не вдієш, — майнуло в голові Іштвана. Проти зброї я безсилий». Хлопець підняв руки.

— Станьте біля стіни!

Він мовчки скорився.

Через годину Іштван уже сидів перед полковником і Донованом.

— Ви знаєте, яка кара належить за напад на військовослужбовців американської армії?

— Ні, — відказав Іштван. — Але на якій підставі ви тримаєте мене під арештом?

— Американські окупаційні власті мають на це право, юначе. А ви перебуваєте в американській зоні.

Іштван мовчав.

— Ось що, друже, — порушив тишу полковник. — Даремно пручаєтесь. Можливо, я говорив з вами дещо різкувато, але я люблю одверту розмову. Виконаєте оце завдання, і я даю вам слово честі, що більше доручень не буде. Після повернення можете негайно виїхати в Америку. Нам потрібне це відкриття. Скажу прямо — коли не дістанемо цих матеріалів, ми знищимо їх разом з ученим, бо не допустимо, щоб вони попали в інші руки. Якщо ви не погодитесь виконати завдання, сьогодні вас передамо угорським властям разом з доказом шпигунської діяльності. Коли б у мене був інший вибір, може, я й відмовився б від цього наміру. Але в мене іншого вибору немає. У вас є. Можете вибирати — життя або смерть. Ось як стоїть питання. Бо на тому боці вас повісять, можете не сумніватися. Я допоможу вам виконати завдання, небезпеку зменшу до мінімуму. А потім можете вчитися… Для роздумів у вас мало часу. Вирішуйте.

В голові Іштвана знову завирували думки. Як йому бути? Він думав про Голуба, старого доброго професора, який з таким натхненням працював над дослідами.

Полковник знову почав говорити. Іштван слухав його неуважно, одним вухом. Наче здалеку долинали до нього слова про жорстокі методи комуністів, про їхні плани підривної роботи в усьому світі і про те, що американці взяли на себе місію врятувати світову культуру.

— Ви, юначе, хочете, щоб ми визволили країни, які опинилися за залізною завісою, в тому числі і вашу батьківщину, але не бажаєте допомогти нам у цьому. Безкорисливі зусилля американського уряду повинні підтримувати всі чесні люди. Зрештою, хто зацікавлений у визволенні Угорщини? Ми чи ви?

— Але ж я хочу бути лікарем, — простогнав Іштван.

— За це треба боротися! Лікарем можете стати лише тоді, коли й самі візьмете участь у боротьбі. Інакше ні. Ви, певно, чули, скільки чоловік заарештовано останнім часом в Угорщині. Подумайте, яка доля чекає вас. Ось що я вам скажу: якби ви не були співробітником Голуба, ви були б уже давно в Штатах. Ваше нещастя, що саме ви працювали в професора, а ми повинні здобути його відкриття. А це не така вже й велика справа. Принаймні порівняно з тією, яку ви вже виконали для нас. Ну, яке буде ваше рішення? Погоджуєтесь?