Фб-86

— Сідайте, — вказав на стілець лікар. — На що скаржитесь?

— Я прийшов до вас не як хворий, а в приватній справі, — мовив капітан і розстебнув свій плащ.

— Слухаю, — всміхнувся до нього русявий лікар років сорока.

Недовго роздумуючи, капітан приступив до діла.

— Вчора я довідався, що ви лікували мого дядька Ференца Вільдмана. Мене дуже засмутила смерть бідолашного дядька, і я хотів би знати обставини смерті.

— Так, я лікував його, — підтвердив лікар. — На жаль, про обставини його смерті нічого не можу сказати. Він став жертвою нещасного випадку. Виникла навіть підозра, що він покінчив з собою, але це не дуже правдоподібно, хоч я останнім часом помітив у нього певний нахил до цього. В його нервовій системі відбулися патологічні зміни.

— Якого характеру? — зацікавився капітан.

— Раніше ніж відповісти, дозвольте спитати дещо.

— Будь ласка.

— Чим ви можете підтвердити, що ви справді родич Ференца Вільдмана? Прошу пробачити мене. Це не прояв недовір'я. Просто ми, лікарі, зобов'язані в певному розумінні зберігати таємницю.

— Запитання цілком зрозуміле і законне, — заспокоїв лікаря капітан. — Будь ласка, ось моє посвідчення. — Він вийняв з кишені своє військове посвідчення і передав його лікареві. — Ви можете прочитати, що мою матір звуть Марією Вільдман ^[13] .

— Це, звичайно, ще не доказ, — засміявся Сегеді.

— А ця фотографія з дарчим написом на зворотному боці?

Шош подав лікареві фотокарточку. Той довго розглядав її. «Племінникові Лаці від дядька Фері», — прочитав він.

— Спасибі, — сказав лікар, повертаючи капітанові фотографію.

— Коли ви бачилися востаннє з своїм дядьком? — спитав він згодом.

— Я не бачив його кілька років, — тихо відповів капітан. — Був на навчанні в Москві.

— Коли дозволите, я буду нещадно одвертим, — мовив лікар, закурюючи. — Хочу зауважити: про ці речі я нікому й ніколи не говорив, бо бідолаха Фері ділився зі мною так, наче з ксьондзом на сповіді.

— Я прошу вас, пане доктор, говоріть усе до кінця.

— Нервову систему вашого дядька підірвало велике горе. Ви знаєте, що він боровся проти цього ладу. Як саме — я не знаю. Його дуже засмучувало, що єдиний його племінник став комуністом, і вони таким чином опинилися з ним у ворожих таборах…

— Але ж…

— Дозвольте мені закінчити, — підняв руку лікар. — Я знаю лише те, що він мені казав. Фері був прямою чесною людиною, яка не відступала від своїх принципів. Я стою осторонь політики і не хочу втручатися в цю справу. Але я розумію його…

— Але ж, — почав знову капітан, — дядькові Фері було добре відомо, з яких міркувань вступив я в партію, навіть у Москву я поїхав тому, що він сам наполягав на цьому.

— Не знаю. Про це він мені нічого не казав, — узяв знову слово лікар. — Кілька тижнів тому він передав мені листа і заповіт. Фері просив передати їх племінникові тільки в тому разі, коли він на ділі докаже свою чесність.

— Це мені не зовсім зрозуміло.

— Я зараз поясню. — Лікар взяв у шухляді стола папку. — Ось тут чек на тисячу фунтів стерлінгів, а ось у цьому запечатаному конверті заповіт. Але все це я можу передати вам лише тоді, коли ви, згідно з бажанням Ференца Вільдмана, виконаєте певні умови.

— Я слухаю вас. Які саме умови? — спитав капітан, не зводячи очей з чека…

Через півтори години капітан Шош залишив віллу. Він повільно йшов безлюдними провулками. Іноді зупинявся, обережно оглядався. Перед будинком 24, на вулиці Розмарінг стояв новенький комфортабельний автомобіль обтічної форми — форд останнього випуску. Капітан зупинився біля машини і ще раз уважно подивився навкруги.

— Тисячу фунтів стерлінгів — це немалі гроші, — бурмотів він.

Всміхнувся і сів у машину.

— Поїхали, — кивнув водієві.

Відкинувшись на спинку сидіння, він запалив сигарету і поринув у думки.

* * *

Іштван схвильовано піднімався широкими сходами бібліотеки.

«Тільки б не зустріти знайомого», — думав хлопець, намагаючись подолати хвилювання.

В читальному залі була черга до книг. Іштван стояв, тримаючи в руках зошит. Пробравшись вперед, він попросив «Лікарський вісник» за 1896 рік. Молода бібліотекарка здивовано глянула на нього і зникла між полицями. Через кілька хвилин повернулася з товстим томом. Іштван узяв книгу і сів за столик. Його серце сполохано билося. Кілька хвилин він робив якісь записи в зошиті, перегортав сторінки книги, не наважуючись одразу відшукати вказану йому сторінку. У нього було таке відчуття, що за ним стежать і схоплять в ту мить, коли він вийме з книги лист. Почекавши ще якийсь час, він позіхнув і знайшов потрібну сторінку. Подивився навкруги. Всі були зайняті читанням. Непомітно взяв конверт з тонесенького паперу і поклав його в свій зошит. Потім обережно поклав у книгу лист, який приніс з собою. Виконавши цю операцію, хлопець полегшено зітхнув. Кілька секунд чекав, щоб заспокоїтись. Потім знову почав перегортати сторінки і робити нотатки в зошиті. Хотілося схопитися з місця і побігти, але, напруживши волю, він примусив себе спокійно сидіти. Він з півгодини щось дряпав у зошиті, потім закрив книгу і відніс її молодій бібліотекарці.

Швидко проминувши довгий коридор, Іштван мало не бігцем спустився зі сходів, щоб швидше вийти на вулицю. Хлопцеві весь час здавалося, що його переслідують. Вже почало сутеніти. Він глянув на годинник. П'ята година. «Коли не кваплячись іти пішки до само парку відпочинку, точно о сьомій буду там», — міркував Іштван. Обминаючи людні місця, він пробирався завулками туди, де його мала чекати машина.

* * *

Підполковник Челеї з усмішкою глянув на Коцку.

— Ну, що тепер скажеш? Прочитав донесення?

— Так, — кивнув головою старший лейтенант. — Чесно кажучи, я вже трохи заплутався.

— Не дивно, — засміявся підполковник. — Але скажи, яка твоя думка?

Коцка відкрив блокнот і почав перегортати свої нотатки.

— Розберемося спочатку з Євою.

— Хочеш — починай з неї, — хитрувато моргнув підполковник.

— Як я вже повідомляв, — почав Коцка, — дівчина останніми днями завела стосунки з новими людьми. Нам навіть не вдалося в кожному випадку встановити, хто ці люди. Згідно з донесенням Бозонтоша, вчора ввечері вона розмовляла в ресторані з молодим блондином. Після закриття ресторану вони пішли разом. Єва повела його на свою квартиру. В ресторан приходив, крім того, русявий чоловік років сорока. З ним Єва теж розмовляла. До його приходу вона комусь дзвонила з контори, за даними — призначала побачення.

— Зрозуміло, — перебив його підполковник. — Що дали лабораторні дослідження?

— Нічого особливого. Знайдені в капелюсі волоски — жіночі. Встановлено, що вони не пофарбовані, тільки з допомогою водню їх зробили світлішими.

— Це вже цікаво!

— Що ти сказав? — старший лейтенант здивовано глянув на Челеї. — На мою думку, тут нічого цікавого немає. Певно, Єва колись надівала капелюх і її волосся залишилося в ньому. Сьогодні ввечері чи завтра вранці це буде точно встановлено.

— Як? — спитав підполковник.

— Ми здобудемо кілька Євиних волосинок.

— Це хороша ідея. Ну, далі.

— Встановлено, що у Ференца Вільдмана в Угорщині немає ніяких родичів. Братів чи сестер у нього не було. Батьки померли в 1930 році. Ми переглянули також архів. Знайдено дані про те, що під час війни Вільдман працював і на американців, і на німців, його родичі ще в середині тридцятих років переїхали в Німеччину, бо вони вважали себе німцями.

— Що встановлено про квартиру Єви? Рожі побувала там?