Флешка-2GB

культура фізична

сільськогосподарська культура

західна культура

культура Сходу

імперська культура

культура рису

культура льону

і нарешті культура яко культ.

Тож, закидаючи культурі те, що вона виросла у найбільшого за всі часи боввана, стала предметом всесвітнього ідолопоклонства, культу, до того ж культу поганського (от для чого, виявляється, потрібна була авторові Європа з її еллінськими коренями), автор нарешті висуває найсерйозніше своє звинувачення: культура увібрала в себе християнство. Себто, висловлюючись коректніше, християнство як ідеологія, як світобачення, як мораль потрапило в тінь культури — адже сьогодні саме їй належать категорії моралі, ідеології, світогляду тощо. Замість того, щоб розглядати й оцінювати весь корпус культури через призму християнства, — журиться автор, — люди приречені сприймати християнство з позицій істоти окультуреної, яка від народження несе на собі первородний гріх знання. Це призвело, на його думку, до того, що християнство із Божої благодаті, з найвищого прояву духовності, з єдиного гаранта історичності буття перетворилося на одну з багатьох світових релігій — простих, зручних, доступних і ужиткових. А це означає, — робить він остаточний висновок, — що християнства як такого сьогодні просто не існує, замість нього маємо підсунуту культурою фальшивку (чи не тут криються корені феноменології несправжньої). Доволі-таки спритне перенесення власних психологічних проблем у площину глобальну, соціологічну — адже суть полягає в тому, що бідному нашому автору ніяк не вдається відчути себе справжнім християнином, маючи на заваді химеру культури. Культура нібито стоїть між ним і Словом, яке вона йому пропонує в безлічі перекладів і транскрипцій, із безліччю коментарів і зауважень інших людей, у найрізноманітніших варіантах і формах, у найхимернішому світлі, під найнесподіванішими кутами зору. Його бентежить свобода вибору і лякає необхідність вибирати. Йому легше прийняти схоластичну ідею про покинутість світу Словом, аніж смиренною душевною працею заробити собі право на доступ до Нього. Розбещений безпідставними претензіями на харизматичність, він, урешті-решт, просто-на-просто не бажає завдавати собі клопоту жити.

Не вміючи, не бажаючи, не маючи змоги увібрати і полюбити все, автор трансформує для себе Христову заповідь любові у тотальне неприйняття, всеохопну ненависть. Мотивуючи власну мізантропію ідейним неприйняттям культури, він плекає сміховинні месіанські плани про перевлаштування світу так, щоб найбільшою проблемою, найдорожчим задоволенням, а може, й найважчим злочином у ньому вважалося розповсюдження інформації. Він марить ізольованістю, мріє про жорсткі квоти і ліміти на будь-яку інформацію, про всесвітню систему інформаційних податків, про безжальну новітню цензуру і непролазні кордони. І ось тут, нарешті, він і виказує себе повністю: за всіма його логічно-філологічними побудовами стоїть елементарне невротичне бажання сховатися знову за залізною завісою. Істота, вихована в неволі, на волі, як відомо, гине.

Все це (як і те, що весь свій антикультурний пафос автор трансформує в літературний текст, докладаючи таким чином another brick у мур культури) змушує з великою недовірою поставитися до авторських інтерпретацій історії станіславського артистичного середовища — бо чи нема і тут прихованих ідейних чи інтимних мотивів, які наперед визначили б точку зору та зумовили одіозність інтонації?

8. Від автора (каденція і кода)

Здається, мені таки не вдалося уникнути певної елегійності та ностальгійності, описуючи справжні-несправжні часи, минулі події та неіснуючих людей. Очевидно, з цієї причини багато хто звинуватить мене в необ'єктивності й некритичності: мовляв, для кожного пора молодості видається світлою. Може, й так. Може, для отого непізнаного «МИ» це справді було юністю. Бо щодо мене, то навіть якщо це історія юності, то юності дуже запізнілої, запізнілої навіть порівняно із запізнілою юністю Людвіґа Бодмера.

І все ж таки я стверджую: то були прекрасні часи. Тому, сподіваюся, вони ніколи не повернуться.

Липень, 1995

По коліна в Європі. Моделювання малої батьківщини

Тут неподалік

є класний всесвіт

ходімо туди

е.е. камінґс

Калуш — місто без історії. Адже історія — одна з тих речей, які існують лише тоді, коли існують її носії. Носіїв місцевої історії в Калуші немає. Тому неможливо собі уявити, щоб тут святкували, скажімо, 750-річчя міста (як нещодавно було у Львові). У Калуші можна святкувати тижневий ювілей, семимісячний чи, щонайбільше, кількарічний. Години й дні, будь-які хронологічні періоди, що проминають на цих територіях, не залишають сліду ані в літописах, ані в людській пам'яті, а просто повертаються для повторного використання, як намистини вервиці. Як елементи вічного рециклінґу. Немов тут працює якийсь астральний комбінат з утилізації й повторного обігу часу.

Хоча насправді Калуш, звичайно, має власну історію. Просто історія… себто справжня Історія — це саме те, чого не пам'ятають.

трохи неісторії

Якщо вірити легендам і туристичним довідникам, перша згадка про Калуш датована 1437 роком. На жаль, у місцевому музеї від першого калушанина не залишилося ні опудала, ні шкури, ні віґваму. Однак аборигени, судячи з усього, були істотами активними й підприємливими, оскільки вже 1549 року місту було даровано маґдебурзьке право, а відповідно — герб і статус «вільного королівського міста». На жаль, не знаю, за часів якого саме короля це діялось. Як не згадаю, де саме — хоча, кажуть, десь на калущині — народився свого часу і Степан Бандера.

А ще за часів бабці-Австрії в Калуші почали видобувати калійну сіль. Звідси бере початок промисловий злет міста, по якому нині залишилося з десяток недіючих підприємств (ті, що працюють, майже цілком належать російському капіталу), покинуті звалища токсичних відходів, кар'єри, шахти і руїни австрійських фабрик — безцінні, але нікому не потрібні пам'ятки промислової архітектури.

Це, власне кажучи, й усе, що можу повідомити з чужих слів. Сам я, натомість, пам'ятаю Калуш уже радянським, пересічним районним центром із найбільшим у Європі хімічним комбінатом і жахною екологічною ситуацією. Офіційно місто складалося з кількох дільниць, але був і неофіційний, «історичний», так би мовити, поділ: центр, до 1939-го заселений автохтонами, а з 1946-го — здебільшого «визволителями» та партфункціонерами; височанка— осереддя міщухів-скоробагатьків та підприємливих селюків; підгірки— дільниця, що асоціювалася насамперед із районним шпиталем, населена добропорядними (мабуть, через близькість музею-садиби Івана Франка) громадянами; загір'я— пристанційне задуп'я, загальний пострах, лігво місцевого люмпену та криміналу; т.зв. «посьолок»— територіально найбільша частина міста, де в залізобетонних блоках та цегляних «хрущовках» мешкав пролетарський інтернаціонал з усіх куточків СРСР, що приїжджав по «довгий карбованець» на будівництво чергового хімзаводу, а позаяк карбованець завжди виявлявся коротшим від обіцяного, заробітчани зазвичай залишалися працювати на ними ж збудованих підприємствах. Ну, і нарешті — хімія, промислова зона, держава в державі, антимісто, фантасмагоричний полігон, звідки проростали в небо гігантські труби, клубочилися дими й палахкотіли факели, де заводські корпуси нерідко відділяли кілометри пустельних земель, засолених озер, кар'єрів, каналів, звалищ… Куди хлопчаки, виховані на образі Юрія Гагаріна, їздили бавитися в космонавтів, шукаючи на достоту марсіанських ландшафтах позаземні форми життя. Оскільки земні там не виживали.

Можливо, тому, отруєна сполуками хлору та окислами полівінілхлориду, калуська молодь розважалася смертельними нічними побоїщами, що називається, «стінка на стінку». Газети мовчали, але ранкові перешіптування доносили, мовляв, «учора підгорецькі гнали центрових аж до технікуму», а «загірські знову рознесли танці на посьолку». Загірських боялися найбільше: навіжені відморозки, вони носили не лише ланци і ремені з напаяними бляхами, але й виготовлені із заточених електродів піки та саморобні олов'яні кастети. Втім, токсикоз тут, мабуть, ні до чого. Про подібне пише і Сергій Жадан у «Біґ Маку», те саме бачимо й у славнозвісній «West Side Story». До того ж ми збиралися говорити про архітектуру, чи не так?

андеґраунд по-калуськи

Слово «андеґраунд» у Калуші зберегло свій первісний, етимологічний сенс. Це не мистецьке підпілля і не бункерна партизанка, це найсправжнісінькі підземелля, катакомби і печери, що залишилися у вичерпаних і покинутих соляних шахтах. Неграмотні австріяки заливали шахти відпрацьованою пульпою, радянські ж інженери вирішили здешевити процес, тому відходи виробництва скидали відразу за житловими масивами, а шахти просто покидали. З роками залишки солі вимивалися дощами й ґрунтовими водами, тож невдовзі приміський ландшафт прикрасила солянка(місцева пустеля, де й сьогодні часом проросте хіба занесена бозна-звідки верблюжа колючка) та кар'єр— похмурі пагорби, схожі здаля на засніжені Кордільєри. Тож юним космонавтам уже не треба було їздити ген за місто й нелегально проникати на фабричні території: марсіанські дива підступали до їхніх осель. Шахти ж подарували інший атракціон: 1986-го, здається, року, опівночі, розташоване далеко від сейсмічних зон місто струсонув 4-бальний землетрус — то обвалилася одна із шахт. Під землю завалилися пара будинків, кілька кілометрів шосе і жива корова. Людських жертв не було. Корову врятували. Постраждали, щоправда, порожні корпуси старих австрійських фабрик. Відтоді рік за роком вони потиху щезають із калуського ландшафту: частина потроху сходить під землю, частина розбирається на цеглу (якість цісарсько-королівської цегли непідвладна часові), частина — зноситься під нову забудову. Боюся, музею промислової архітектури тут не дочекатися. Зате позбавлені пошани до старовини мешканці з подиву гідною турботою поставилися до наслідків обвалу. Зруйновану дорогу впродовж двадцяти років так і не заасфальтовано, а автомобілістів, змушених долати екстремальну, засипану камінням ділянку, попереджає не поновлюваний із 86-го року вказівник: «Обережно! Завалля!», а за кілька метрів — підфарбований, а тому вкрай цинічний транспарант: «Щасливої дороги!».

типові проекти: вчора і нині

На тлі андеґраундової екзотики Калуш наземний менш цікавий. Принаймні був у часи моєї юності. Історична частина (центр), забудована здебільшого типовими для галицької провінції блідими копіями європейського модерну, потиху занепадала, обростаючи еклектичними прибудовами й присадибними ділянками; здобутки ж радянських архітекторів пропонували для районних центрів клоновані т.зв. типові проекти: районний універмаг, районний будинок культури, районні — кінотеатр, ресторан, ощадні каси, гастрономи, кулінарії, аптеки тощо. (Можливо, це робилося для того, щоб громадяни СРСР не надто звикали до осілого способу життя й були готові кожної миті податися на чергову «будову століття», освоювати нову «цілину», а то й просто усім кагалом бути вивезеними на неозорі сибірські простори як представники «народу-зрадника», скажімо. А там, на нових батьківщинах, їх очікували звичні й через це майже рідні: районний універмаг, районний будинок культури, районний кінотеатрі далі за списком.) Будівлі ж сакрального характеру, що в докомунні часи були для кожного містечка ще й своєрідною візитівкою, радянська ідеологія казала піддавати найпринизливішим метаморфозам. Так, у Калуші костел перетворили на спортзал, синагогу — на лазню, а греко-католицьку церкву віддали кагебешним «батюшкам», що в певному сенсі було ще гіршим від лазні-спортзалу: адже там дбалося бодай про тіло, а в «совєтсько-православних храмах» занепащався дух. Згадується Андруховичеве: «…У приміщенні неба відкрита тюрма. У приміщенні тіла відкрита пітьма. У приміщенні духа відкрита розруха».