Флешка-2GB

У скептичному ж сьогоденні, натомість, навіть слово «мама» пишеться з маленької, в лапках і означає найчастіше не маму, а материнську плату комп'ютера.

У скептичному сьогоденні навіть цілком щирий відрух публічної особи трактується як елемент всеохопного PR, що, втім, не перешкоджає домогосподаркам пускати сльозу, коли черговий кандидат у депутати під час передвиборчої кампанії цілком заплановано бере на руки і цілує «випадкового» малюка або мавпочку із зоопарку.

У скептичному сьогоденні замахані медійними форматами промоутори і політтехнологи цілком занедбали такий безвідмовний і популярний колись рекламний хід, як «тавро смерті». Багато хто стає зіркою чи ідолом після загибелі, та мало хто збирає дивіденди смерті ще за життя. У давнину ж цей спосіб не лише практикували, але й культивували. Поета без «світової скорботи» в очах і «печаті смерті» на чолі вважали безсовісним віршомазом. Людина, не готова відійти в небуття першої-ліпшої миті, взагалі не мала морального права творити поезію. Це вам не конференційні Ерос із Танатосом. Це непереборний потяг до смерті, що супроводжує кожного по-справжньому обдарованого.

Чому б не скористатися старою методою в сучасних PR-технологіях?

Скажімо, ти — поет, не схильний до слем-декламації, наркоманії чи бодай дрібного хуліганства. Ти не ведеш Live Journal, не матюкаєшся в ефірі й неохоче роздягаєшся на сцені. Ти не тусуєшся ні в клубах, ні у віртуалі, ні на презентаціях. Ти ненавидиш промотури і не любиш інтерв'ю. Ти поважаєш класиків. У твоїх текстах відсутні не лише статеві акти, але й необхідні для цього органи. Тобі… Тобі не залишається нічого іншого, як тільки оголосити власну смерть.

Робити це треба ретельно, але й делікатно. Насамперед вигадати собі смертельну недугу. Найкраще щось екзотичне й ідіотське. Ані рак, ані СНІД не годяться. Перше — надто заяложене, друге — надто пафосне і може призвести до передчасної ізоляції. Укус реліктової ігуани в цьому випадку — майже перфектно. Чутки про це слід розпускати помалу, інформація повинна просочуватися гомеопатичними дозами, інтригувати й допускати інтерпретації. Спочатку вистачить певний час з'являтися в публічних місцях із забинтованим пальцем. Для автограф-сесій можна пристарати яскравий пластир або й гумову рукавичку. Згодом слід накласти гіпс: на ньому доречно й зручно записувати принагідні думки, віршовані рядки і телефони прихильниць. Варто носити в кишені складену вчетверо, потерту на згинах довідку від терапевта-тератолога. За зручної нагоди, скажімо, на завершальній стадії доброї пиятики її можна показати приятелеві, ніби помилково витягши замість кредитки: бачиш, мовляв, яка фіґня, просто атас, пінцет, якась дурнувата ящірка, ні, не епідемія, це ти плутаєш із ящуром, ні, це ігуана, ящірка така, лікар каже, не існує антидотів, невідома отрута, залишилося не більше ніж 3–4 місяці, серйозно, гадом буду, ні, не заразне, ні, не передається, хіба що я тебе вкушу, бугага, звичайно, ходив, інші кажуть те саме, хоча насправді більшість не в курсах, тому це ще не остаточно, тільки ти ж бачиш, який діагноз, і печатка міністерства надзвичайних ситуацій, кажуть, треба їхати до Лондона, там постколоніальна медична школа, постімперська діагностика та якісь військові, натівські спеціалісти, але це між іншим, тобто між нами, чуєш, це лише між нами, нікому не кажи, ні, нікому, не хочу балачок, ні, не признався, ні, вона теж не знає, ясен пень, питала, сказав, що сепсис, сепсис, а не скепсис, ну, типу зараження крові, тепер лікується, а що я міг сказати, це ж на сміх курам, анекдот, параша, склеїти ласти через таке гівно, через земноводне, коли тільки почав розкручуватися, навіть некролога порядного… тихо, тихо… не галасуй…

Такий приблизно конспект розмови. Однієї може не вистачити. Слід вибирати приятелів-екстравертів. Із жіночою аудиторією треба працювати індивідуально. Колишнім подругам — одне, актуальним фанаткам — інше, потенційним коханкам — ще інше, хоча які можуть бути потенційні коханки, коли ти вже, вважай, не жилець, та ще й заразний. Однак слава вимагає жертв. А слава передсмертна (замість посмертної) — і поготів. І воно того варте. Все окупиться. Ти помітиш. Тебе почнуть друкувати в антологіях. У твоїх текстах знайдуть невідчитаний раніше сенс. На презентаціях за твоєю спиною шепотітимуться. Друзів побільшає, черги по автографи зростуть. На твої жарти почнуть реагувати. У твоїх зауваженнях про погоду вбачатимуть метафізичні метафори. Вперше в житті ти зустрінеш живих меценатів. Твої запилюжені збірки зникнуть із книгарень. Знайдеться принаймні один псих, який запевнятиме, ніби твої вірші колись урятували йому життя. Початківці проситимуть у тебе порад і рецензій, метри розшарпуватимуть твої строфи на епіграфи. В тебе з'являться епігони, і виникне група підтримки, сформована переважно з представників «готів», «емо» й інших інвалідів дитинства. Тебе запрошуватимуть на відкриття пам'ятників і стрип-барів. Твій перебинтований палець увійде в моду, замінивши традиційний фак. На твої тексти писатимуть пісні й мильні опери. Тебе висуватимуть на конкурси: «Людина року», «Лицар Кривбасу», «Персона Задуп'я». Твою кандидатуру вноситимуть у передвиборчі списки місцевих рад. Зображення ігуани прикрасить герб селища міського типу, в якому ти народився, а домашні тераріуми витіснять традиційні акваріуми, пастки на мишей і шпаківні. Життя почне налагоджуватися.

Але найважливіше — відтепер усе, хоч би що ти написав, викликатиме жваве зацікавлення публіки. Тривіальним фразам на кшталт: «дивлюсь я на небо», «і день іде, і ніч іде» або «поховайте та вставайте» — приписуватимуть глибокий символізм приреченості. Ти навіть сам здивуєшся, скільки всього розумного, недоброго й вічного можна вичитати з твоїх скупо римованих строф. Скільки прозрінь знайдеться в твоїх марнославних мізках, скільки туги в цілком здоровому серці.

Однак позитивні емоції не встигнуть перейти в ейфорію. На піку популярності ти раптом згадаєш причину тріумфу. І з жахом усвідомиш, що всі ці юрми журналістів, фанатів та аспірантів ходять за тобою зовсім не для того, аби насолоджуватися художнім словом і збирати крупинки мудрості. Вони, немов та ігуана з анекдоту, бояться проґавити твою смерть. Вони дарували тобі стільки уваги, що тепер мають повне право на сатисфакцію.

Невблаганно наближатиметься день, коли, згідно з довідкою терапевта-тератолога, ти матимеш відкинути копита, врізати дуба тощо. Відсувати цю дату тобі виявиться так само непросто, як богословам пояснювати чергове відтермінування Страшного суду. Звісно, можна вигадати якесь щасливе зцілення. Можна навіть як відкупну жертву ампутувати палець. Але ти раптом зрозумієш, що справа не в цьому. І йдеться зовсім не про те, щоб знайти вихід із ситуації. Йдеться про те, що механізм смерті вже запущено. А він не дає збоїв. У нього нема холостого ходу. Йому не накажеш: «повний назад». А отже, ти приречений. Ігуани не було, але, згідно із задумом, ти мусиш померти через щось насправді ідіотське: через цілком типову пневмонію, або цілком звичайний, не пташиний, грип. Тихо і тупо на власному ліжку. Та навіть і не це найгірше. Бо ти не конче мусиш вмерти біологічною смертю, зате померти для інших — приречений. Усі, хто довго і старанно чекав твоєї смерті, таки побачать її. Побачать і спорядять необхідними атрибутами й ритуалами. А ти зробишся невидимим. І нікого не вдасться переконати, що ти ще живий. Ніхто не подасть ні руки, ні гривні. Ніхто не захоче слухати вірші. І коли тобі нарешті присудять найвищу національну літературну відзнаку, виявиться, що це — посмертно.

Що ти вдієш після цього? Що зможеш написати? Що зумієш розповісти?

Хіба оту дурнувату, схожу на анекдот, історію про поета і його ігуану. Саме це й увійде в історію.

Поет і його біографія

З огляду на персоналію, про яку йтиметься, цей нарис мав би називатися: «Я і моя біографія», точніше — «Моя біографія», ще точніше — просто «Біографія». Але, по-перше, сам я не поет, по-друге, писати про себе не годиться, тож і власну біографію подаватиму як типову, показову, схематичну, а першу особу однини прошу вважати стилістичним вивертом.

Отже: моє поетичне минуле було ганебним. Тобто відсутнім. Тобто — його не було. Я не подавав версифікаційних сигналів ані в пубертатний період, ані в сезон першої закоханості, ані на етапі хаотичного сексуального становлення. Я міг схилятися до спорадичного музикування, люмпенської портвейнізації, ганебних акварельних замальовок і навіть кінології (в сенсі — кінолюбительства), але віршувати, та ще й українською, мені й на думку не спадало. Вперше українська поезія (чи то пак те, що я тоді нею вважав) зацікавила мене у форматі текстів пісень славетних «Братів Гадюкіних». Семантично-онірична глибина фрази «Микола бомбу мав під стріхов» збивала з ніг, а епічний розмах, весілля, що «грало аж до рання», здавався співрозмірним із Бгахават-гітою. «Ось нова, революційна форма української лірики», — вирішив я (треба додати, що на той час українська поезія для мене закінчувалася на Павличкові, про існування Чубая чи Лишеги я не знав, а Подерв'янського вважав білоруським євреєм). Зворохоблений новою, ще нечуваною, як мені видавалося, перспективою, я «з головою поринув» у версифікаційний вир. Строфи на кшталт: «…ми сиділи з тобою в каварні, їли курку під назвою гриль, були ноги у тебе негарні, але був незалежним твій стиль» або «…та згине голос під водою, ніхто на поміч не прийде, і я натішуся тобою, пійнявши тіло молоде», так і сочилися зі стержня кулькової ручки (себто зі стрижня моєї особистості). Коли подібний за стилістикою вірш, «В Баварії, в Баварії, де темне пиво п'ють», був показаний згаданому вже Дмитрові Павличку — тодішньому кандидатові у депутати Верховної Ради України Першого Скликання по Першому Калуському Виборчому Округу (до якого я в ті роки був прописаний), він викликав у метра захоплену реакцію і отче благословення моєї якнайшвидшої еміграції з незатишних лав радянської інженерії до братерського ґрона українських літераторів. Ясна річ, після того, як віддам за нього свій голос на Перших Демократичних виборах. Так я став Поетом.

Підбадьорений поблажливістю славетного автора «Двох кольорів», я почав клепати римовані строфи квадратно-гніздовим способом, компенсуючи дотихчасові провали в інженерній діяльності: зриви п'ятирічних планів, невідповідності стандартам ОСТ, низьку ефективність впровадження рацпропозицій, заниження норм економії металу, незадовільну активність на суботниках, читання Гемінґвея на робочому місці тощо. «Я пишу лиш, як крапають сльози, — надривався я, — коли серце стискає з жалю: я люблю вас, радниє бєрьози, і тебе, я смерічко, люблю». Всенародна слава здавалася невідворотною.

Невдовзі з'явилася перша іноземна публікація. У варшавському андеґраундовому журналі «Відрижка». Втішився чомусь лише я і декілька приятелів сумнівної панківської орієнтації. Батьки не розділили радості, висловивши обережні сумніви, мовляв, у європоцентричній Польщі навряд чи може виходити літературний журнал із такою назвою.

Тоді я вже повним ходом клепав свій самвидавівський «Четвер», тож проблем із публікаціями не було. Потривало б так іще років зо два, і я ґарантовано закінчив би життя на смітнику перебудовної укрестради десь поміж Левком Дурком та Анатолієм Матвієнком. Навіть лаври Вєрки Сердючки мені б не світили. На щастя, в обласній газеті «Зоря Прикарпаття», на той час спішно перейменованій на патріотичний «Бальзам Прикарпатських Сердець», я натрапив на феноменальні «Листи в Україну» якогось Андруховича. Навіть інженерної освіти вистачало, аби зрозуміти, що це справжня поезія і що це саме та форма художнього вислову, яку я неусвідомлено шукав, але яку не пощастило віднайти раніше. Намір познайомитися з поетом зробився нав'язливим і невдовзі зреалізувався. Івано-франківська дислокація Андруховича прискорила справу. Ми вирішили робити «Четвер» разом.

Андрухович виявився чоловіком не лише реальним у всіх теперішніх значеннях цього слова: він був не просто співредактором «Четверга», він потроху почав вводити мене в світ сучасної української літератури, знайомити з молодими талановитими письменниками, демонструвати засади редаґування. Проблем із публікаціями в мене побільшало.

Натомість проблем із писанням поезії поменшало: я захопився алко-гоку Позаяка. Вірші мої стали коротшими. Метафори — виразнішими. Рими — сумнівнішими. Останній шедевр на ниві імітування Позаякових наслідувань японської класики був украй лаконічним: «Файні жінки — хвойні вінки».