Франкенштайн. Ґотичні повісті

Ці думки наснажували мене і пробуджували палке бажання навчитися людської мови. Голос у мене був різким, але піддавався тренуванню; звісно, голос мій сильно відрізнявся від їхніх ніжних і мелодійних голосів, та я досить легко вимовляв ті слова, які розумів. Це було неначе в байці про осла й цуценя [17] ; але невже лагідний осел, прив’язливий, хоча з виду й грубий, не заслуговував іншого ставлення, крім побоїв та образ?

Приємні зливи та весняне тепло перемінили землю. Люди, які спершу немовби ховалися кожен по своїх нірках, розійшлися по полях і взялися до селянських клопотів. Птахи співали веселіше, на деревах розпустилося листя. Яка щаслива земля! Тепер вона гідна богів, а ще ж недавно була голою, вогкою та непривітною.

17

Одна з байок Езопа.

Моя душа раділа пишноті природи; минуле стерлося з моєї пам’яті, наразі панував спокій, а в майбутньому квітли яскраві промені надії та очікування радості.

Розділ 13

Я поспішаю дістатися найбільш хвилюючих моментів моєї розповіді. Зараз я розповім про події, що зробили мене таким, яким я став.

Весна швидко розквітала; погода тепер стала теплою, а небо — безхмарним. Мене дивувало, що недавня похмура пустеля могла так зазеленіти і розквітнути такими красивими квітами. Я із захватом сприймав тисячі дивовижних ароматів та найчарівніших краєвидів.

В один із тих днів, коли мешканці будинку відпочивали від важкої праці — старий награвав на гітарі, а діти слухали його, — я помітив, що на обличчя Фелікса лягла тінь безмежного смутку; він часто зітхав, а батько навіть одного разу перервав гру і, вочевидь, запитав, чому він сумує. Фелікс відповів йому веселим тоном, і старий знову заграв, але тут хтось постукав у двері.

То була дівчина, що приїхала верхи, а її супроводжував місцевий селянин. Вона була в темному вбранні, а обличчя затуляла густа темна вуаль. Агата щось запитала у неї, а у відповідь незнайомка ніжним голосом назвала ім’я Фелікса. Голос її був мелодійним, але чимось відрізнявся від голосів моїх друзів. Почувши своє ім’я, Фелікс квапливо наблизився, і дівчина відкинула перед ним свою вуаль; я побачив обличчя янгольської краси. Її коси, чорні та лискучі, були заплетені; очі були темні та живі, але водночас лагідні; риси обличчя правильні, шкіра напрочуд біла, а на щоках грав рум’янець.

Фелікс безмежно зрадів, побачивши її, і весь його сум миттю щез, а обличчя випромінювало захват, на який, мені здавалося, він не був здатен; його очі засяяли, щоки розгорілись; у ту мить він здався мені таким самим вродливим, як і незнайомка. Її проте охопили інші почуття: витерши сльози з гарненьких очей, вона простягнула Феліксові руку, яку він у захваті поцілував, назвавши незнайомку, якщо я правильно розчув, своєю ніжною аравітянкою. Вона, здалося, не зрозуміла його, але всміхнулася. Він допоміг їй зістрибнути з коня, відпустив провідника і завів її в дім. Він перемовився з батьком кількома словами, а юна незнайомка схилилася перед старим на коліна і хотіла поцілувати йому руку, але він підвів дівчину і ніжно пригорнув.

Хоча незнайомка також промовляла членороздільні звуки, але говорила якоюсь іншою мовою, і незабаром я помітив, що вона не розуміла мешканців домівки, а вони не розуміли її. Вони спілкувалися за допомогою жестів, які я переважно не міг витлумачити, але я бачив, що її приїзд приніс у домівку радість та розсіяв печаль, як сонце розсіює ранковий туман. Фелікс здавався особливо щасливим, він радісно всміхався своїй аравітянці. Агата, лагідна Агата цілувала руки чарівній незнайомці і, вказуючи на свого брата, здавалося, пояснювала їй жестами, як сильно він сумував, поки її не було. Та к минуло декілька годин; їхні обличчя випромінювали радість, яка й досі була мені незрозумілою. Почувши, як незнайомка повторює за ними те чи інше слово, я збагнув, що вона намагається навчитися їхньої мови; мені тут-таки спало на думку самому скористатися цими уроками. На першому уроці незнайомка засвоїла близько двадцяти слів, більша частина яких була мені вже відома, але решту я постарався запам’ятати.

Ввечері Агата й аравітянка рано вляглися спати. Перед сном Фелікс поцілував руку незнайомці та сказав: «На добраніч, люба Сафіє». Потому він іще довго розмовляв із батьком, і з того, як часто повторювалося її ім’я, я зробив висновок, що предметом їхньої бесіди була чарівна гостя. Я з жадібністю намагався зрозуміти їх, докладаючи для цього всі сили свого розуму, але все було даремно.

Зранку Фелікс пішов на роботу, а коли Агата покінчила з господарськими клопотами, аравітянка сіла біля ніг старого і, взявши його гітару, заграла декілька мелодій, настільки чарівливих, що вони викликали у мене сумні й солодкі сльози. Вона почала співати, і її голос чудово переливався — то гучніше, то тихше, неначе пісня соловейка в лісі.

Доспівавши, вона передала гітару Агаті, яка спершу відмовлялася. Проте все ж таки зіграла простий мотив і ніжним голосом підспівувала, але це зовсім не було схоже на дивовижний спів незнайомки. Старий був у захваті і вимовив декілька слів, які Агата спробувала розтлумачити Сафії: він хотів висловити вдячність, бо своїм співом вона принесла йому найбільшу втіху.

Дні спливали так само тихо, як і раніше, з однією лише відмінністю: обличчя моїх друзів замість печалі тепер випромінювали радість. Сафія була незмінно веселою; ми з нею робили великі успіхи в мові, і за неповні два місяці я вже міг розуміти практично всі слова, які вимовляли мої покровителі.

А тим часом чорна земля вкрилася травою, і на цьому зеленому килимі розквітали солодкі і для носа, і для ока квіти, що блідими зірочками світилися в місячному сяйві; сонце припікало, ночі ставали ясними й теплими; нічні мандрівки були для мене великою втіхою, хоча їх довелося сильно скоротити через пізні сутінки та ранні світанки: я не наважувався виходити вдень, побоюючись своєю зовнішністю викликати таку ж реакцію, що й у першому селищі, куди я намагався завітати.

Цілісінькі дні я уважно та старанно слухав розмови, щоб якомога швидше опанувати мову, і вже міг похвалитися, що мені це вдавалося швидше, ніж аравітянці, яка ще мало розуміла і висловлювалася ламаною мовою, коли я розумів і міг відтворити майже кожне зі сказаних слів.

Навчаючись розмовляти, я водночас опановував і науку письма, якому вчили незнайомку, і це не припиняло дивувати й захоплювати мене.

Книжка, з допомогою якої Фелікс навчав Сафію, називалася «Руїни імперій» автора Вольнея. Я не збагнув би її змісту, якби Фелікс, читаючи, щохвилини не давав детальних пояснень. Він зауважив, що обрав ці твори, бо вони наслідували східних авторів. Ця книжка дала мені можливість зрозуміти історію і довідатися про великі держави, які існували тепер; я дізнався про погляди, вірування й традиції, які панували поміж різних народів. Я почув про лінивих жителів Азії, про невичерпний творчий геній греків, про війни і чесноти ранніх римлян, про їхнє подальше виродження і про падіння їхньої могутньої імперії; про лицарів, християнство, королів. Я дізнався про відкриття Америки і разом із Сафією плакав над гіркою долею її корінного населення.

Ці захопливі розповіді викликали в мені дивні почуття. Невже людина справді настільки могутня, доброчесна й велична — і воднораз настільки гріховна та низька? Вона здавалася мені то втіленням зла, то створінням вищим, справді богорівним. Бути великим і благородним видавалося мені найбільшою чеснотою, притаманною лише створінню, наділеному чуттями; бути гріховним і низьким, як чимало з описаних в книжці людей, здавалося мені найнижчим падінням, долею жалюгіднішою, ніж доля старого крота чи огидного хробака. Я довго не міг збагнути, як може людина вбивати свого брата; для чого існують сучасні закони та уряди; але що більше я дізнавався про гріхи і жорстокість, то дедалі менше дивувався та не здригавсь од відрази.

З того часу кожна бесіда мешканців домівки відкривала для мене нові дива. Слухаючи пояснення, які Фелікс давав аравітянці, я зрозумів дивний устрій людського суспільства. Я дізнався про нерівність статків, про величезні багатства і жалюгідну бідність, про чини, знать і шляхетну кров.

Все це змусило мене поглянути на себе немовби збоку. Я дізнався, що люди найвище цінують знатне та славне ім’я в поєднанні з заможністю. Людина здатна домогтися поваги, володіючи однією з цих переваг, але, позбавлена обох, залишається, за рідкісним винятком, бурлакою і рабом, приреченим віддавати всі свої сили та працювати на небагатьох обраних. А хто ж я такий? Я не знав, хто мене створив, знав тільки, що в мене немає ні грошей, ні друзів, ні власності. До того ж я був покараний бридкою зовнішністю і відрізнявся від людей навіть за самою своєю природою. Я був сильніший за них, міг їсти зовсім просту їжу; я легше витримував спеку та холод і був набагато вищим на зріст. Ніде навколо себе я не бачив нікого, схожого на мене. Невже я — чудовисько, пляма на тілі землі, створіння, від якого всі втікають і всі відмовляються?