Франкенштайн. Ґотичні повісті

Йому не пощастило. Усю родину протримали у в’язниці п’ять місяців аж до суду, а потім винесли вирок: конфіскація майна та довічне вигнання з рідної країни.

Саме тому вони й оселилися в Німеччині, в тій бідній домівці, де я їх знайшов. Незабаром Фелікс дізнався, що віроломний турок, через якого його родина витерпіла стільки лиха, попри всі закони моралі й честі, поїхав з Італії разом із донькою, а на довершення образи вислав Феліксу невеличкі гроші, щоб допомогти, як він висловився, налагодити життя.

Ось такі події краяли Феліксове серце і зробили його, коли я вперше його побачив, найнещаснішим з усієї родини. Він міг би змиритися з бідністю і навіть пишатися нею як платою за свій шляхетний учинок; але невдячність турка і втрата коханої дівчини були бідою значно гіршою — непоправною. Наразі ж приїзд аравітянки немовби вдихнув у нього нове життя.

Коли до Ліворно дійшла звістка, що Фелікс позбувся всього майна, та ще й звання на додачу, турок наказав доньці викинути коханого з голови та готуватися до від’їзду на батьківщину. Благородна душа Сафії була обурена цим наказом; дівчина намагалася заперечити батькові, але той, не слухаючи її, гнівно повторив свою тиранічну вимогу.

Декілька днів потому турок зазирнув до кімнати дочки і поспіхом сповістив, що про його перебування в Ліворно стало відомо уряду, і той негайно видасть його французам, а тому він найняв човен до Константинополя і вже за декілька годин відпливає. Він мав намір залишити дочку під опікою вірного слуги, аби згодом вона попрямувала за ним разом із великою частиною майна, яку ще не встигли доправити в Ліворно.

Залишившись на самоті, Сафія склала в голові план, відповідний до такої непередбачуваної ситуації, в якій вона опинилася. Життя в Туреччині було ненависним для неї, проти цього промовляли її почуття та вірування. З батькових паперів, які потрапили їй до рук, вона дізналася про вигнання свого коханого та про теперішнє місце його перебування. Деякий час вона ще вагалася, але потім все ж таки наважилася і, прихопивши коштовності та певну суму грошей, у супроводі служниці, уродженки Ліворно, яка трошки розмовляла по-турецькому, виїхала до Німеччини.

Вона щасливо дісталася містечка, розташованого за якісь двадцять льє від домівки Де Лесі, але тут її служниця тяжко захворіла. Сафія турботливо її доглядала, але бідолашна попри все померла, й аравітянка залишилася сама, зовсім не знаючи мови чужої країни та не маючи жодного життєвого досвіду. Однак їй пощастило з добрими людьми. Служниця-італійка встигла назвати їй місцевість, куди вони прямували; а після її смерті господиня дому, де вони зупинилися, потурбувалася, аби Сафія щасливо дісталася домівки свого коханого.

Розділ 15

Такою була історія милих мені мешканців будинку. Вона глибоко мене вразила. Вона показала мені різні грані суспільного життя і навчила захоплюватися чеснотами та засуджувати вади людства.

До тої пори я дивився на злочин як на щось далеке, бо в мене перед очима постійно були приклади доброти та великодушності; вони викликали у мене бажання й самому долучитися до життя, де можна було проявити такі високі якості. Але, розповідаючи про свій інтелектуальний розвиток, я не можу змовчати про один випадок, який трапився на початку серпня того ж таки року.

Одного разу вночі, коли, як зазвичай, я вибрався до лісу, щоб пошукати собі їжі та назбирати дров для своїх друзів, я натрапив на шкіряну дорожню торбину, в якій було дещо з одягу та декілька книжок. Я радісно підхопив свою знахідку і повернувся з нею до себе в халупу. На щастя, книжки були написані мовою, яку я частково розумів. Були там «Втрачений рай» [18] , один із томів «Життєпису» Плутарха та «Страждання юного Вертера» [19] . Володіння таким скарбом принесло мені чимало радості. Відтоді я завжди мав поживу для розуму, поки мої друзі займалися своїми повсякденними справами.

18

Автор Джон Мілтон.

19

Автор Й. В. Ґете.

Як мені описати тобі той вплив, який справили на мене ці твори? Вони пробуджували багато нових образів і почуттів, іноді занурювали мене в екстаз, але найчастіше огортали глибоким відчаєм. У «Стражданнях юного Вертера», що зацікавив мене не самим лише простим і зворушливим сюжетом, висловлювалося стільки думок, висвітлювалося стільки питань, раніше не зрозумілих мені, що я знайшов там невичерпне джерело для подиву та роздумів. Мирні сімейні сцени, описувані там, а також високі переживання й почуття, в яких не було місця егоїзму, цілковито узгоджувалися з тим, що я спостерігав у моїх друзів, а також із прагненнями, що жили в моїх власних грудях. Сам Вертер здавався мені найбожественнішим з усіх знаних мені чи намальованих моєю уявою створінь. Усе в ньому було простим, але зворушувало мене до глибини душі. Роздуми про смерть та самогубство неминуче повинні були виповнити мене здивуванням. Я не міг і сподіватися збагнути все, але погоджувався з думками героя та плакав через його загибель, хоча не зовсім розумів її причини.

Читаючи, багато що я намагався порівняти зі своїм становищем і власними почуваннями. Я здавався собі водночас і схожим, і напрочуд несхожим на тих, про кого читав і за ким спостерігав. Я співчував їм і частково розумів їх, але розум мій був іще не настільки розвинутим, як у них; я ні від кого не залежав і ні з ким не був пов’язаний. Колись і я «мину невідворотно, неквапливо», і оплакувати мене не буде кому. Я був потворним на вигляд і величезним на зріст. Що це все означало? Хто я? Звідки? Яке моє призначення? Ці питання я ставив собі постійно, але не знаходив на них відповідей.

Том Плутархових «Життєписів», що потрапив мені до рук, містив історії засновників давніх республік. Ця книжка справила на мене зовсім інше враження, ніж «Страждання юного Вертера». Вертер навчив мене сумувати й печалитися, тоді як Плутарх сповнив мене високих думок; він підніс мене над жалюгідними егоїстичними турботами і змусив любити героїв давніх часів і захоплюватися ними. Багато що з прочитаного було недосяжним для мого розуміння. Мої знання про царства та неозорі простори, могутні ріки та безкраї моря були плутані. Але про міста й великі людські громади я взагалі нічого не знав. Будинок моїх покровителів був єдиним місцем, де я вивчав людську природу, і лише ця книжка показала мені нові, знач но ширші краєвиди. Я дізнався про людей, що займалися суспільними справами, про тих, хто владарював і вбивав собі подібних. У собі я відчував палке прагнення доброчесності, а також відразу до пороку… наскільки я міг зрозуміти справжнє значення цих слів, що були пов’язані для мене хіба з радістю або болем. Ці почуття змусили мене радше надавати перевагу миролюбним законодавцям — Нуму, Солону і Лікургу, та аж ніяк не Ромулу і Тезею. Це патріархальне життя моїх покровителів утвердило в моїй душі саме такі почування; якби ж моє знайомство із людьми почалося з молодого воїна, що прагнув слави та битв, я б напевно схилявся до інших почуттів.

Але «Втрачений рай» справив на мене інакше, значно глибше враження. Я читав його, як і решту книжок, що дісталися мені, наче правдиву історію. Вона зворушила всі почуття — від захоплення до жаху, — які тільки був здатен викликати образ всемогутнього Бога, що веде війну з власними творіннями. Часто я проводив паралелі зі своєю долею. Як і в Адама, в мене не було жодного родича, проте в усьому іншому ми значно відрізнялися одне від одного. Він вийшов із рук Божих у всій своїй красі й довершеності, щасливий та оточений особливою турботою свого Творця; він мав можливість розмовляти із вищими створіннями й учитися в них; я ж натомість був жалюгідним, самотнім та безпорадним. Не раз і не два мені починало здаватися, що я радше нагадую диявола, а коли я споглядав щастя моїх покровителів, то часто почував гірку заздрість.

Ще одна обставина зміцнила й підтвердила ці відчуття. Невдовзі потому, як я оселився в халупі, я знайшов у кишенях одягу, що його прихопив ще з твоєї лабораторії, деякі записи.

Спершу я не звернув жодної уваги на них; але тепер, коли мав змогу їх прочитати, уважно ознайомився з їхнім змістом. Це був твій щоденник за чотири місяці, що передували моїй появі на світ. У ньому ти докладно, крок за кроком описував усю свою роботу; були тут і щоденникові записи з твого повсякденного життя. Ти, звісно, пам’ятаєш їх. Ось вони. Ти закарбував тут геть усе, що було хоча б якимсь чином пов’язане з моїм нещасливим народженням; тут детально описана моя потворна зовнішність, і такими словами, в яких уповні виявилася вся твоя відраза, котрої мені ніколи не забути. Що далі я читав, то гірше мені робилося. «Проклинаю день свого народження! — вигукнув я у відчаї. — Проклинаю творця! Навіщо ти створив чудовисько, від якого навіть тивідвернувся із осоругою? Бог у своєму милосерді створив людину прекрасною — за своїм образом і подобою; я ж бо є знівеченою подобою тебе самого, яка виявилася ще бридкішою через цю схожість. Навіть сатана мав товаришів-демонів, які захоплювалися ним і підтримували його, а я самотній і зневажений».